«Не виключаю, що мені доведеться взяти зброю»: військкор Анна Калюжна про поїздки у Бахмут
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Анна розповіла про настрої бійців на фронті, поїздки у Бахмут та останнє інтерв’ю Героя України «Да Вінчі».
«Ми збиралися під звуки вибухів»
— До повномасштабної війни наша редакція робила антикорупційні та політичні розслідування, — розповідає Анна Калюжна. — Після початку вторгнення 24 лютого ми почали в тому числі фіксувати злочини росіян. Зараз я їжджу на фронт, стала воєнним кореспондентом, а основна платформа для моїх репортажів — You Tube.
— Як для вас почалася війна?
— Я зустріла її у Києві. Перед цим, 23 лютого, працювала у Верховній Раді. Знімала репортаж, як Рада готується до війни. Тоді це питання просто витало у повітрі. Ми хотіли продовжити знімати репортаж зранку 24 лютого, але… Пам’ятаю, я прокинулася о четвертій ранку від того, що мій хлопець дивився звернення путіна. Це було десь за десять хвилин до перших вибухів.
— У вас була готова тривожна валізка?
— Ні, нічого не було зроблено! Ми збиралися під звуки вибухів. Через час вже зібралися з друзями, обговорили, хто що робить. Треба було узгодити план дій. Пам’ятаю, як йшли до моєї сестри й почули свист ракети над головою. Тепер я розумію, що то була ракета, хоча тоді мені здалося, що летить літак. Відразу було вирішено, що ми нікуди не поїдемо. Ми пішли записуватися у ТрО. Багато з тих, хто туди прийшов, були вже в амуніції й готові воювати. В нашому Дніпровському районі стояла дуже велика черга. Все це відбувалося під звуки канонади з боку Броварів. Ми залишили номери своїх телефонів, але нам так і не передзвонили.
— Першій місяць повномасштабного вторгнення був найважчим.
— Так. Ми почали волонтерити, будували барикаді з піску. У бомбосховищі провели рівно одну ніч. Потім чотири дні спали у ванні, поки не зрозуміли, що плитка — це теж небезпечно. Йти у коридор у нашому випадку не мало сенсу. Заклеїли всі вікна і вирішили: що буде, то буде.
— Де були ваші батьки на той час?
— Вони живуть у Дніпропетровський області на межі з Херсонщиною. У перші дні великої війни лінія фронту була дуже близько. Тато відразу пішов у тероборону. У той момент, коли окупанти підходили й була реальна загроза, ми вивезли маму. Тато дотепер служить у силах оборони.
«Ми були від росіян на відстані 200 метрів»
— Знаю, що у цьому році ви кілька разів були у Бахмуті.
— В грудні нам вдалося, навіть, заїхати до самого центру міста. А коли поїхали у березні, то для журналістів Бахмут був закритий. Пам’ятаю, взимку вже було мало вцілілих будинків. Місто виглядало, наче привид. Так сталося, що в той момент, коли ми приїхали поцілили в одну з адмінбудівель. База військовослужбовці була поруч. Ми познімали будинок, а потім з військовими переправилися на лівий берег річки Бахмутка. Це дуже близько до місця зіткнення з росіянами — відстань десь 200 метрів.
— Було страшно?
— Не особливо. Наймоторошніше було їхати у машині. Бо на цей момент ти знаходишся над землею і розумієш, що не встигнеш швидко зреагувати. Почуваєшся надзвичайно незахищеним. Думала: якщо щось прилетить, то велика ймовірність того, що просто не залишишся у живих. Але військові та цивільні в такій реальності кожен день!
— Які настрої у наших хлопців?
— Вони не хочуть показатися слабкими, навіть якщо настрій не дуже. Намагаються зберігати бойовий дух. Але, звичайно їм тяжко. Дуже.
— Що вас найбільше вразило у крайню поїздку?
