«Я боялася, що нас розстріляють»: Ганна Панова про зустріч із російськими солдатами

«Це була справжня віддушина для нашої родини»

— Ганно, що ви відчуваєте зараз, після більш як п'ятдесяти днів війни?

— Ми всі поступово звикаємо до нової реальності. Гадаю, що колишнього життя немає і немає колишнього світу — і так, як було, вже не буде ніколи.

Я хотіла б сказати, що адаптувалася та навчилася справлятися зі стресом. Але це було б неправдою. Я, як і раніше, постійно гортаю стрічки новин. Усі мої думки з українськими військовими та мирними людьми у Маріуполі, який ворог методично та жорстоко стирає з лиця Землі. Я молюся за мешканців Харкова, Ізюма, Краматорська та інших міст, які зараз під ударом ворога.

Я намагаюся зрозуміти, чи є межа людської жорстокості. І щодня з жахом розумію, що для путіна та російських солдатів межі немає. Я раджу всім не зависати в страшних новинах про війну. Але сама цього правила не слідую. Я — журналіст і маю бути в курсі. Якими б страшними не були новини.

— Відомо, що ваш будинок під Києвом повністю зруйнований.

- Знаєте, коли нам дивом вдалося втекти з дачі у напрямку Західної України, я попрощалася з усім, що там залишилося. У результаті наше село у Макарівському районі було під окупацією понад місяць. Наш будинок стояв на околиці села, поряд порожні території. Мабуть, тому російські солдати «улюбили» цю територію. Влаштували там собі командний пункт та медсанчастину. Але, зізнаюся, до останнього в мені жевріла надія, що будинок уціліє.

Після визволення села на початку квітня посипалися страшні новини. Наше село впритул межує з Мотижином, де знайшли братську могилу, де було викрадено і потім по-звірячому вбито старосту та її родину, а також інших мешканців. Там точилися жорстокі бої.

Коли до села повернулися сусіди, вони повідомили, що наш будинок згорів ущент. А за кілька днів прийшли фото. Мені було непросто змиритися з побаченим, це правда. Знаю, що через таке пройшли сотні тисяч українців, які теж втратили дах та майно. Мені дуже боляче. Але головне, що ми живі.

— Ви постійно жили у цьому будинку?

— Це була дача, куди ми приїжджали у вихідні. Будинок будувався із сучасних СІП-панелей, у ньому можна було з комфортом жити хоч цілий рік. Цей заміський куточок із любов'ю творив мій чоловік. Там був розкішний сад — сливи, яблуні, груші, малина… Це була справжня віддушина для нашої родини. Там зберігалася колекція картин українських митців, яку чоловік збирав 25 років. Сашко все сподівався, що окупанти не торкнуться полотна, але все згоріло вщент.

У будинку були Сашкові фотографії — з його раннього дитинства. Буквально за день до приходу росіян ми переглядали їх, чоловік із посмішкою переказував сімейні історії.

— Чи відчуваєте в собі сили повернутися на це місце і побачити все на власні очі?

— Я не готова. І не знаю, коли буду готова. Надто багато болю у цій землі. Хоча чоловік сказав, що хоче відновити будинок після війни. Сашко каже, що пустив коріння у цьому селі — як наш садок. Адже сад уцілів. Нам усім доведеться якось розпочинати з початку. Знову будувати будинки, відновлювати міста та села. І знову збирати врожай.

«Російські солдати постукали саме в нашу хвіртку. Не відчинити було не можливо»

— Де вас застала війна?

- Ми були у Києві. Пам'ятаю, о п'ятій ранку мене розбудив чоловік зі словами: «Вставай, почалося!» Тривожна валізка була заздалегідь зібрана силами чоловіка: я до останнього не вірила, що росія може напасти. Я розбудила доньку, абияк пірнули в машину і виїхали в село. Ми думали, що там будемо в безпеці: це за 50 кілометрів від Києва Житомирською трасою. Але ми помилилися.

Обстріли в селі було чутно з першого ж дня. Ми бачили заграву, коли у Василькові горіла нафтобаза, чули бої за Гостомельський аеропорт, а потім за Макаров. У небі кружляли літаки.

— І ви продовжували залишатися у селі…

— Так. На третій день війни обстріл став набагато ближче: здавалося, гримить за кілька кілометрів від нас. Якоїсь миті ми помітили, що сільською дорогою їдуть танки і БТРи — буквально за 30 метрів від нашого будинку! Ми сподівалися, що вони пройдуть транзитом. Але машини зупинились. На броні чітко було видно знак Z. З бронемашин вийшли військові і, озираючись, пішли до хат.

Читайте також: Соломія Вітвіцька: «На подвір'я будинку, де живе мій тато, потрапила ракета»

— Що ви тоді відчули?

- Я ніколи не забуду ці кілька хвилин свого життя. І навряд чи зможу знайти слова, щоб описати свої емоції. «Одягни Мілку!» — сказав мені чоловік. Дочка дивилася мультик на планшеті. Я схопила її, абияк одягла кофту і перенесла дитину у ванну. Сиділи та молилися. Молилися, як ніколи у житті.

Але солдати постукали саме в наші хвіртки. Не відкривати було неможливо. Ми відчинили. Боялися, що отримаємо по удару прикладом чи одразу автоматну чергу, але цього не сталося.

«Добрий день! — людина з автоматом і георгіївською стрічкою ступила надвір. — Нам потрібна ваша допомога. Можна, ми тут у вас на ділянці пару своїх машин поставимо?».

