«Я бачила, як палав мій улюблений будинок»: військкор Марія Малевська про роботу у прифронтовому Харкові
«Ненависть дає мені сили боротися, працювати, не опускати руки і любити»
— Складно зараз описати той вир емоцій, який зараз відбувається в середині кожного з нас, — сказала «ФАКТАМ» Марія. — Але нещодавно я думала про ненависть. Її дуже багато зараз в мені. Кілька тижнів тому моя подруга сказала: «Найбільше в житті я не хочу пускати до себе ненависть». А я усвідомила, що нічого не хочу робити зі своєю ненавистю. Я не понесу її до психотерапевта, не буду себе карати за неї. Бо ця ненависть дає мені сили боротися, працювати, не опускати руки. Вона дає мені ресурс і сили любити. Від тої шаленої ненависті, якою я зараз повна (як і багато хто з українців), мені здається моя любов до всього тільки стає більшою. Тому я буду ненавидіти і далі.
— І ніхто вам за це не дорікне…
— Будемо відвертими, зараз у нас іде період адаптації до війни. За дев’ять місяців ти починаєш аналізувати себе, що відбувається. Виявилось, що ця ненависть сиділа в мені вже давно, просто я її ніяк не називала. Але інакше бути не могло, бо я бачила, як палав мій улюблений дім у Харкові. Я бачила розтрощений будинок у рідному Маріуполі, куди кожен день моя мама ходила по хліб. Розбитий пологовий, в якому я народилася. Це не можна пробачити. І для мене війна почалась ще у 2014 році, з Майдану в Харкові.
— Це була гучна історія — вас з оператором побив «Беркут» під час зйомок.
— Так, 19 лютого бід будівлею Академії нацгвардії. Бійці «Беркуту» розбили оператору голову — йому наклали чотири шви, а в моїх руках вони просто розтрощили камеру і пошкодили весь матеріал. До речі, нещодавно я отримала повідомлення від полтавського суду — ця справа досі точиться… Тоді ми почали знімати сюжети в Слов’янську, Ізюмі. Якось друзі-волонтери їхали на фронт з допомогою і сказали, що ми з оператором можемо до них приєднатись. З цього почалась моя військова журналістика. Пізніше це перетворилось для репортерів на регулярні ротації — тиждень-два ми проводили в зоні АТО.
— У вас вже тоді були засоби захисту?
— Пам'ятаю, коли наші війська відходили з Дебальцеве, ми поїхали їх зустрічати у Бахмут і ніяких засобів захисту ще не було. Перші з’явились дякуючи волонтерам. Пізніше їх стали закупати для журналістів канали. Насправді ніхто з нас не був професійним військовим репортером. Ми вчилися разом з нашими армійцями, у «полі». Вони — воювати, а ми — як це висвітлювати. При чому часто на власних помилках. Через декілька місяців роботи на фронті група українських журналістів поїхала на дуже крутий тренінг до Грузії — наші колеги тоді вже мали подібний досвід роботи. А коли Міноборони України ввели обов’язкову акредитацію журналістів, які їхали на «нульову лінію», треба було пройти спеціальні триденні курси. Тому я знаю, як побачити розтяжки, як діяти, коли міна вибухає чи витягти пораненого товариша. Якщо над головою свистить міна, треба бігти в укриття, чи лягати у якесь заглиблення. Лягти на живіт, закрити голову руками, відкрити рота та намагатися дихати. Бо дихати багато хто забуває — ти в шоку і перестаєш дихати від страху. І після обстрілу треба ще полежати деякий час. Такі речі рятують життя.
.JPG "Марія Малевська: \"Для мене війна почалась ще у 2014 році\"")
— Ваші рідні встигли виїхати з Маріуполя?
— На початку війни мої батьки і брат залишались у місті. Ми з оператором мали 26 лютого виїжджати в чергове відрядження на Донеччину. Але звісно, коли 24-го трапилось повномасштабне вторгнення, ніхто нікуди не поїхав. А 1 березня з рідними зник зв'язок. Сім’я брата та батьки живуть у різних районах Маріуполя. Знаєте, за вісім років у Маріуполі стало настільки спокійно, що брат продав квартиру в місті та купив будинок на околиці, біля Широкіно. У них був розплідник собак — мопсів, їм хотілося мати власний будинок. Саме через цю околицю російські танки і заходили у Маріуполь. І от в якийсь момент сім’я брата стала відрізаною від решти міста, і іншого варіанту виїжджати, окрім як через росію, не залишилось. В розпліднику було 15 собак, частину, їдучі по селах, вони просто роздали людям. Але п’ятьох собак з Маріуполя вони привезли з собою спочатку до Грузії, потім у Канаду.
— Що ви відчували, коли не мали зв’язку з рідними?
