«Ми віддаємо життя за майбутнє наших дітей. Однак таких, як ми, вже майже немає. Ми закінчуємося, на жаль», — підполковник ГУР Андрій Савенко

«Звикнути до втрат можна — жити з цим тяжко»

— Андрію, фронт, на жаль, зараз просідає. На Заході все частіше говорять про необхідність заморозки лінії боєзіткнення та перемир’я або взагалі про мир в обмін на території. Як хлопці, які боронять країну, ставляться до цієї теми?

— До заморозки — негативно. Тому що дуже багато наших товаришів загинули й отримали важкі поранення. Взагалі кожен з нас багато чого втратив на цій війні. Що стосується питання віддати Крим і окуповану частину Донбасу, щоб піти на якісь мирні домовленості, особисто я думаю, що якщо воно постане, військовослужбовці вже не будуть проти.

Для завершення війни треба мати певні ресурси. Це люди, озброєння, техніка, боєприпаси, гроші тощо. Без цих компонентів жодна країна не зможе вести бойові дії. А в нас з ними проблема. Тому фронт і просідає, це ні для кого не новина.

— Для вас все почалося ще у 2014 році. Наскільки було складно вам, суто мирній людині, прийняти рішення піти на фронт?

— Нескладно. Тому що здебільшого моє оточення було патріотично налаштоване. Це спортсмени й хлопці з фанатського руху. Ми довго не вагалися. Просто сіли, поговорили й вирішили йти воювати. Кожен вибирав сам, в які підрозділи вступити, — до лав Збройних Сил, СБУ, ГУР, «Азову»…

— Адаптація до нових умов була тяжкою?

— В армії я знайшов себе дуже швидко, тому що будь-який чоловічий колектив був для мене завжди зручним. Як правило, в такому середовищі все працює за рахунок сили й авторитету. А з цим у мене ніколи не було проблем. Були різні моменти. Інколи було дуже тяжко. Але головне не втратити себе. Начебто все виходить.

— Напевно пам'ятаєте момент, коли усвідомили, що потрапили в справжнє пекло.

— Було кілька таких моментів. Почуття страху поступово трансформувалося. Вперше нелюдський страх відчув, коли ми проривалися з оточення. Це був Ізваринський котел. Більшість переправ були зруйновані, ми збивалися в купки, по нас лупила арта, як в тирі. Це була просто лотерея. Від людини нічого не залежало за великим рахунком. На війні часто випадок вирішує твою долю.

— А до цього ви були на Савур-Могилі.

— Це було в червні. Я брав участь в самому першому бою за той курган. Нам поставили задачу зайняти цю висоту та закріпитися. Але на нас вже чекали засідки. Перша втрата в нашій роті була саме там.

— Війна це постійні втрати. До цього можна звикнути?

— Дам не зовсім стандартну відповідь. Звикнути можна — жити з цим тяжко.

Читайте також: «Дехто вже сприймає війну, як певний пісок у постільній білизні, який заважає спати й спокійно жити», — письменник Артем Чех

— Які картинки саме з того періоду будете пам'ятати все життя? От що завжди будете стояти перед очима?

— Мабуть, це БТР, на якому ми виїжджали з Ізвариного. Ми тоді постійно зупинялися, щоб забрати поранених. Хлопці гасили вогонь противника, а ми з товаришем вистрибували, бігли, підіймали поранених й затягували їх в БТР. Вони сиділи навіть зверху на броні. А всередині була настільки велика купа, що нічим було дихати.

І от ми доїхали до більш-менш безпечної зони, сховалися, люди трішки заспокоїлися і начебто перевели подих. В ту мить я звернув увагу на те, що у мене під ногами щось хлюпає, ніби як в калюжі. Це була кров тих поранених хлопців.

Тоді ще добре запам’ятався один юнак. Під час руху ми побачили охоплену вогнем зенітну установку й біля неї хлопчину. Коли відкрили люк, він сам застрибнув в БТР і сів якраз біля мене. Майже на руки, бо місця не було. Я на нього дивлюся, а він в жорсткому стресі. Емоційно розказував, що якась куля пролетіла біля нього. Потім запитав мене: «Дядя, а куди ми їдемо?» — «Їдемо додому, заспокойся й не переживай». Він був дуже молодий. «Скільки тобі років?» — «Шістнадцять». Нібито їм сказали, що вони їдуть десь на полігон, а насправді потрапили в Ізварине. Не знаю, звідки він. Та я й не запитував.

