«Росіяни не рахують людей. Це якесь шалене стадо»: воєнкор Юлія Кирієнко про бої під Бахмутом
«ФАКТИ» розмовляли з Юлею під час її ротації на Донбас. Тоді два тижні вона вже перебувала в Покровську — тиловому місті, де здебільшого живуть журналісти. Там можна доробити і відправити відзнятий матеріал та перепочити. Щоб потім знову їхати туди, де найгарячіше.
«У мене був і посттравматичний синдром, і контузії»
— Для мене війна іде вже не дев’ять місяців, а майже дев’ять років, — каже Юля. — Перші бойові дії почалися ще у 2014-му, просто такого масштабу не набули. Що я зараз відчуваю? Гадаю, як кожна людина в Україні, велику жагу до перемоги і ненависть до ворога.
— Але зараз війна зовсім не така, як була у 2014-му.
— Звісно. Зараз це повномасштабне вторгнення, і ворог використовує всі види озброєння, що має. У 2014−15 роках найгарячішими місцями були Дебальцеве та Донецький аеропорт. Так ось зараз, якщо хтось хоче уявити масштаб, помножте той розпал на два та поширте на всі ділянки фронту!
— Юля, вам не страшно?
— Як кажуть самі військові, тільки дурень не боїться. Але я адекватно оцінюю ризики: коли можна їхати на передову, коли — ні. За дев’ять років роботи з’явився досвід, як себе поводити під час обстрілів, як надавати допомогу. І слава Богу, до сьогодні мені вдавалось вибиратися зі складних ситуацій живою.
— Пам'ятаєте, як ви поїхали перший раз на фронт?
— Це було наприкінці липня 2014 року. Тоді мало хто з нас, журналістів, був навчений, як себе поводити на війні. Переважно ми були звичайні журналісти, які працювали в новинах. Я в той час як раз повернулася з анексованого Криму — ми робили репортажі. До речі, тоді вперше стикнулася з ненавистю, яку плекала в собі русня до України. Пам’ятаю, коли дописувала матеріал на каналі, до мене підійшла наша редакторка і спитала: «Поїдеш наступною на Донбас?» Звичайно, я погодилась.
— Розповіли, як себе поводити?
— Ми вчилися на власних помилках та здогадках. Дивилися, як це роблять військові. Перше навчання, яке я пройшла, були курси екстреної допомоги у нас на каналі. Потім — курси в Міністерстві оборони — іх проводили тренери з ОБСЄ. Але до того часу ми вже рік працювали на лінії вогню і розуміли, як слід поводитись. Свій перший обстріл я тоді вже пережила.
— Де це було?
— У Пісках восени 2014 року. Ми приїхали з колегою знімати репортаж, бо там була найгарячіша точка Донецького аеропорту. У цей час почався інтенсивний бій з мінометним обстрілом і ударами танків з обох сторін. А потім — стрілецький бій. Ми весь час сиділи в окопі, при чому у нас не було особливої екіпіровки — звичайні каски й примітивні бронежилети класу 2, як у поліцейських. Але тоді ми зняли дуже потужний репортаж — як горять будинки місцевих, як люди разом з дітьми намагаються покинути місто, як іде евакуація поранених хлопців. Не пам’ятаю, щоб ми тоді були дуже налякані. Ми, журналісти, сприймали це як звичайну роботу, не замислюючись над тим рівнем ризику, який постійно нас супроводжував. Просто розуміли, що потрібно зробити матеріал. Знаєте, ми дивились в об’єктив камери і здавалося, що ми ніби знаходимось у якомусь кіно. Розуміння небезпеки прийшло, коли я побачила багато поранених, коли стала втрачати людей, з якими познайомилась на війні, тих, які щиро розказували про свої сім’ї і почуття. Але це було вже набагато пізніше, ніж ми знімали наші перші репортажі з боїв.
— Знаходження у стані постійної небезпеки позначається і на психіці. Як ви справляєтесь?
— Я просто чекаю, коли буде в країні спокій, тоді і подивлюсь на свій стан. Звичайно, у мене був і посттравматичний синдром, навіть контузії. До речі, крайню отримала кілька днів тому, коли стріляли наші гаубиці «три сімки», їх ще звуть «три сокири». Я просто трохи ближче, ніж треба, підійшла і відчула дзвін у вухах. Це легка контузія, яка швидко проходить. Звісно, емоційно ми всі інші люди, ніж були до того, як почали знімати війну.
До речі, я після нещодавніх зйомок в Бахмутській лікарні, після побачених травм у бійців, розумію, що у мене є трохи агресії, нерозуміння мирного люду. Тих, хто скаржиться на відсутність світла, або чогось ще. Це все такі дрібниці, порівняно з тим, що відбувається на війні. Звичайно, добре, що мирні люди цього не знають, але хочеться і розуміння з їхньої сторони. Можливо, через це у мене буває агресивний стан, але він не такий потужний, як у деяких хлопців, що повертаються з фронту. Війна змінює точку зору. Ми трохи грубіші, з загостреним почуттям справедливості, не зважаємо на якісь побутові нюанси. Але це не значить, що ми від того гірші. Так, світ для нас ділиться на чорне і біле. Без нюансів. Але ми в цьому живемо.
— Важко?
— Хай оточуючі краще дадуть відповідь.
«До трупа російського солдата підбіг собака і став його їсти»
— Відомо, що ваш чоловік зараз на фронті.