— Я працювала на автоматі. Пам’ятаю, як вставала кожен ранок і набирала всі телефонні номери рідних, які у мене були. Ні з ким не було зв’язку. Потім відправляла смс-ки: «Мамуся, зі мною все добре». Слава Богу, батькам теж вдалося виїхати. Пам’ятаю, як ми уже в Дніпрі з батьками зайшли в орендовану квартиру і перше, що тато зробив — ввімкнув телевізор. Він довго-довго дивився новини, наче вбирав у себе нову інформацію. Бо вони були впевнені, що Запоріжжя і Харків окупований. Що Києва взагалі вже нема. Вони жили в повному інформаційному вакуумі. Я розумію, чому у Маріуполі перш за все були перебиті авіабомбами вишки зв’язку — щоб «вливати» у вуха якусь маячню. І багато хто піддавався.
— Яким було ваше 24-те лютого?
— Я прокинулась вранці від вибухів. Швидко зібралась і пішки пішла на роботу. Всі вже були в офісі, не зовсім розуміючи, що робити. Пізніше я робила «включення» в етер з Салтівки. Там стояв розбитий російський МТЛБ, а поряд з ним лежали чотири трупи. На всю країну я показувала документи росіян, які знайшла, консерви, що валялись поруч. Недалеко стояла розстріляна цивільна автівка «Нива». Але навіть тоді у мене не було розуміння, наскільки це серйозно.
— Харків чи не найбільше постраждав від постійних обстрілів.
— Слава Богу, мій дім уцілів. Але пам’ятаю, що ціле літо о 22 чи 23 годині вечора в місті гупало — прилітали ракети. Багато їх було і по центру. На територію біля ОДА прийшлось до шести ракетних ударів. Коли 1 березня о 8 ранку по ОДА прилетіла перша ракета «Калібр», моє ліжко просто підскочило! Люди, що живуть ближче до адміністрації по п’ять-шість разів вже міняли вікна. Але все одно залишались в місті.
«Для мене побути день на передовій — це ліки. Я повертаюсь додому така спокійна»
— Не було думок поїхати з небезпечного Харкова?
— Жодного разу. Я себе набагато гірше почуваю, коли я десь на виїзді. В жовтні я була у відпустці в Карпатах і це було важкувато. Коли ти тут, всередині подій, з’являється дурнувате відчуття ніби ти тут на щось впливаєш, контролюєш. А коли далеко, все здається набагато страшніше. Я співчуваю тим людям, які виїхали і зараз слідкують за новинами, переживають — їм тяжче. Мені спокійніше дома, або на фронті.
— На фронті?!
— Так. От нещодавно ми знімали на нашому кордоні з рф, спілкувалися з хлопцями, які саме в вересні вибивали окупантів з цієї землі. Зараз ті ракети, які раніше прилітали по Харкову, б’ють по позиціях нашого війська. Але для мене все одно побути день на передовій з хлопцями — це ліки. Я повертаюсь додому така спокійна після цього. Так, вони сидять в окопах, де вода, яку постійно викачують помпою, там бігають миші. Але хлопці кажуть, що у них божевільна мотивація і шалена жага до перемоги, в якій немає ніяких сумнівів. І от я там просто заповнююсь енергією. Так, там начебто небезпечніше, ніж у Харкові, а почуваєшся безпечно. Не знаю, чому, але так зі мною було всі ці вісім років війни.
— Вам буває страшно?
— Звичайно. Я жива людина. Але не коли щось гупає, це інші речі. Емоційні. Я боюся втратити друзів, боюся, що в Маріуполі ми не побачимо такого ж єднання людей, як в Херсоні — розумію, що за ці місяці росія влізе в мізки людей. Адже росія багато років готувалася до війни. Знаєте, мене вразила історія директорки дитсадка в Ізюмі, яка три дні не купувала хліба, аби дістати батарейки для радіо, щоб слухати українські програми в окупованому місті. Кожного ранку вона слухала речницю Наталю Гуменюк, а ввечері Володимира Зеленського. Потім приходила до колег-освітян і переповідала новини — бо мешканцям Ізюма вбивали в голови, що Харків окупований. Але не всі готові робити подібне під обстрілами.
— Як хочете зустріти день перемоги?
— Хочу, щоб це було у Маріуполі. У мене є вишивана плитоноска — ще у 2015 році харківський завод індивідуального захисту зробив журналістам такий подарунок. В неї можна вставити пластини від броника. І от я мрію про те, щоб пройтись в ній Маріуполем та неодмінно викупатись в Азові.
Читайте також: «Росіяни не рахують людей. Це якесь шалене стадо»: воєнкор Юлія Кирієнко про бої під Бахмутом
Проєкт «Репортери на війні» створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
1010Читайте нас у Facebook
