«Не могла просто взяти та поїхати»: в окупованій Бучі лікарка Ірина Язова рятувала земляків, ризикуючи своїми трьома дітьми

«Була на виклику у пенсіонерки, коли зателефонував чоловік: «Іра, тут бомблять!»

Ірина Язова — терапевт в Ірпінській центральній міській лікарні. Останні два роки працювала у «ковідному» відділенні. 24 лютого, коли в Україні почалася війна, Ірина, попри вибухи, що не припинялися, ще їздила на виклики до пацієнтів.

 — Коли почався бій у Гостомелі, я була там — приїхала на виклик до пенсіонерки, — згадує Ірина. — Пам'ятаю, сиджу у неї вдома і дзвонить чоловік, який мене привіз: «Іра, тут бомблять!» Виходжу на вулицю, а над головою літають гелікоптери, чути вибухи…

За кілька днів росіяни на танках зайшли на нашу вулицю. Ми жили у багатоповерхівці, яку у своєму відео одразу після визволення Бучі показував телеведучий Діма Комаров. Наша допомога місцевим жителям почалася з сортування ліків та передачі їх усім, хто цього потребує. Після того, як у сусідньому дворі російський танк розтрощив аптеку, люди встигли забрати розкидані на вулиці препарати та принести їх у підвал, де ми із сусідками їх сортували та передавали кому потрібно. 1 березня я мала вийти на роботу, але вже не змогла дістатися до лікарні — був розбитий переїзд. Ситуація у Бучі стрімко погіршувалась.

 — Ви не думали поїхати?

— Про це думав чоловік, і неодноразово. Він дуже боявся за мене та дітей, хотів вивезти нас у безпечне місце. Але я сказала, що не можу просто так взяти та поїхати. Я ж лікар. А раптом комусь тут потрібна буде моя допомога? І я не помилилась. Першими, кому допомога знадобилася негайно, була багатодітна сім'я.

«У мами та її чотирирічного сина були прострілені ноги»

 — Вони намагалися евакуюватись, — згадує Ірина. - Їхали в машині, і натрапили на російські танки. Росіяни зупинили їх, сказали їхати назад. Люди не стали чинити опір, розвернулися. І в цей момент окупанти відкрили вогонь. Машину перетворили на решето. Люди дивом вижили, але мама та чотирирічна дитина отримали поранення. В обох були прострілені ноги. На спущених колесах вони завернули на нашу вулицю, де їх побачили та забрали до себе зовсім незнайомі люди.

Я дізналася про них від сусідів і пішла туди разом зі своєю Наталкою — сусідкою по сходовому майданчику. Наталя не має відношення до медицини, вона дизайнерка. Але вона дуже добра людина, і хотіла допомогти… Я надала їм першу допомогу. Жінку поклала у правильне становище, знеболила, дала електроліт, знайшла для неї антибіотик. З дитиною було складніше. Хоч куля і пройшла по дотичній, ніжка маленька, і там все було пропалено… Я зробила йому перев'язку, а потім знайшла антибіотик і для нього.

Бучу вже окупували, тож викликати «швидку» чи відвезти людину до лікарні було неможливо. Залишалося лише рятувати самотужки. Через сусідські чати шукати потрібні медикаменти. Щоб не потрапляти росіянами на очі, я бігала з одного будинку до іншого між гаражами. В основному крутилася між трьома житловими комплексами, які були поблизу. До житлового комплексу «Континент», який був трохи далі, ми потім уже не ходили, бо з'явився Володя.

«Володя до пізнього вечора лежав на асфальті — там, де впав»

 — Володя — наш сусід. Він ходив до родичів до «Континенту», а коли повертався додому, у нього вистрілили окупанти, — розповідає Ірина. — Він нікого не чіпав, просто йшов вулицею. Володя пам'ятає один постріл, але гадаю, їх було кілька, бо в нього були пробиті кулями обидві ноги. Він до пізнього вечора, лежав на асфальті — там, де впав. Каже, спочатку молився, щоби на нього не наїхали танки. А потім уже хотів, щоби наїхали… Його випадково побачили сусіди. Принесли до під'їзду. Хотіли підняти у квартиру, але це було нереально — він живе на 8 поверсі, ліфт вже не працював, і, оглянувши його ноги, я зрозуміла, що він не транспортабельний.

