Директор благодійного фонду Максим Тютюнников: «Ніхто краще за нас не знає про потреби наших бійців»

— Вже довгий час ваш батальйон, командний склад якого заснував Благодійний фонд Ігоря Черненка, воює на передовій, у Бахмуті? В січні, після чергової ротації, з цього «пекла» повернулися і ви особисто. Як працює фонд, коли його керівники на нулі?

— У квітні нашому благодійному фонду офіційно виповниться рік. За цей час ми сформували штат, найняли кваліфікованих співробітників, які ефективно працюють навіть під час нашої відсутності. При виникненні будь яких потреб, одразу повідомляю своїй дружині та працівникам фонду. А вони вже спілкуються з донорами, передають їм запити наших побратимів та повністю організовують збори та логістику.

Також великий плюс нашого фонду в тому, що між нами та донорами немає ніяких посередників, немає так званого поламаного телефону. Ми чітко знаємо, що потрібно нашим хлопцям на передку, адже самі є тими бійцями, які воюють на фронті.

Наприклад, була така ситуація. У грудні, коли на Бахмутському напрямку почало ставати дедалі спекотніше, наш батальйон і я у складі 2-ї роти, вирушили до Бахмуту. Ми виїхали на фронт, коли на вулиці була плюсова температура, на дорогах жижа. Тож ми в першу чергу взяли з собою гумові чоботи, а не теплі шкарпетки чи устілки. А ближче до січня температура почала падати, й було таке, що ми заходили на позиції при температурі 0 градусів, а виходили вже при -6, -8.

Тож як тільки почалися морози, ми повідомили співробітницям фонду, що нашим бійцям потрібні грілки, хімічні устілки та ін. І вони відразу зібрали та відправили нам посилку поштою. Через день-два вона вже була у найближчому до фронту населеному пункті, де ми базувалися.

Те саме стосується тепловізорів, генераторів, екофло. Нам на фронт допомога від наших благодійників йшла постійно. Тому що у нашому фонді вже давно чітко розподілені обов'язки: ми як військовослужбовці знаємо, що нам потрібно, а працівники фонду знають, де це взяти, як оформити та як передати на фронт.

До речі, згадав ще один недавній випадок. Коли ми в грудні приїхали на нуль, у перший же день у населеному пункті за пару десятків кілометрів від Бахмута був приліт ЗРС С300. Прямо поряд з нашим базуванням. Тож ми відразу втратили дві машини. А вже через тиждень до нас поїхав перший, другий, третій пікапи. Тож до виходу на позиції у нас вже був повністю укомплектований штат машин.

Звичайно, після таких виходів на нуль машини потребують серйозного ремонту. Наприклад, зараз ми ремонтуємо авто після того, як повернулися з передової у січні. Щоб на наступний вихід ми знову мали більш-менш сформований автопарк — і пікапи, і евакуаційні автобуси.

— Я правильно зрозуміла, ви з побратимами були в Бахмуті у період грудень-січень?

— Так, ми успішно виконали своє бойове завдання й вийшли звідти у середині січня. Умови там, м'яко кажучи, спартанські.

Наприклад, наш пункт постійної дислокації (ППД) — це селище, яке знаходиться за 2,5 км від фронту. Це відносно зелена зона, але прильоти там постійно. Так ось, у цьому селищі ми жили практично без електрики й навіть холодної води, набирали її в озері. І одна справа, коли це літо, а друга — коли зима. А тобі треба прати, митися…

Коли бійці виходять на нуль, вони вдягнені у фліски, теплі штани та бушлати. Поки доходять на позицію, вони вже мокрі, а через пів години перебування в окопі — вже холодно.

Ще буває, коли займаєш нові позиції, а тут кажуть: «Розвідка доповіла, що о шостій ранку буде атака орків. Швидко окопуйтеся». І ми всю ніч копаємо. Що глибше окоп собі зробив, то більше шансів вижити. А під ранок все — по позиціях починають працювати артилерія та мінометка.

Бій може тривати години, може день, ніч, добу… В окопах — мокра глина. Вона намочила штани, шкарпетки  — все до нитки. І коли повертаєшся через 1,5 доби в ППД, глина вже висохла і одяг дерев’яний. При цьому води чи електрики попрати та висушити все це немає. Доводиться носити воду з озера та топити грубку.