Ще пам’ятаю епізод з оборони Донецького аеропорту. Була спроба відвоювати деяку його частину, хоча більша вже була зайнята. Працювала арта. Ми ховалися біля покоцаного танка, який стояв в трубі під Путилівськім мостом. Всі уламки летіли прямо всередину цього тунелю. І от в якийсь момент снаряд пролітав настільки близько, що, мені здається, я навіть роздивився його, що мене дуже здивувало.

Щодо картинок вже під час великої війни. Кожного року я проводжу чемпіонати пам’яті знайомих Героїв України. Роблю це на високому рівні. Відкривають ці змагання топові військовослужбовці та спортсмени. І Буданов приїжджав, і Усик, і Залужний. Ми розповідаємо вболівальникам про Героя, на честь якого проводимо ці змагання, робимо красиві слайд-шоу. Ці урочистості дуже мотивують дітей та підлітків.

Так от, назавжди закарбувалося в пам’яті, як я вручав пам’ятний приз доньці та сину мого загиблого командира. Коли ми їх викликали на сцену, побачив обличчя хлопчика. В нього очі горіли. Він уважно слухав, наскільки поважали його батька, який віддав життя за Батьківщину, яким той був Героєм, що побратими його не забувають. Точно знаю, що цей хлопчик в майбутньому буде нашим захисником. Просто відчув його енергетику.

Пам’ятаю Валеру Чибінєєва, який отримав звання Героя України ще в серпні 2016 року. Він загинув 3 березня 2022-го біля Гостомеля у свій 34-й день народження. За день до цього дізнався, що його дружина вагітна.

Перед виїздом хлопці нервували: «Там зараз буде заруба». А він такий спокійний був постійно: «Не переживайте. Буде, так буде». Від нього завжди віяло впевненістю. Ті, хто з ним їхав, розповідали потім мені (я тоді був в іншому місці): «Він нас заспокоював». Валера до всіх задач ставився саме так.

Тепер у мене є дуже зворушлива фотографія з чемпіонату на його честь, який я проводив. Стоїть дружина, тримає на руках доньку Марту, а позаду на екрані фото Валери. Фотограф зловив саме цю мить, хоча картинки постійно мінялися.

— Після підписання Мінських угод у лютому 2015 року ситуація на фронті стала більш-менш стабільною. Тоді багато хлопців повернулися додому. А ви пішли в ГУР. Чому?

— Коли їх підписували, ми виїжджали з Водяного, це населений пункт поблизу Донецького аеропорту. Найтяжчим завжди було заїхати на точку й виїхати звідти. Коли заїжджали, нас дуже крила арта. Однак обійшлося, всі живі. А перед ротацією хлопці переживали, що виїхати буде дуже складно, що велика ймовірність, що будуть «двохсоті» та «трьохсоті». Однак ми виїхали без жодного пострілу. Це було незвично, неочікувано і навіть прикольно. Наче подарунок.

Чому вирішив йти далі? Я пройшов всю окопну війну з самого початку. Оскільки не було що втрачати, добровільно підписувався на всі завдання і їздив скрізь. Коли запитували: «Хто піде?», завжди відгукувався першим. Якщо хтось відмовлявся, я їхав. Тобто дуже добре себе зарекомендував. Коли запропонували перейти в ГУР, вирішив продовжити та ще повчитися військовій справі.

— В якому званні ви були тоді?

— Прийшов на війну солдатом. У 79-й бригаді отримав звання молодшого сержанта. В цьому званні й перевівся в ГУР.

— Тепер ви підполковник. Дуже стрімка кар’єра.

— Отримав кілька звань достроково. Старшого лейтенанта, наприклад, коли виграв чемпіонат світу.

— Ви за ці роки неодноразово брали участь в змаганнях. Як у вас вистачає часу ще й на спорт?

— Належу до того типу людей, які роблять кілька справ одночасно. Я з шести років не належав собі. День починав з зарядки, потім біг у школу, після цього на тренування, потім треба було поїсти й поспати, і знову на вечірнє тренування. Так само було і в ГУР. Зранку тренування, потім стрільби, заняття з медицини, тактики тощо (дуже багато речей були нові для мене й довелося наздоганяти). Далі їв, спав на розкладачці у себе у відділі (жив там, бо тоді не було коштів орендувати житло), щоб відновитися, і швиденько їхав на тренування. Повертався десь об одинадцятій ночі. І так кожного дня.

Читайте також: «Мрію після війни вступити до консерваторії», — боєць з позивним «Космос»

— Крім всього, ви ж ще й аспірант Волинського національного університету імені Лесі Українки. Як взагалі поєднаєте фронт, спорт та науку?