Читайте також: «Нам сказали падати, якщо почуємо свист снаряда. Падали ми разів 20»: три історії людей, що вирвалися з пекла під Києвом

Ми організували йому відносно тепле місце на сходовій клітці. Там він провів наступні п'ять діб. Оглянувши його рани, я побачила, що перебита кістка і, швидше за все, зачеплені м'язи та сухожилля. Промила рану, зробила перев'язку. Добре, що у нас були бинти та диклофенак (протизапальне. — Авт.). Потім знайшли й антибіотик.

Першу ніч Володя кричав так, що чув весь під'їзд. Найбільше я боялася, що може статися зараження крові та початися сепсис. Тому коли на третій день Володя раптом запитав у мене, чи не засудять його люди за те, що він запалить у під'їзді, я на радостях сказала: «Зараз сама вам цигарок принесу!» Це означало, що йому полегшало.

Одного дня, коли я вкотре спустилася робити йому перев'язку, до під'їзду зайшов російський солдат зі рушницею. Побачивши Володю, сказав, що вони (російські солдати, які в нього і стріляли) «обов'язково йому допоможуть» і що «в них у Гостомелі є госпіталь». На що поранений Володя, який навіть не міг підвестися, сказав: «По-перше, Гостомель наш, а не ваш. А по-друге, нікуди я з вами не поїду. Краще здохну прямо тут». Я теж не могла мовчати. Сказала, що росіяни Володі вже «допомогли» — взявши в руки автомат і вистріливши в нього тільки через те, що він просто йшов вулицею. Що не треба «рятувати» ані Володю, ані нас, і що єдине, що вони справді можуть для нас зробити, — це піти з нашої землі раз і назавжди. Потім уже зрозуміла, що за таке і мене, і Володю легко могли розстріляти на місці. Але ми не могли мовчати.

«Не повірите, але під час пологів, вибухів я просто не чула»

 — 21-річна Ганна Тимченко, яка на той момент вже була на 40-му тижні вагітності, як виявилося, жила у моєму під'їзді. Але ми не були знайомі, — каже Ірина. — Про те, що у нас у будинку є вагітна, я дізналася з повідомлення, яке надіслав інтерн. Це було 3 березня, і в нас уже не було інтернету — доходили лише SMS. Інтерн написав, що жінка ніби вже народжує, проте тривога виявилася хибною. Але ми з Анею зустрілися, познайомилися і домовилися, що коли все почнеться, вона мене покличе.

Ірина зізнається: як приймати пологи, знала лише теоретично. Насправді ж ніколи цього не робила.

— Сама народила трьох, але приймати пологи та народжувати самій — це дві великі різниці, — каже Ірина. — Колись давно, в університетські роки, я хотіла стати гінекологом та добре вчила теорію. Напевно, щось запам'яталося… 7 березня в Ані почалися перейми. О 4-й годині ранку за мною прийшла сусідка.

 — Аня розповідала нам, що оскільки у будинку на той момент уже не було електрики, народжувати довелося при свічках. Крім того, не було води.

 — Попри все це, самовладанню Ані можна було позаздрити. Вона не панікувала, поводилася спокійно та впевнено. Ніби народжувала не вперше, а вдев'яте (сміється. — Авт.). Найбільше переживав її чоловік. Він і панікував, і плакав… Мені ж було важливо, щоб пологи пройшли без ускладнень, щоб дитина одразу задихала. Звичайно ж, я не могла не думати про ризики — що не відкриється шийка матки, що може статися відшарування плаценти або післяпологова кровотеча. Я навіть комусь з близьких Ані сказала, що в такій ситуації результат може бути будь-яким. Але сама намагалася не концентруватися на поганому. Зібралася та робила те, що знала.

 — Аня розповідала, що за вікном раз-пораз лунали вибухи…

 — Не повірите, але я їх не чула. У мене була гробова тиша. І навіть романтична атмосфера — гарна ковдра, інтер'єрні свічки (дякую подрузі-дизайнеру, яка їх принесла). До речі, останнім часом стали популярними так звані домашні пологи — у напівтемряві, при свічках. Я ще пожартувала, що багато жінок спеціально замовляють у пологових будинках таку послугу. А у нас так вийшло само собою. «І пам'ятаємо, що пологи — це природний фізіологічний процес, — раз у раз повторювала я вголос. — Наше завдання — лише допомогти».