— У березні відбулася дуже трагічна історія. Ми приїхали під Бахмут і записали частину інтерв’ю з Героєм України «Да Вінчі» (Дмитром Коцюбайлом). Провели деякий час з ним і Аліною Михайловою — дівчиною «Да Вінчі». Планували поговорити ще. А вже через три дні після нашої зустрічі, дізналися, що він загинув. На той час їх тільки перевели під Бахмут, втрат ще не було. Але якась напруга весь час відчувалася. Смерть Дмитра підкосила всю нашу групу. Ми випустили репортаж-присвяту. На жаль, за той час, поки готувався матеріал, загинув ще один герой матеріалу — артилерист з команди «Да Вінчі».
«Займуся своїми почуттями, коли ми переможемо»
— Ви проходили курси навчання для військкорів?
— Перед тим як їхати «на нуль» я пройшла курси військової підготовки. Знаю, як поводити себе під час обстрілів, орієнтуватися на місцевості. А перед самим першим відрядженням пройшла курси тактичної медицини.
Взагалі, ЗСУ дуже бережуть журналістів. Нас не пускають у багато міст, які здаються військовим небезпечними. Ставляться до нас, як до цивільних.
— На початку повномасштабного наступу ви були готові їхати на фронт?
— У той момент, коли нічого не було зрозуміло, я була готова робити будь-що, аби не сталося найгірших сценаріїв і росія нас не захопила. До речі, я не виключаю, що мені таки доведеться взяти зброю. Люди на фронті втомлюються, і я не живу у світі «рожевих окулярів». Я розумію, що втрати у нас є.
.JPG "\"Я людина, яка може приносити користь, розповідаючи про військових, - каже Анна, - і повинна робити своє діло\". Костянтинівка, 2023 р.")
— Який місяць за ці майже півтора року став для вас найтяжчим?
— Це трапляється періодично. Було тяжко, коли загинув військовослужбовець 93 бригади Роман Ратушний — відомий активіст і мій товариш. Коли сталися Буча і я почала фіксувати злочини. Коли хлопці у Маріуполі були під страшними обстрілами і я думала про це кожного дня. Коли загинув капітан 72 бригади імені Чорних Запорожців Юра Таран — хлопець, з яким я познайомилась на фронті на Київщині й здружилась. Ми маємо доступ до більшої інформації, ніж пересічні громадяни. І коли ти розумієш реалії… Війна — це важко. Для мене за цей рік не було легких моментів. Війна — це пекло!
— Багато хто знаходиться зараз у депресії.
— Не знаю, який стан повинен при цьому бути, може, вона є і вмене. Але який би в мене не був стан, я не маю права йому піддаватися. Є люди, які зараз в набагато тяжчих умовах. Я не маю права скаржитися. Я як людина, яка може приносити користь, розповідаючи про військових, повинна робити своє діло. Я не даю волю своїм почуттям. Займусь цим вже коли ми переможемо.
— Дуже хочеться, щоб цей день вже настав!
— На жаль, я не знаю, коли. Я почула в одному інтерв’ю, що не можна налаштовувати себе, що перемога скоро. Треба налаштовуватись на довгу боротьбу. І тоді, коли переможемо швидко, отримаємо ще більше емоцій! Не треба весь час думати, коли це вже станеться і впадати у депресію через те, що все не так, як хотілось би. Не підганяти військових йти у контрнаступ, бо це все має бути розмірено, обдумано і підготовлено.
Раніше «ФАКТИ» розплвідали, що популярна телеведуча марафону «Єдині новини» та ТСН (1+1) Марічка Падалко вперше в житті взяла участь у найвідомішому марафоні у світі у Бостоні, в США. Вона пробігла 42 кілометри, а на фініші дістала прапор України, викликавши бурхливу реакцію глядачів.
Читайте також: «Мій будинок згорів на моїх очах»: військкор Анастасія Волкова про роботу на Луганщині
Проєкт «Репортери на війні» створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
Фото в заголоку Владислава Соделя
1257Читайте нас у Facebook
