В Бахмуті жінка приховала новонароджену дитину, щоб не евакуйовуватися: як військові під обстрілами вивозили з міста людей

«Жінці з дітьми та чоловіком було куди їхати з Бахмуту — її мама живе в Одесі»

— Як ви дізналися про цю півторамісячну дитину? — запитую в Оксани Волжиної.

— Випадково. Коли я вивозила з Бахмуту трьох сестричок, їхня мама сказала мені: «Слухай, в місті лишаються однокласниця моєї доньки та маленька сестричка тої однокласниці». Жінка розповіла, де приблизно знаходиться приватний будинок, в якому мешкала та сім’я. Вдень я шукала цей дім, але не знайшла. Довелося їхати вночі, й мені поталанило: побачила, що з однієї з хат йде димок — господарі топили пічку. До того ж через світломаскування на вікнах пробивалися ледь помітні промінчики. Зранку приїхала туди з хлопцями з 93-ї бригади «Холодний Яр».

Тут слід сказати, що ті місцеві, хто досидів в Бахмуті до стадії активних бойових дій в місті, зазвичай категорично відмовляються евакуйовуватися. Не дивно, що на стук у двері господарі тої хати не відгукнулися. Тож я вирішила залізти у вікно. Це допомогло — вийшов господар дому. Кажу йому: маємо інформацію, що тут мешкають дві дитини. «У мене їх не дві дитини, а три» — «Звідки третя?!» — «Дружина народила». Ця розмова відбувалась наприкінці лютого, бої йшли безпосередньо в місті, ворог нещадно обстрілював житлові квартали, скидав на них авіаційні бомби. За місяць перед цим поліції заборонили їздити в Бахмут через дуже велику небезпеку. Волонтерів також туди вже не пускали. І в цьому пеклі жінка народила дитину. У мене в самої троє дітей — всі сини. Я як почула про немовля, мене аж тіпати почало.

Як я вже казала, приїхала тоді з хлопцями з 93-ї бригади. У нас з ними напрацьовані методи роботи з цивільними, які ні за що не хочуть евакуйовуватися, але мають це зробити. Боєць з позивним «Бодя» сказав господарю: «Я вибачаюсь, але в мене наказ встановити тут міномет». Господарі почали швиденько збиратися.

— Ви сказали, що старші діти в цій родині — дівчинки. А немовля — хлопчик чи дівчинка?

— Дівчинка. Одній її сестрі десь 14 років (помічниця мамі), другій — три рочки. До речі, так складається, що серед дітей, яких я евакуювала з Бахмуту, майже самі дівчатка.

— Як батьки немовляти пояснювали, чому не виїхали з Бахмуту?

— Вони казали: «Як же ми залишимо будинок, кинемо холодильник, сотню курей?!» Ці й такі, як вони, люди, кажуть приблизно одне й те саме. З одними треба розмовляти лагідно, на інших, навпаки, слід нагримати. Тоді я сказала жінці: «Боїшся за холодильник? Вивеземо звідси твоїх дітей, а там, якщо так вже вам дорогий той холодильник, хай чоловік повернеться і спробує його вивезти». Ясна річ, що ніхто б його назад в Бахмут не пустив би.

В цій історії мене вразило й те, що мама цієї жінки живе в Одесі. Це ж не те, що далека родичка, а мама. Свою доню з сім’єю вона б прийняла. Жінці з доньками та чоловіком було куди їхати, але вони досиділися в Бахмуті аж до кінця лютого, доки ми їх там не знайшли!

— Вона розповідала, як народжувала? Можливо, хтось з сусідок допомагав?

— Ніхто не допомагав — сім’я боялася, що про пологи дізнаються сторонні. Бо не хотіла їхати — через оті 100 курей, будинок.

— Як же народила без допомоги?

- Так, це у неї третє дитя — має досвід. Я сама третього сина народжувала вдома — це не дуже складно.

«Під час спроб врятувати бабу Галю розвідників було поранено, а поліцейських — контужено»

— Певно, до деяких місцевих вам доводиться їздити не по одному разу, поки вмовите їх евакуюватися?

— На жаль, так воно і є. Наочний приклад — історія з бабою Галею. Під час спроб вивезти її з небезпечного місця поранило бійців ЗСУ, а поліцейських контузило (вони поїхали до неї за моїм проханням). Машини, на яких вони проривалися до цієї літньої жінки, рознесло на друзки.