Читайте також: «Військовий взяв мою доньку та заспокоїв її»: жінка з обкладинки Time про те, як сім'я рятувалася з окупованого Ірпіня

Дивно, але із сусідками, які теж жодного разу в житті не приймали пологи, ми діяли як злагоджена команда. Спочатку Наташа робила Ані масаж спини, потім ще одна сусідка Віка її заміняла. Все було так спокійно, навіть гарно. В той момент у нас не було війни. Була поява на світ нового життя.

Особисто мене заспокоїло ще й те, що вдалося кілька хвилин поговорити телефоном з гінекологом. Я описала йому те, що у нас відбувається, і у відповідь почула: Це нормально. А ще в голові звучала фраза моєї подруги-нумеролога, яка, дізнавшись, що я йду приймати пологи, сказала: «Дитина народиться з 5 до 7 ранку». Смішно, але я, представник традиційної медицини, чомусь не могла забути ці слова. І ось о 4-й годині ранку в Ані відійшли води. О 5 вже була родова діяльність. А рівно о 7 годині ранку народилася Аліса.

 — Аня розповідала, що сильно злякалася, коли одразу не почула дитячий крик: «Я лежала і не могла зрозуміти, радіти мені та плакати»

 — Так, дівчинка справді закричала не одразу. Вона була синюшного кольору, але я, на відміну від усіх присутніх, знала, що це нормально. Далі ми діяли швидко: відсмоктали з носика немовля слиз, поплескали по п'ятах, постукали по спині. Це були частки секунди. І почули довгоочікуваний дитячий крик.

Коли через кілька днів Аня Тимченко з чоловіком та маленькою Алісою змогли покинути окуповану Бучу, і показалися лікарям в іншому регіоні. З'ясувалося, що і малеча, і мама в повному порядку. Що стосується Ірини, то невдовзі після екстремальних пологів чоловік вмовив її також виїхати.

 — У день, коли народилася Аліса, я прийшла до своєї квартири й, не переодягаючись, лягла спати. Прокинувшись, побачила, що весь мій одяг у крові…- каже Ірина. — Коли я вже була впевнена, що і з Анею та Алісою, і з пораненим Володею все гаразд, чоловік сказав, що ми таки їдемо. Вже неможливо було залишатися у Бучі, ми мали рятувати наших дітей.

Також читайте: «Нашу машину розстріляли російські танки під Черніговом. Маму та 15-річного Максима вбили, їхні тіла залишилися там»

Дорогу з Бучі, яка здалася мені вічністю, запам'ятаю назавжди. Як ми їхали, а вздовж дороги лежали трупи мирних мешканців. Пам'ятаєте чоловіка поруч із велосипедом, який був на фотографіях з уже звільненої Бучі? Я його бачила там ще тоді… Нас кілька разів зупиняли росіяни. Направляли на нас свої танки, відправили нас та ще кількох цивільних на територію склозаводу, де тримали кілька годин та обшукували. Біля входу на цей склозавод я теж бачила трупи цивільних. І подумала, що зараз нас так само тут розстріляють… Пам'ятаю перевернуті машини з написами «діти», розкидані вздовж дороги дитячі речі, підгузки. І самовпевнену фразу одного з російських солдатів про те, що вони «через два дні зрівняють Київ із землею»…

Якимось дивом ми вирвалися з цього пекла. Мої підопічні — і Аня з дитиною, і Володя, й інші, на щастя, також. Наш будинок уцілів, що вже дуже добре. Квартири розгромлені та розграбовані, але у порівнянні з тим, що пережили інші люди, навряд чи це можна вважати проблемою.

Почувши про те, що Аня Тимченко хотіла б зустрітися з нею після війни, Ірина посміхнулася: «Звичайно зустрінемось, ми ж живемо в одному будинку. І з Володею також. До 24 лютого я мало з ким із сусідів була знайома. Постійно була на роботі, додому часто приходила лише ночувати. А тут за якісь кілька тижнів ми не просто познайомилися, а стали один одному по-справжньому рідними…»

Читайте також: Бородянки майже немає: Руслана та Святослав Вакарчук показали жахливі кадри зруйнованого фашистами міста

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News