— У мого дідуся була мрія, щоб в нашому роді хтось став науковцем. Він завжди казав: «У мене дуже велика надія на Андрія». Я був старшим онуком.

У мене є перелік завдань на життя, який я маю виконати. Це було одне з завдань. Однак я постійно з року в рік його переносив. Потім почалася повномасштабка. А я вже запланував вступ до аспірантури у 2022 році. Коли підійшов час, стояло питання — вступати чи ні, бо це дуже тяжка праця, яка потребує від тебе часу, уваги й різних досвідів. Взяв і вступив. І почав вчитися. Я вчуся все життя.

Два тижні тому в мене був передзахист. Десь двадцять хвилин тривала доповідь, потім відповідав на запитання. Сказали, що робота чудова.

— Тема дисертація яка?

— Можу довго про це говорити. Вона пов’язана з молодим напрямком у спорті. Це змішані єдиноборства. Тема звучить так — підвищення функціональних можливостей спортсменів ударного стилю в змішаних єдиноборствах в процесі спеціальної силової підготовки.

«Якщо буде другий раунд повномасштабки, тоді точно постане питання, чи вистоїмо ми»

— Однак повернемося до війни. Як ви готувалися до вторгнення? Військові точно знали, що насувається катастрофа.

— В той період я готувався до проведення чемпіонату пам’яті одного нашого спецпризначенця, який планував провести 6 березня. Звісно, відчував, що щось буде. Але щодо конкретики, був не в курсі. Першим про наміри росіян мені сказав мій товариш, відомий банкір Денис Кірєєв (він потім був неофіційним членом нашої першої переговорної групи; його вбили 3 березня 2022 року), який завжди допомагав мені організовувати чемпіонати. Він порадив, щоб я вивіз рідних за кордон або на Захід України.

Ніхто тоді не передбачав, що ця трагедія буде настільки масштабною. Чи були готові ми до цієї війни? Ні, не були. Від слова «зовсім». Хоча ГУР працював. Скажу про наш підрозділ. За два тижні до того ми виїхали по різних точках країни, у кожного були свої завдання. Ми знаходилися на Чернігівщині, біля кордону з білоруссю. Ворог пішов через нас. Наша задача була підривати всі переправи та мости, щоб максимально ускладнити й сповільнити його рух. Ми били по тилах, по підвозах — по всьому. Деякі операції пройшли доволі успішно.

— Можете про них розповісти?

— Ні.

Читайте також: «У нас відчуття холодної впертості від безвиході», — боєць з позивним «Душогуб», який два роки воює на «нулі»

— Бліцкригу росіян не сталося. Ніхто не вірив, але Україна витримала цей натиск.

— У 2014 році ми встояли лише завдяки українському духу. Просто включилася та запрацювала наша патріотична машина. Наведу приклад. Коли ми навесні всією бригадою поїхали в напрямку на Крим, то зняли законсервовані БТРи, які до того простояли багато років. Вони були нові, їх постійно оглядали, проводили якісь ревізії. Однак більшість цієї техніки пройшла сто кілометрів або менше й зупинилася. Тому що щось зламалося, щось виключилося. Пам’ятаю, як люди скидалися на ремонти та запчастини. Все трималося на патріотизмі.

Щодо початку повномасштабки, можу сказати, що тоді відіграв свою роль кожен солдат. Хаос був просто неймовірний. Ніхто не знав, що робити. І от тоді дії на тактичному рівні — середні ланки, групки, якісь окремі роти — дали керівництву змогу підзібратися та осмислити подальші кроки.

— Ви тоді вже були майором. Тобто керували якимись підрозділами?

— Ні. Була бойова група — чотири полковники, два підполковники й один майор. Всі бойові інструктори, от просто мега. Пройшли все, що можна пройти. Всю підготовку, всі зіткнення і тут, і за кордоном — де завгодно.

— Одним з напрямків, яким ви зараз займаєтеся, є дрони. Ми дуже радіємо, коли читаємо, як щось палає на росії. Що робиться в надважливому сьогодні сегменті БПЛА?

— У 2014 році ми вважали, що, якщо зірочка рухається в темному нічному небі, то це над нами літає безпілотник. У мене особисто стався такий випадок. Якось ми всією ротою намагатися збити дрон. Хлопці стріляли кудись в напрямок, вказаний рукою в повітря, тобто просто в небо. Уявляєте цей колапс? От настільки ми були тоді не в темі. Я вперше побачив, що воно взагалі таке, коли хтось збив БПЛА, це була ціла подія, і виклав фотографії в інтернеті.

