ПОИСК
Україна

«На протезі я можу цілком професійно виконувати свою роботу у штурмовій групі», — герой «ФАКТІВ» Роман Кашпур

12:20 25 вересня 2022
Роман Кашпур
Роман Кашпур — один із тих захисників України, для якого відсутність кінцівки не стала приводом не йти боронити Україну. Хоча він мав законне право виїхати з дружиною та двома маленькими синами за кордон, але, зізнається, такої навіть думки не було. Про мужнього та сильного духом бійця «ФАКТИ» вже розповідали нашим читачам. У 2019 році неподалік Оленівки на Донеччині Роман втратив ногу, коли підірвався на міні. Втім, не журився, а вирішив попри все жити повноцінним життям. У Харкові в шпиталі боєць з позивним «Скіф» зустрів свою кохану — волонтерку Юлію, одружився та відразу ж пішов до спортзалу. Й невдовзі переміг у змаганнях «Ігри героїв» та навіть встановив неймовірний рекорд, протягнувши на собі літак Ан-26 на аеродромі Чугуєва. Після повномасштабного вторгнення Роман разом із такими ж сміливцями, як сам, відправився боронити вже такий рідний для нього Харків…

«Батьки та дружина відпустили на війну, бо знали, що мене не переконаєш»

— Добре, що 23 лютого із Куп'янська до нашої квартири в Харкові приїхали батьки дружини, це їм порадили зробили прикордонники, бо впродовж кількох діб не вщухав гул російської техніки, — розповідає «ФАКТАМ» Роман Кашпур про початок повномасштабного вторгнення. — А вже під ранок наступного дня мене розбудив тесть зі словами, що чутно вибухи. Недовго думаючи, ми всі зібрались і вирішили їхати у безпечне місце. Добу провели у дорозі через страшенні черги. Нарешті дістались мого рідного міста Хмільник на Вінниччині.

Роман з дружиною Юлею та молодшим сином

По приїзду я подзвонив хлопцям-військовим, запитав, хто де був на той момент. Розпитав про ситуацію на фронті. Й вирішив, що потрібно назад повертатись до Харкова, тому що з логічної, географічної та стратегічної точки зору розумів: якщо вдасться вибити чи відкинути росіян з Київської області, то від Харкова це буде зробити вкрай складно і займе багато часу, адже воно поблизу кордону з рф.

Там, у Харкові, на мене вже чекали друзі, із якими ми хоч раніше і не воювали, але після повномасштабного вторгнення вони без вагань взяли до рук зброю. Вже перед від’їздом у Хмільнику я випадково зустрів волонтера Артема, який привіз родину і саме мав повертатись у Харків з гуманітарною допомогою. Він залюбки взяв мене із собою до міста. Батьки та дружина відпустили, бо знали, що якщо я вже щось вирішив, то мене не переконаєш. Особливо у питаннях війни — тут я непохитний.

Роман Кашпур з Валерієм Залужним, дружиною та молодшим сином Олександром

Дорогою я вже визначався, в який саме підрозділ буду їхати. Списався зі своїм другом та побратимом Віталієм Білоусом, в якого теж протез на нозі, а він уже був у Харкові. То ж вирушив до нього, тим паче вдвох і на протезах буде точно веселіше.

На той час на захист міста зібралась досить потужна група ветеранів, серед яких і ті, хто раніше отримував важкі поранення на передовій. Але ніхто навіть сумніву не мав, що потрібно боронити рідну Україну від ворога. Те, що всі мали бойовий досвід, це теж був великий плюс. 1 березня я вже був на Салтівці… Оскільки наш підрозділ формувався як добровольчий, і посад ніяких не було, то працював із тієї зброї, з якої це ефективно виходило. А вдома кохана Юлія робила все можливе та надможливе, аби забезпечити наш підрозділ всім чим тільки можна для успішного здолання ворогів.

Роман Кашпур на позиції у Салтівці з побратимом

— Розкажіть про пережите на фронті, адже Салтівка — район Харкова, який обстрілювали та продовжують це робити ледь не щодня.

— Спочатку наше завдання як штурмової групи було чекати у засідці колону ворога, яка знову могла зайти в місто після того, як її вибили. Але цього, на щастя, не сталось, натомість почалась війна з артилерії… Із Салтівки ми вирушили на бойові позиції. 25 березня відбувся один з перших результативних штурмів біля Харкова — це було село Вільхівка. Багато моментів не можу розповісти, бо поки що це таємниця, але нам вдалось звільнити населений пункт від рашистів з мінімальними втратами. Було багато полонених зі сторони ворога, знаю про мінімум 20 таких.