— Станом на сьогоднішній ранок у нього все стабільно. Не хочу здаватися забобонною, але, коли мене питають, як чоловік, кажу — все стабільно. Ніколи не кажу добре, чи погано. Буває, ми бачимось на фронті. Я приїжджаю знімати і до його підрозділу теж. Він зараз на одному з найгарячіших напрямків — Вугледар. Але у наших хлопців є бажання і віра в свої сили, а значить, буде перемога.
— Вам ніколи не заважало, що ви жінка-воєнкор?
— Звичайно, інколи складно бути жінкою серед чоловічого колективу. Хоча б з побутових причин — дівчина не може просто піти до туалету, як хлопець. Нам треба більше якихось нюансів для життя. Але в плані роботи я не відчуваю особливого ставлення. До речі, воєнкорів-жінок не дуже багато, як і дівчат-солдаток. Мене деякі знайомі на фронті називають просто «посестра». Для хлопців немає діла до моєї статі, вони розуміють, що я роблю і чим ризикую.
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, перед вами не стояло питання: може, поїхати з дитиною за кордон?
— В день початку війни мій чоловік як резервіст пішов у військкомат. Я взяла сина, маму, собак і вивезла їх на захід України, а сама повернулась до Києва. Вони перебували там, поки в столиці були активні бойові дії. Через те, що я знала, що вони у безпеці, мені було легше працювати. Але зараз син вже у Києві і ходить у садочок.
Мені здається наша місія, як журналістів, була дуже важлива на самому початку великої війни. Коли ми показали світу, що Київ не вдасться взяти за три дні. І світ повірив.
— Ваше фото — собака їсть труп російського солдата — на початку війни облетіло всі медіа.
— Воно було знято у Броварах. Ми знімали репортаж і я хотіла для російських друзів (які у мене тоді ще були) написати, мовляв, бачите, куди ви лізете! І коли я робила знімок трупа, підбігла собака і почала його їсти. Подібне, до речі, я бачила в Лимані, коли для трупів росіян вже не вистачало мішків.
— Це, навіть, звучить моторошно.
— Це зараз, на фронті, я тримаюсь. Знаєте, у мене досі, коли я вкладаюся спати, перед очима стоїть хлопець, якого рятували в Бахмутській лікарні — у нього всі кістки були просто назовні. Я знаю його ім’я і, сподіваюсь, що він житиме. Тому я чудово розумію, як мене «нагребе». Але вже після війни.
— Який зараз настрій на передовій?
— Він змінюється, тому що зараз дуже активні бойові дії. Особливо на Бахмутському напрямку, Вугледарі. Хлопці стомлені. Але я спілкувалася навіть з піхотою, яка тримає найгарячіші точки, вони кажуть: «Хто, якщо не ми». Тобто бойовий настрій нікуди не подівся. Вони ненавидять ворога і роблять все, щоб його знищити. На Луганському напрямку ситуація трохи краща. Хоча там нам протистоїть просто величезний вал російських мобілізованих. Це не навчені бійці, тому наші їх просто перемелюють, але тому що їх багато, просування іде довше. Я спілкувалася з десантниками, вони розказували, як «накрошили» двісті людей, підняли у повітря коптер, побачили, що вони лежать просто пачками. Потім під’їжджає машина, збирає тіла, а інша — підвозить нову живу силу. Вони не рахують людей. Це якесь шалене стадо.
— Що може його зупинити?
— Тільки наша армія. Просто потрібна достатня кількість боєприпасів. Але трагедія в тому, що росіяни відсилають на війну свій «непотріб», якихось дикунів, а з нашого боку — свідомі воїни, кращі українці. Це велика втрата, але наші діти будуть рости на прикладі цих воїнів і ми все одно отримаємо відродження. В той час коли росія поринула в темряву. Назавжди.
«Після війни ми з чоловіком та дитиною поїдемо на безлюдний острів»
— На фронті ідуть розмови, скільки ще буде тривати війна?
— Бійці ніколи не говорять про такі речі. Вони просто кажуть, що роблять все задля того, щоб перемога наступила якомога швидше. Все залежить від ситуації, яка постійно змінюється. Головне — озброєння.
— А перемовини…
— Хлопці навіть не допускають такого розвитку! У нас вже були колись перемовини, починаючи з 2015 року. Але тоді не було потужної армії, як зараз. У нас є ресурс і його треба дожимати.
— Що частіше тішить хлопців на фронті?
— Вони дуже радіють дитячим малюнкам. Я була у Бахмутській лікарні, хлопці показували і читали мені дитячі листи. Ніхто не стримував сліз. Це велика підтримка. Ще просять окопні свічки. Що стосується форми, то у хлопців все є. Та вони і самі можуть заказати і купити собі, наприклад, берці. Це не 2014 рік, коли воювали у «шльопках» зі старими автоматами. Зараз у нас екіпірована і вмотивована армія.
— Вирішили, що ви будете робити на День перемоги?
— Це залежить від того, де я буду в той час. Проте я точно знаю, що буду робити, коли з фронту повернеться мій чоловік. Ми поїдемо разом з дитиною на безлюдний острів. Хочеться спокою і не тривожитись ні про що.
За рік до війни ми з чоловіком думали: чи утеплити дім, чи їхати на острів?. Вирішили — дім, і це було правильно. Але перед самою війною я стала в чергу на відпустку — не вірила, що вторгнення буде таким масштабним. З третьої спроби мені не вдалося взяти квитки та заказати готель. Тепер я розумію чому — доля сама нас вела. Тому острів — це просто нереалізована мрія ще до війни.
— Хай найскоріше вона здійсниться!
Читайте також: «Мені досі страшно»: Оксана Гутцайт про життя без світла та опалення
Проєкт «Репортери на війні» створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
3346Читайте нас у Facebook