Зараз вважаю, що ми випередили, мабуть, всі країни, які мають на озброєнні БПЛА.

— І росію?

— Так. Вона йде за нами.

— Вибачте, чула іншу думку. Що навпаки в них серйозний прогрес.

— Дивіться. Ми перші, хто переналаштував FPV-дрон під бойове застосування як баражуючий боєприпас. Росіяни підхопили це і зараз роблять їх більше, це факт. Але законодавці цієї моди — ми.

На масштаби виробництва впливає процес державного управління країни. В нас існує купа законів, якихось вимог, незрозумілих папірців, які по суті забороняють простим виробникам існувати на цьому ринку. Є якась монополія, і все.

Однак у нас багато чого відбувається. Візьміть тій самий дрон Magura. Ми повністю знищили Чорноморський російський флот якимись корабликами зі Starlink. Не потрібно викидати мільйони доларів задля затоплення крейсера «Москва». Достатньо витратити 50 тисяч доларів на Magura, і справу можна вирішити.

Застосування дронів повністю змінило розуміння і бачення ведення війни навіть в полководців. Це вже зовсім інша філософія протистояння ворогу. До такого багато хто не був готовий взагалі.

Розвивати цей напрямок нам диктує сучасність. Мені теж довелося перелаштуватися. У мене особисто ракурс на БПЛА змінився, коли я дізнався, що якась група дронників знищила 28 одиниць техніки. Це мене дуже вразило.

Десь в середині березня 2022 року я лікувався у шпиталі, бо отримав легке поранення на початку повномасштабки. Випадково почув розмову двох військовослужбовців про те, як вони на Ірпінському напрямку знищували техніку. І прозвучала цифра — 28 одиниць. Я зацікавився, вліз в ту бесіду й сказав, що це нереально: «Я на війні з 2014 року і жодного разу не чув, щоб хоча б половина такої кількості була знищена лише якимось екіпажем або групою».

Потім я їх знайшов, з’їздив на кілька виїздів. Коли хлопці при мені знищили дві одиниці броньової техніки, зрозумів, що вони зробили за чотири години більше, ніж група бойових інструкторів, перебуваючи на передовій та в тилу ворога. Тобто майбутнє саме за дронами.

Розпочав працювати над цією темою. Десь в червні вже було створено виробництво та організовані навчальні курси. І було перше застосування саме FPV-дронів. Я на той момент не підходив зі своїми ідеями до провідних військових керівників, бо ніхто в цьому не вбачав перспективи.

Читайте також: «Картинка після Перемоги буде дещо іншою, ніж ми уявляємо зараз», — політолог Олег Саакян

— Дуже хочеться, щоб знищення російських складів з боєприпасами, нафтобаз, літаків, техніки й далі за списком набуло масштабу.

— Вважаю, що і зараз є масштаб. Хлопці постійно відпрацьовують і знищують дуже багато цілей.

— Ви дотичні до створення федерації військово-технологічного спорту. Розкажіть про це.

— Йдеться про адаптацію ветеранів в суспільстві. Це напрямок, який я завжди підтримую й постійно розвиваю. Найкращий варіант, який для мене особисто існує, це все, що пов’язане зі спортом. Ніщо мене так не відволікає й не відновляє.

Кіберспорт зараз дуже активно розвивається. Але це ігри в Dota, FIFA та інші. Мабуть, жоден з моїх знайомих військовослужбовців не грає в них. Тому для ветеранів ми придумали перегони на FPV-дронах. От він повертається в мирне життя або знаходиться на лікуванні. І чим йому зайнятися? Міністерство ветеранів пропонує якісь варіанти. Наприклад, змагання з кросфіту. Однак я не можу займатися ним, тому що в мене є великі протипоказання, організм просто не витримає. Деякі хлопці готуються до Ігор нескорених. Однак їх небагато. А здебільшого для тих, в кого немає кінцівок та інші дуже серйозні проблеми зі здоров’ям, прийнятний само кіберспорт. Ми пропонуємо їм брати участь в змаганнях FPV-дронів. Прописали правила цих перегонів — як фіксуємо час, як визначаємо переможців. Збираємо їх разом. Вони підіймають ті дрони в повітря, спілкуються, кайфують. У них азарт, їм це цікаво.

— Держава якось сприяє вам?

— На жаль, поки ні. Все це відбувається за власної ініціативи.

— В одному інтерв'ю ви сказали, що військових зневажають та бояться. Ставлення до військових — дуже важлива тема. Ми якось швидко перейшли від гасел «ви наші захисники» та «слава ЗСУ» до зневаги. Що з нами відбувається?