— То її так і не вивезли?

— Врешті я її вивезла. Розповім детальніше. В селі Калина (це недалеко від Часового Яру), окрім Баби Галі, не лишалося жодної людини: вони мусили виїхати через постійні російські обстріли. Тож вона доглядала за всіма місцевими собаками та котами, яких покинули господарі. Казала мені: «Як я без них поїду?» Я їй запропонувала: «Знайду, куди ви поселитись разом з тваринами. Тоді поїдете? Вивезу вас на своєму мікроавтобусі». «Якщо забереш їх, то поїду», — відповіла бабуся.

На моє прохання волонтери знайшли будинок в більш-менш безпечному селі. І я поїхала забирати бабу Галю з її кудлатою командою. Але виявилося, що того дня їй було дуже зле через страшні обстріли. Вона спокійно так заявила мені: «Приїдь завтра». Я аж заплакала. «Баба Галя! Ви ж розумієте, що сюди непросто дістатися? Я ризикую своїм життям!».

Я не мала можливості їхати до неї наступного дня, мені слід було вже повертатися до Києва. Тож пообіцяла бабі Галі, що попрошу моїх друзів, поліцейських «Білих янголів», щоб вивезли її з кішками та собаками. Поліцейські погодились, але не доїхали: росіяни, певно, помітили, як їх броньований бус мчить дорогою, і поцілили поруч із ним 120-міліметровою міною. На щастя, броня не підвела: хоча, як я вже казала, сам бус рознесло на друзки, зате хлопці вціліли. Та все ж їх контузило.

Але ж бабу Галю треба було рятувати. То я написала всім знайомив військовим. Розвідники відповіли: «Ми там часто буваємо, заїдемо». Через два дні вони написали: «Ксюша, ми не доїхали — та ж сама історія, що й з поліцейськими». Машина розвідників також перетворилась на «двухсоту», декількох хлопців поранило, вони в лікарні.

Тоді до баби Галі знову поїхала я.

— Як вам вдалося проскочити через пристріляне ворогом місце на дорозі?

— Я розробила собі план: поїхала зранку, коли в орків була перезмінка і вони призупинили обстріли. І дійсно, благополучно проскочила, добралась до хати баби Галі. Поки збирали речі, ловили кішок і собак минуло десь години чотири. Обстріли поновилися. Кажу: «Баба Галя, час робити ноги. А то доведеться йти пішки». Ворог, певно ж, помітив мій бус, бо міни лягали все ближче й ближче до нього. Тільки ми виїхали, міна влучила в дорогу. Думаю, поки вони перезаряджають, ми встигнемо проскочити. На щастя, нам це вдалося. Так я й вивезла жінку з усіма собаками й кішками з села.

«Мама в захваті казала дитині: «Дивись, дивись — сонечко! Ти вже шість місяців не бачила сонця»

— Як під час запеклих боїв за Бахмут виживали місцеві, які не хотіли евакуйовуватися звідти?

— Багато хто з них перебрався в пункти незламності, які були облаштовані в підвалах. До речі, серед фотографій, які демонструємо на цій виставці, є знімок одного з таких пунктів. Він знаходився в підвалі дитячого садочка. Там жило близько 50 людей. Вони взагалі не виходили на вулицю, бо одного разу хтось з того підвалу вийшов на двір, і якраз почався обстріл. Одна з жінок загинула. Після того вони безвилазно сиділи в підвалі. Там стояв такий сильний сморід (зокрема, від диму «буржуйок»), що, побувавши там, я ще десь тиждень кашляла. З того підвалу я вивезла трьох дітей з батьками. Знову ж таки, примусово. Доводилось підіймати ліжка, щоб знайти дітей (їх від нас ховали). На жаль, мусила навіть кричати на батьків.

Пояснювала дорослим, які там знаходились: Бахмут скоро буде не нашим. «Що, ЗСУ нас залишать?» — питали вони мене. «Що значить залишать? Чи ви вважаєте, хлопці мають всі тут полягти?! Збирайтесь, зараз можу вас вивезти звідси». — «Ні, ми ще подумаємо». Тоді я розповіла їм притчу: велика повінь, чоловік, щоб не потонути забрався на дах будинку. До нього підплив човен. «Перебирайся сюди», — покликала чоловіка людина на човні. «Ні, я чесно жив, Бог мене врятує». Загалом до того чоловіка підпливали три човни, але він відмовився сісти в жоден з них. Врешті втопився. Зустрічає його Бог. Чоловік до нього з претензіями: «Я праведник, чому Ти мене не врятував?» — «Так я ж тобі три човни посилав».