— Які речі, крім хімічних устілок, авто чи генераторів, наразі найнеобхідніші на фронті та які ще досі на забезпеченні волонтерів?

— Та, напевне, це все. Усім іншим держава армію забезпечує. По формі, наприклад, питань взагалі немає. У нас на передовій було по два комплекти теплої форми. Тому що усі прекрасно розуміли, що одяг потрібно прати, а без сонця чи електрики він сохне тиждень. По харчуванню також питань не було. Хоча й волонтери балували. Наприклад, на Новий рік відправили нам декілька відер «олів'є» та інші смаколики.

А ось, здавалося б, така дрібниця, як устілки, дійсно потрібні. Крім того, що бійці засовують їх у підошву, ці «мініобігрівачі» ліплять у районі нирок, засовують в рукави. Тому устілки на нулі — на вагу золота, адже вони швидко розходяться. Час їхньої роботи — усього 2−3 години. Але вони легкі, і їх можна взяти з собою багато.

— А як зараз ситуація з логістикою? Як співробітникам фонду вдається так швидко все передавати на передову?

— Коли ми знаходилися в ППД, нам майже все необхідне відправляли «Новою поштою». Це прифронтове містечко зовсім живе. Вдень, до 16:00, працює весь бізнес: базари, шашличні, кав'ярні, воєнторги. Ходить транспорт. Навіть не скажеш, що фронт поряд.

І, звичайно, працює «Нова пошта». Фонд відправляв через неї і тепловізори вартістю 50 тис. грн кожний, і «олів'є» на Новий рік. Нічого не пропало та не зіпсувалося.

— Ваш фонд закриває потреби виключно свого батальйону чи ви маєте можливість допомагати також побратимам з інших підрозділів?

— Періодично до нас звертаються по допомогу з інших підрозділів, військових частин. Ми допомагаємо побратимам ремонтувати машини. Наш фонд закупив дорогий ретранслятор SRL 5500 для зв’язківців. Також ми допомагаємо іншим військовим або їхнім сім’ям, якщо маємо додаткове обмундирування, продукти та ліки.

Проте основна наша ціль — все-таки матеріальне забезпечення власного батальйону. Саме з цією метою ми, бійці, та наш командир Ігор Черненко створювали фонд у квітні минулого року. Ніхто краще за нас не знає потреби наших бійців. Більше того, ми усі один в одного на виду: у нас налагоджений аудит діяльності фонду, є регулярна звітність, ми приймаємо погоджені з усіма командирами в батальйоні рішення щодо закупівель та їхнього цільового використання.

Тому у нас не може бути такого, що командир якогось підрозділу замовив собі машину та тільки сам на ній їздить. Наприклад, була ситуація, коли волонтери купили та передали нам хороший позашляховик Toyota Land Cruiser Prado. Фонд відразу передав його нашій роті в Бахмуті. А потім ми передали його іншому батальойну, який зараз виконує бойові завдання на сході. Наданий волонтерами транспорт повинен бути в тому місці, де він максимально потрібен.

Також була ситуація з тепловізорами. В ППД під Бахмутом ми жили в будиночках по декілька бійців. Тому я «організував» тепловізори спочатку усім своїм побратимам в будинку, а вже потім — собі. А без тепловізора, скажу я вам, на фронті робити нічого. Взимку ночі довгі та темні, а орієнтуватися по шурхоту неможливо. Ти заходиш на позицію на добу, а можеш залишитися і на дві. Тому дуже часто твій тепловізор — це твоє життя.

— Як відбувається зараз збір коштів для потреб фонду і хто ваші основні донори та партнери?

— Наші основні донори були з нами з першого дня і залишаються до сьогодні. Це близько 23 компаній та підприємців. Мало того, що вони самі підтримують наш фонд фінансово, так ще й сформували навколо себе коло таких же благодійників. Вони пишуть блоги, виступають на ділових зустрічах, інших заходах, щоб залучити до допомоги фонду якомога більше людей.

Наприклад, компанія M.E.Doc передала нам вже два пікапи та допомогла коштами на купіплю евакуатора. Сервіс Concert.ua, хоч їм і самим зараз важко, організував нам евакуаційний автобус Volkswagen. Щомісяця переводить кошти для фонду сервіс онлайн страхування Hotline.finance.

Окрема тема — ремонт авто. У нас є донори — керівники СТО, які ремонтують наші машини за власний рахунок. Також є шиномонтажі, які передають нам гуму. Тобто за рік до допомоги нашому фонду долучилися усі, хто тільки міг.

Ми, звичайно, звітуємо перед своїми донорами та партнерами: розміщуємо на своєму сайті та у соцмережах фото-, відеозвіти, запити від батальйону, квитанції. Це сприяє довірі. Ми бачимо, що нам довіряють і тому продовжують допомагати.

— Чи не втомилося цивільне населення від волонтерства?

— Не можна сказати, що люди втомилися. Просто зараз донатять більш цілеспрямовано, ніж на початку війни. У багатьох співвітчизників просіли доходи, тому гроші відправляють тільки перевіреним фондам. Тут якраз і важлива довіра. Люди хочуть знати, наскільки цілеспрямовано використовуються їхні кошти. Тому ми відкриті до співпраці та спілкування, завжди надаємо інформацію про сам фонд, запити, використання наданої допомоги. Тобто, благодійним фондам без публічності зараз нікуди.

— Чи продовжують вам допомагати благодійники з-за кордону?

— Так. Але в основному це наша українська діаспора. Я помітив, що на початку війни люди з-за кордону допомагали більш особисто, а зараз все глобалізувалося. Тобто з-за кордону Україні тепер допомагають на рівні держав.

— Поділіться, будь ласка, планами на майбутнє. Чим Благодійний фонд Ігоря Черненка планує займатися після війни? Ваш командир говорив, що фонд має на меті створити реабілітаційний центр для усіх, хто постраждав від війни. Чи не змінилися ці плани?

— Ні, звісно не змінилися. Ми вже реалізовуємо проєкт «Психологічна online допомога». За три місяці в його рамках було надано понад 120 психологічних сесій. Наші психологи працюють як з військовими, так і з цивільними. Для військових консультації абсолютно безкоштовні.

Ігор Черненко — учасник АТО. І він на своєму прикладі знає, наскільки важливою є психологічна підтримка бійців під час війни, і особливо після її завершення. Бо це реально проблема. Я навіть по собі бачу. Після повернення з нуля мені було важко адаптуватися в тилу. Там ми живемо у спартанських умовах, увесь час на межі життя та смерті. А в Києві працюють ресторани, проходять концерти й війни ніби немає. Все навкруги спокійно, люди живуть своїм життям, займаються своїми справами. А багато ж бійців повертається з передової й думають, що в тилу їх всі чекають, що до них має бути особливе ставлення. І коли цього не відбувається, вони ламаються. Багато хто просто не знає, як знайти себе в новій реальності.

Крім того, не слід забувати й про фізичну реабілітацію. Ми також плануємо працювати у цьому напрямку. Адже на фронті нам не до спорту. Кроси там не побігаєш, собою займатися немає часу. А виходиш на фронт, береш БК. І чим більше з собою взяв, тим краще. Потрібні хоча б вода, їжа, каска, бронік, багато одягу, теплий бушлат на собі. Це дуже велике навантаження на спину, особливо на поперек.

— Що, на вашу думку, найважливіше у вашій роботі як військового і як керівника благодійного фонду? Як вдається все суміщати?

— Я думаю, мені допомагає вміння поєднувати декілька справ одночасно. Наприклад, у мирному житті я працював адвокатом, очолював Асоціацію представників малого та середнього бізнесу, створив благодійний фонд «Кодокан», який займався підтримкою і розвитком боротьби дзюдо в Україні.

Увесь цей досвід згодився мені вже з перших днів війни. Адже коли ми з побратимами прийшли в центр комплектації в Києві, нам сказали: «Молодці, що прийшли. Але на данний момент немає можливості вас одягнути, немає карематів, немає спальних мішків». А це ж зима, 24 лютого…

Тоді я відразу зателефонував усім знайомим спортсменам та бізнесменам у Києві. І нам, наприклад, Crossfit Banda передала каремати, фліски й шапочки. Костянтин Мельник із «Київського борцівського клубу» забезпечив речами особистої гігієни. ГО «Фонд допомоги імені Антонова» допомогла з одягом. Члени Асоціації представників малого та середнього бізнесу привезли кирзові чоботи. Бізнесмени з Прилук допомогли з харчуванням. І я зрозумів, що, напевне, усе робив правильно у тому своєму довоєнному житті. Тому що за моїм першим запитом відразу всі відгукнулися. За що я й досі неймовірно вдячний.

673

Читайте нас у Facebook