— Є кілька факторів, які складають цю проблему. Зараз сахаються від людей у формі через страх мобілізації. Бояться навіть просто показати свої документи й пройти перевірку в ТЦК. Якщо чоловік дійсно себе поважає, він не має втікати, коли до нього підходять і кажуть: «Покажіть свій військовий квиток», а потім щоб за ним гналися, заламували руки й саджали в бусік, а він би знімав це на двадцять мобілок і кричав так, ніби його ріжуть. Та сядь ти в той бусік, приїдь в ТЦК, пройди медобстеження. Якщо ти списаний, ти не ухилянт, спокійно повернешся додому.

Підійшли, запитали — показав документи. Скажуть: «Вам треба пройти медкомісію, оновити свої дані» — піди. Ти маєш це зробити навіть без їхніх вказівок, бо знаєш, що ти захисник і маєш знаходитися в базі.

Кожний придумав якусь історію, в яку свято вірить. Що він донатить на ЗСУ, що він тут корисніший, ніж там, що його цього не вчили, що він не приймав присягу. Тому й відбуваються, на жаль, такі події, яким дуже радіють кремлівські пропагандисти.

— З мобілізацією у нас взагалі ганебна історія. Але я трошки про інше — про ставлення суспільства до військових. Вони вже декому заважають жити. Одним дуже неприємно бачити на вулицях людей без кінцівок, інші бояться спілкуватися з хлопцями та дівчатами в пікселі, бо «вони зі зламаною психікою». От що з нами відбувається, на вашу думку?

— Скажу, що для мене тут нічого нового. Я це проходив у 2014 році. Все повторюється. От ми були поважними людьми, а потім мені особисто ставили таке питання: «Навіщо ти туди пішов? Ми тебе туди не посилали». Так влаштоване наше суспільство. Хтось дійсно патріот, хтось патріот в лапках, хтось ждун. Ми всі різні.

Однак я не стільки переживаю за цивільних, скільки за військових. Тому що коли вони повернуться, а ще не дай Боже з якимись обмеженнями, для них таке ставлення буде настільки тяжким ударом, що дуже багато хто, думаю, не зможе з ним справитися. Він сподівається, що його тут будуть чекати, вважати героєм, бо він ризикував життям, що він не буде кинутий. Але, як показує практика, крім своїх близьких він нікому не потрібний. Це будуть проблеми особисто його та його близьких. І все, більше нічиї. Навіть держава ставиться до нас не так, як хотілося.

Читайте також: «Найжахливіше місце для ампутованого — це метро», — тренер з акробатики, який втратив ногу на фронті

— Зараз дуже тривожна ситуація. За що триматися? На що спиратися, щоб не зійти з розуму?

— Має бути надія. Чи вистоїмо ми? Вистоїмо. Але яка буде Україна після цього, ніхто не знає.

Мене більше турбує наступне. Якщо буде другий раунд повномасштабки, тоді точно постане питання, чи вистоїмо ми. Тому що те, що я зараз бачу, змушує думати саме про це. Дуже обурює, коли великі хлопчики кажуть: «Дякуємо хлопцям ЗСУ за те, що ми маємо змогу зараз виступати на змаганнях». Та жоден військовослужбовець не ризикує своїм життям для того, щоб оцей підкачаний поц 25−26 років поїхав на змагання. Ми віддаємо своє життя за нашу землю і майбутнє наших дітей. Однак таких, як ми, вже майже немає. Ми закінчуємося, на жаль.

Якщо буде другий раунд, то залишаться оці фітнес-дивачки. Дуже сумніваюся, що вони будуть класти на терези своє життя, щоб відстоювати нашу Батьківщину, знаючи, що тебе ніхто не підтримує, що ти будеш зі своїми проблемами сам на сам. Хто буде воювати, якщо все ж таки дійде до другого раунду? Оці хлопчики — ні. Вони просто кудись переїдуть і будуть чекати, коли такі, як я, знову це витягнуть на своєму горбу і кістках. А нас, повторю, вже дуже мало.

Взагалі нам потрібно виховувати наступне покоління так, щоб для них не існувало питання йти чи не йти на війну. Якщо потрібно, то зуби зчепили, гвинтівку в руки — й вперед. Вмієте, не вмієте — там навчать.

Читайте також: «Після того, що пережила Україна за ці роки, Третьої світової війни нам вже боятися не варто», — Володимир Єльченко

100

Читайте нас у Facebook