Я одразу зрозуміла, що цивільних вони використовують як живий щит. Моторошний страх, який зазнала в той момент, не забуду ніколи. Я спитала дозволу поїхати. І — на мій подив — солдати нам дозволили. Ми покидали трохи речей у машину, схопили дитину та виїхали до друзів у тому самому селі. Вони не мали льоху. Довелося йти до сусідів, до яких теж з'їхалася рідня.

Ми знаходилися у підвалі розміром не більше 20 квадратних метрів — 20 осіб, серед яких чотири дитини. Сигналів повітряної тривоги там не було. Ми бачили, як у нас над головами прямо збили ворожу ракету.

— Чи відома доля людей, разом з якими ви ховалися у підвалі?

- Це було перше питання, яке я поставила сусідам, коли після місяця окупації нарешті з'явився зв'язок. Усі живі! Люди залишалися там весь цей час.

Ми виїхали із села 1 березня. З кожним наступним днем окупанти ставали дедалі злішими. Мені розповіли історію сім'ї, яка спробувала втекти пішки. Батька та матір росіяни розстріляли, дитину привезли назад у село та кинули до підвалу до місцевих.

«Діти роблять нас дуже вразливими та водночас дуже сильними»

— І все-таки ви наважилися вибратися.

— Через пару днів безперервних боїв ми зрозуміли, що треба йти. Харчування майже не було, підгузків залишалося на пару днів. Сидіти там з дитиною, якій немає і двох років, було нестерпно. Місцева тероборона розповіла, що російські підірвали магазин, але там уже не було чим поживитися — забрали горілку та презервативи. Окупанти поставили на виїзді на трасу блокпост із протитанковими їжаками. Машини цивільних у перші дні ще не розстрілювали, просто розвертали назад.

— Чи був момент, коли вам здавалося, що це вже кінець?

- Це було 28 лютого — саме так і здавалося. Залишатися неможливо, виїхати теж, ми в чужій хаті, на руках дитина, світло та зв'язок постійно пропадають, обстріли не припиняються… Зі ступору мене вивів Сашко. Наступного ранку, першого дня весни, він сказав: «Ми спробуємо виїхати прямо зараз». Сама я не наважилася б. Чоловік наполіг — і я довірилася його інтуїції.

Ми вибрали момент, коли стало трохи тихіше. Побачили через поле, що окупанти заїхали на свою базу, тобто на нашу дачу. Напевно, вони мали обід. Милку я посадила собі на руки. На машину повісили білий прапор. Включили аварійку і їхали дуже повільно. Село ніби вимерло, на вулицях не було жодної душі.

Я боялася, що нас розстріляють. Але на виїзді — ворожого блокпоста не було. Ми виїхали у бік Львова. Перші 10 кілометрів були, як із фільму про апокаліпсис. Ми побачили розгорнуту Житомирську трасу. Пошкоджені відбійники, згорілі танки на правій смузі і установка «Град», що димиться, на узбіччі. Згорілі машини цивільних. Розбиті будинки у придорожніх селах. Мабуть, бій щойно закінчився. Ми проскочили просто дивом! І жодна куля не наздогнала нас із засідки.

Читайте також: «Будинок знищили спеціально»: Валерій Харчишин розкрив деталі та озвучив свою версію ворожих дій

— Як реагувала дочка на все, що відбувалося?

— На щастя, вона одразу заснула у мене на руках і всього цього не побачила. Обстріли Мілка чула, звісно. Але, певне, не розуміла, що це, і не плакала. Коли вже десь на Житомирщині ми зупинилися на заправці, я запитала її, куди ми їдемо. «Дача», — відповіла мала. Мабуть, вона втомилася тинятися по чужих будинках і відчувала наше постійно напруження. Коли ми доїхали до львівської квартири, де нас гостинно прихистили друзі, Мілана розплакалася. Це знову був чужий будинок.

— Що допомогло вам тоді не впасти у відчай?

— Знаєте, діти роблять нас дуже вразливими та водночас дуже сильними. Необхідність врятувати свою дитину і забезпечити їй безпеку робить жінку воістину непохитною. Мільйони українок цей досвід проходять зараз — народжуючи у бомбосховищах, годуючи малюків хлібним м'якушем у підвалах або тікаючи під обстрілами на свій страх та ризик. Моя дитина — мій стимул жити, мій стимул — боротися. Війна закінчиться — і знову будуть ефіри на моєму рідному каналі з найкращою назвою у світі — «Україна». А зараз я маю зробити все, щоб майбутнє доньки було безпечним та щасливим.

— Що можете порадити тим, хто втратив вдома?

- Моя історія — ніщо у порівнянні з історіями мільйонів українців, які втратили своє єдине житло, які досі сидять у підвалах без надії на порятунок.

Триматися своїх близьких, обіймати дітей і зберігати в собі людяність, навіть коли люто ненавидиш ворога — такий мій власний рецепт виживання. Він буде актуальним і після війни.

— Як гадаєте, вона скоро скінчиться?

- Я вірю в Збройні сили України! Те, що незабаром окупанти будуть розбиті і з ганьбою підуть з нашої землі, а Україна неодмінно підніметься.

Але це ще не все. Потрібно, щоб путінський режим упав — монстр повинен розвалитися на шматочки і перестати становити загрозу миру. А до цього дня нам ще доведеться почекати і добре попрацювати. Але, знаю, Україна точно переможе!

Читайте також: «Фашистські гниди отримають сповна»: Оля Цибульська показала, що залишилося від квартири її батьків в Ірпені

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News