Наступного дня туди зайшла піхота, закріпилась і за досить короткий час територія була повністю контрольована ЗСУ. В кінці квітня у нашому підрозділі замість семи осіб було вже 30, їх набрав командир на учебках, і ми стали повноцінним взводом. Відповідно потрібно було бійців навчати, бо вони ніколи у руках не тримали зброю, то ж мене призначили інструктором. Оскільки у мене класифікація по розвідці, то проводив різного роду заняття — від інженерних коридорів, перебіжок до поводження зі зброєю.

— Й ніхто із тих, кого навчали, не зважав на те, що ви на протезі?

— Навпаки, хлопці казали, що я їм неймовірно підіймаю дух… Скажу більше — у вільний час я ще знімаю і мотиваційні відео, які потім планую передати у реабілітаційні центри, аби надихати інших бійців із пораненнями не здаватись.

— Наскільки мені відомо, ви воювали на так званому купальному протезі, який пристосований для того, аби митися та трохи ходити. Розкажіть про це.

— Серед протезів йде певна класифікація. Наприклад, звичайний — це для повсякденного життя, на ньому я і встановлював рекорд України. А є ще спортивний та купальний. Після рекорду в мене не було можливості швидко відремонтувати свій звичайний протез, я подав всі документи у Фонд захисту інвалідів, але відповідь прийшла дуже пізно. То ж поїхав на тому протезі, який мав — купальному. Для мене відкриттям стало те, що на ньому я навіть міг швидко бігати та досить професійно виконувати свою роботу у штурмовій групі. Мабуть, давалось взнаки і те, що знаходився під певним адреналіном. Це дійсно досягнення.

«Після перемоги повернусь до спорту. І дуже хочу на рибалку із синами»

— Чи було передчуття, що після свого важкого поранення доведеться знову йти боронити країну від російської армії?

— Однією із ключових причин повернутись на фронт стало те, що я побачив як бомблять будинки, лікарні, пологові. Тобто відбувалось планомірне знищення всього українського. Ця війна — на захист наших дітей. Щоб країна вистояла і діти вижили — це зараз основне завдання.

— Але ж були люди, які вас відмовляли, казали, що не місце вам зараз на війні із протезом? Мовляв, навоювався вже.

— Такі й досі є. Я звик. Просто потрібно розуміти, для чого ти воюєш. Коли є ціль — нічого нема неможливого. Нещодавно був момент, коли мене хотіли комісувати, але командир став на захист і чітко сказав: «Ця людина мені потрібна. Він виконує дуже вагому та активну роль що на фронті, що в тилу».

— Чим зараз займаєтесь?

— Крім інструкторської роботи, я працюю у волонтерському напрямку. Спілкуюсь із надзвичайною кількістю людей у бойових підрозділах і точно розумію, що їм потрібно. А оскільки моя кохана Юлія теж волонтерка, разом вже знаходимо такі дороговартісні речі, як приціли, машини, квадрокоптери, тепловізори, далекоміри. Також повертаюсь до ветеранського фронту. Одним словом — займаюсь всім, чим можна, заради перемоги.

— Що надихає вас боротись за Україну?

— Моя родина, це мій стимул, тил. Мої діти. Молодшому Саші рік і 9 місяців, Івану сім й він вже розуміє, що тато на війні. Після 24 лютого я законно міг поїхати за кордон, бо маю і групу інвалідності, і всі документи, що до служби непридатний. Але втекти можна від всього, тільки не від совісті. І перед тим, як їхати на війну, в мене в голові було одне питання: «Навіщо ти все тоді, Рома, починав, щоб зараз просто втекти?!» Потрібно робити все можливе для перемоги. Й тому кілька місяців поспіль без відпочинку брав участь в бойових діях. Тепер же ділюсь своїми знаннями з іншими і буду радий, якщо вони стануть людям цінними та допоможуть в тій чи іншій ситуації.

"Я борюсь за Україну заради своїх дітей", - каже Роман

— Скільки у вашому підрозділі бійців на протезах?

— Починало двоє — я та Віталій Білоус. А зараз приїхав Дмитро ГержанТритон»), з яким колись служили в одному батальйоні. Він під час мого поранення допомагав мене евакуювати, а потім сам підірвався під час спецоперації по Цемаху. Через те, що Тритон киянин, він спочатку визволяв рідну область, а потім вже приєднався до нас. То ж ми тепер знову разом.

"В нашому підрозділі воювати на протезах починало двоє - я та Віталій Білоус. А зараз ще приїхав Дмитро Гержан", - розповідає Роман

— Що насамперед зробите, коли переможемо ворога?

— Повернусь до спорту однозначно, займатимусь ще активніше, долучатиму дітей, тому що вони наше майбутнє. І дуже хочу на рибалку із синами.

Читайте також: «Коли рашисти запитали у мами, чи їй страшно, вона відповіла, що не боїться їх»: історія військової медикині Наталі Фіялової, яка пів року перебуває у полоні

Фото надані Романом Кашпуром

829

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів