«Людей били струмом, залізними палицями та одягали на голову пакети»: військкор Дар’я Літовченко про роботу у звільненому Херсоні

«Я чую свист і… приліт біля нас»

— На жаль, майже кожного дня Херсон знаходиться під обстрілами.

— Так, ситуація складна. Обстріли відбуваються практично весь час. Найскладніше людям, які живуть у районах ближчих до Дніпра, по яких найчастіше працюють ворожі міномети. Російські війська б’ють неприцільно. Просто хаотично, здебільшого влучаючи по житлових кварталах. Центральний ринок міста під обстрілами вже п’ятий або шостий раз.

— Але місцеві не дуже охоче залишають Херсон…

— Я не маю права когось у чомусь звинувачувати. Херсон, дійсно, живе місто. Особливо багато людей на вулицях у першій половині дня. А після третьої години люди вже не виходять з домівок. І Херсон стає наче привид. Ми постійно питаємо мешканців, чому вони залишаються? У всіх різні причини. Звичайно, є люди, які працюють у комунальних службах або медики. Але поширена позиція — люди не хочуть залишати своїх домівок, переживши окупацію. Є ілюзія, що гірше окупації вже нічого бути не може.

— Залишаються і діти?

— На жаль, діти є. Хоча знаходячись у місті ніколи не знаєш, куди й коли прилетить. Безпечних місць у Херсоні немає взагалі.

— Вам також доводилось потрапляти під обстріли?

— Це трапляється постійно. Останній такий обстріл був на невеликій площі, що перед мостом, який веде до найвіддаленішого району Херсону — Острів. Там є зупинка громадського транспорту. Був приліт, загинуло на місці двоє людей, ще декілька було поранено уламками. Ми з оператором приїхали на місце обстрілу, я тільки почала підходити до зупинки, і росіяни відкрили повторний обстріл з мінометів по тому ж самому місці. Ми так швидко побігли, як ніколи у своєму житті. Разом з поліцією, військовими просто впали на землю. І от ти лежиш і навіть чуєш виліт з міномета — така невелика відстань. Я чую свист, дві-три секунди — і приліт біля нас. Тоді на зупинці ще лежали тіла, просто накриті пакетами. І в одного з загиблих почав дзвонити мобільний. Це було жахливо: людина їхала у справах, чи їхала додому, і ось її немає… Смерть стала щоденним явищем.

«Я залишилась під окупацією і не виходила з дому»

— Коли для вас почалася війна?

— Я зі Слов’янська, тому війна для мене почалась ще дев’ять років тому. Зараз там залишаються мій батько та бабуся. У перші дня вторгнення я вивезла маму та сина. У той період було неможливо видавати прогнози, чи відразу буде захоплений Слов’янськ, чи ні. Але ми, як люди, які вже бачили звірства росіян, розуміли, що журналісти, волонтери будуть першими, до кого вони прийдуть.

— Що кажуть ваші рідні, які залишились у Слов’янську?

— Тато каже, що поїде з міста тільки у крайньому разі. Хоча, хто може знати, коли він наступить… Слов’янськ дуже близько до Бахмуту, десь 40 кілометрів. Останнім часом обстріли міста тривають майже кожен день.

Читайте також: «Вибухова хвиля підняла жінку у повітря й викинула з квартири»: військкор Олена Грамова про роботу у Краматорську

— У 2014 році росіянам таки вдалося ненадовго захопити Слов’янськ. Пам’ятаєте той час?

— Ті спогади у мене дуже чіткі. 12 квітня ми збиралися їхати з друзями на підтримку Євромайдану у Донецьк, але це не сталося. Мені зателефонували й сказали, що на нашому відділку поліції вішають триколор. У мене був шок. Тоді я вперше стикнулася з російським військовим, який просто зайшов до магазину повністю озброєний і в балаклаві з питанням: який у вас тут мобільний оператор? Все було заготовлено до того: вантажні машини з піском з’явилися як по команді й почалися споруджуватися барикади.

— Скільки Слов’янськ знаходився під окупацією?

— Три місяці. Його звільнили 5 липня. У нас в місті був штаб Ігоря Стрілкова та катівня, куди звозили активістів. За проукраїнську позицію забирали «на підвал», і було не факт, що звідти можна повернутися. Я залишалась у Слов’янську всю окупацію і практично нікуди не виходила з дому. Спочатку здавалося, що це скоро скінчиться, потім було страшно виїжджати. Залізничне сполучення було перекрито, а через блокпости — небезпечно.

«Людину просто викидали за ворота на вулицю»

— Мабуть, ви були серед тих, хто розумів, що велика війна неминуча?

— До 24 лютого 2022 року у мене було дивне почуття, що це ось-ось станеться. Я розуміла це давно, коли лінія фронту була завмерлою. Просто знала, що росіяни не зупиняться. Але до останнього була якась надія і я не складала тривожну валізку. 24 лютого мене пробудив дзвоник подруги о 4 ранку. Вибухи було вже чутно у місті. Вона сказала: «Ти права, почалося. Збирайся.» Ми виїхали на захід країни, потім маму з сином я залишила у Києві й періодично до них їжджу.

Читайте також: «Мій будинок згорів на моїх очах»: військкор Анастасія Волкова про роботу на Луганщині

— Скільки років вашому сину?

— 12 років. Він вже дорослий. Бачить і розуміє, що відбувається в країні й чим займається його мама. Я за нього спокійна. Але про те, щоб виїхати за кордон у мене і думки не було. Я б просто там не витримала. Мені навіть на заході України було некомфортно, бо я розуміла — зараз кожен повинен робити те, що вміє найкраще. Задля нашої перемоги. Пробачити те, що роблять росіяни з Україною неможливо. Кожне звільнене місто свідчить про це.

— Відомо, що й у Херсоні загарбники влаштували катівні.

— Через декілька днів після звільнення міста ми знімали у місцевому СІЗО, яке повністю облаштували під катівню. Людей тримали в маленьких камерах. Змушували їх вчити на пам'ять російській гімн, слова, якого були видряпані на стінах. Здебільшого людей били струмом, залізними палицями, надягали на голову пакети, протигази. СІЗО знаходиться серед жилих домів, і місцева мешканка розказувала крізь сльози, як постійно було чутно крики. А іноді людину просто викидали за ворота на вулицю і вона продовжувала там стогнати, не в силах, навіть, згадати, звідки і як звуть. Практично всі мешканці міста кажуть про те, що росія проводить геноцид українців.

Читайте також: «В камерах знаходили тексти „Катюші“, яку в’язнів змушували співати»: репортерка Вікторія Стрельцова про роботу у прифронтовому Харкові

— Після нашої перемоги буде ще багато роботи…

— Так, щоб викривати злочини росіян. На жаль, буде багато жахливих знахідок. Але після перемоги ми будемо показувати й відродження України. А я мрію про подорож до українського Криму. І якщо протягом війни це здавалось чимось нереальним, то зараз в це віриться.

— А чи зможемо влітку поласувати херсонськими кавунами?

— Завіряють, що вони будуть. Ситуація складна, бо область замінована. Але фермери починають працювати. Обласна влада обіцяє, що 2 тисячі гектарів буде засіяно кавунами. Сподіваюсь, поласуємо!

Проєкт «Репортери на війні» створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Читайте також: «Не виключаю, що мені доведеться взяти зброю»: військкор Анна Калюжна про поїздки у Бахмут

Фото надані Дар'єю Литовченко

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News