— Притча спрацьовує?

— Так, спрацьовує. За її допомогою я переконала одну матусю двох дітей евакуюватися. Та жінка набожна. Розказавши притчу, я спитала: «Як ти вважаєш, для чого я тут? Я прийшла тобі допомогти». А вона мені: «Чекаю, поки Бог нам допоможе». «Я не Бог, але подумай, чия я рука?» Після цих моїх слів вона погодилась їхати.

— За вашими спостереженнями, як міняється психологічний стан людей, яких ви вивезли з Бахмуту в безпечне місце?

— Вони повертаються до адекватного сприйняття реальності (бо бачать перехожих на вулицях, машини на дорогах — нормальне життя). В Бахмуті через дуже сильний стрес, постійне перебування в підвалах психологічно вони знаходяться наче в замороженому стані. Вивозимо людей переважно в Констаху (Костянтинівку).

Запам’яталось, як вивозила одну п’ятирічну дівчинку з мамою. Якраз в цей час сідало сонце. Мама в захваті казала дитині: «Дивись, дивись — сонечко! Ти вже шість місяців не бачила сонця». Ми на максимально можливій швидкості мчали по так званій дорозі смерті. До речі, щоб вивозити людей, я купила бронебус (фактично бронекапсула).

— Маєте оберіг?

— Так, маю: браслетик з мініатюрних шматочків вулканічної лави. Вдягаю його, тільки коли їду на Донбас. Читала, що ці камінчики захищають від всього, що пов’язано з порохом.

«Боєць з позивним „Шлях“ збив з ручного протитанкового гранатомета російський вертоліт»

— Після завершення виставки «Фортеця Бахмут» частину експонатів буде продано, — продовжує Оксана Волжина. - Кошти, які за це отримаємо, витратимо на купівлю безпілотника «Лелека». Це дуже важливо, адже дронами в районі Бахмуту працювати стало майже неможливо: дуже активно ворог використовує РЕБи (засоби радіоелектронної боротьби). До того ж найпопулярніші китайські дрони, які ми закуповували для ЗСУ, стали важкодоступними, бо КНР обмежила можливості їх постачання за кордон. Тож треба переходити на крило (літаки). Крило безпечніше для оператора — воно літає на значно більшу відстань, тому мінометники ворога не зможуть добивати до квадратів, в яких перебувають наші оператори.

Серед лотів для аукціону — сувеніри-магніти, зроблені з деталей російського літака, збитого в Бахмуті з вікна багатоповерхівки за допомогою ПЗРК «Ігла» десь місяць тому.

— До речі, в районі Бахмуту боєць 93-ї з позивним «Шлях» збив з ручного протитанкового гранатомета російський вертоліт, — додав до розповіді Оксани ветеран 93-ї на ім’я Артур. — Хлопці чекали в посадці на російський танк, а тут раптом підставив своє «пузо» гелікоптер. «Шлях» й врізав по ньому.

— До речі, я бачила «Шляха» біля Бахмуту минулого тижня — привезла хлопцям класні тактичні окуляри, — каже Оксана.

— Серед лотів для аукціону пляшка «Артемівського» шампанського. Чим вона цікава?

— Це остання пляшка, яку наші хлопці знайшли в підземеллі місцевого заводу шампанських вин. Її підписав снайпер-ас з 93-ї бригади «Жереб». За період повномасштабної війни його вже тричі поранило. Крайній раз — дуже сильно. Він дуже крутий профі, воює з 2014 року. На аукціон виставимо багато інших речей, зокрема настінний годинник, підписаний головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним, марки «Русский корабли иди на…», підписані знаменитим боксером Олександром Усиком, збитий російський беспілотник, книжку «Холодний Яр», яку підписали хлопці з 93-ї бригади, паротяг з солі, який бійцям вдалося врятувати з Соледару.

Раніше «ФАКТИ» розповідали, як пастор з Рівненщини Володимир Бричка евакуював тисячі людей з гарячих точок.

Читайте також: «Боєць писав, що вражений такою бібліотекою української літератури в бахмутській квартирі»: журналістка поділилась щемливою історією

2219

Читайте нас у Facebook