«Я їх загнав, я їх доб’ю»: важкопоранений український боєць не лише продовжив бій, але й пішов в атаку
«50 кілограмів, ящик мін і зброя на собі — це непросто. Особливо коли в тебе однієї ноги немає…»
У першій частині під назвою «Провідник» боєць 3-ї ОШБр розповідає про те, як піхоті доводиться заходити на позиції. Він пояснює, хто такий провідник, які його функції, а також що означає бути поганим провідником.
«Ти коли в Бахмут заїжджаєш, тобі кажуть: зараз провідники будуть вас заводити на позиції, — розповідає штурмовик з позивним „Чіл“. — І ти думаєш: „О, провідники, це, певно, якісь розвідоси жорсткі…“ Й ти собі думаєш, що це клас, вони тобі розповідають, що ось там окупанти, а тут — перебіжка. Тут повземо, тут обережно, бо обстріл. Ти за ними йдеш. А на третій день ти вже сам все знаєш й тобі кажуть бути провідником, щоб завести нову групу. Ну і все. Ти вже сам провідник. Півтора кілометра вночі пройти, щоб ніхто не загубився, — задача дуже непроста. Потрібно нормально контролювати ситуацію, зберігати дистанцію. Група, яка достатньо скучкована для того, аби не розсипатись, не загубитись і дійти, вона легко піддається ризику, може без проблем потрапити у засідку. Тому й потрібні провідники, які добре знають місцевість, де знаходиться противник, й мають так скласти маршрут, щоб уникнути контакту з ворогом».
У другій главі — «Швидкі ноги» — бійці згадують про те, в яких умовах іноді доводиться доставляти боєкомплекти на передову, коли несеш 50-кілограмовий ящик мін, долаючи сніг до пояса у вирвах від снарядів.
«Наші підрозділи постійно потребують вогневої підтримки. Тому що в окупантів дуже швидко підвозиться та підноситься БК, — розповів боєць з позивним „Шаміль“. - Кожен підвіз та підніс боєкомплектів — це очікування протягом години-двох накатів. Й нам, відповідно, потрібно швидко накривати їх вогнем. Хлопці відпрацьовували буквально міліметри. Й приходилось доставляти БК на собі. 50 кілограмів, ящик мін і моя зброя — це непросто. Інколи бувало, що місцями сніг досягав поясу через те, що були воронки від прильотів, було досить важко переміщатись. Плюс, коли він почав танути чи коли в тебе однієї ноги немає…»
Після цього воїн підіймає штанину і демонструє свій протез.
«Добре, що шкарпетку поміняв», — жартома додає «Шаміль».
Третя частина фільму — спогади штурмовика 3-й ОШБр про те, як йому вдалося врятувати життя побратимові.
«Нам сказали зайняти передню частину оборони. Ми трохи змістились направо й попросили сусідню позицію прикрити нас з РПГ. Вони зробили кілька вистрілів, й ми почали заходити у дім, — поділився спогадами штурмовик з позивним „Пітбуль“. — Вийшло так, що знаходився дім, поруч — будка, а між ними прострілювалось. Коли підійшли до будинку, помітив, що він весь закладений цеглою, навіть вікна. Коли мій побратим побачив там дірку, вирішив кинути гранату. Але між цим сараєм та домом він отримав п'ять кульових поранень. Я повідомив, що у нас „трьохсотий“, попросив допомоги. Побратими прибігли з позиції відразу. Почали евакуйовувати пораненого. Коли ми це робили, по нас працював досить щільно кулемет ворога. Я наклав два турнікети, оклюзійні наліпки, замотав йому шию, голову… І він в даний момент в хорошому стані, він розмовляє, і все добре, він відновлюється».
У четвертій главі з назвою «Легіон» розповідається про бійця, який, отримавши поранення, не лише продовжив бій, але й пішов в атаку, щоб відвоювати втрачені позиції.
«Позицією на той момент керував боєць з позивним «Легіон». І я з ним весь день спілкуюсь по рації, але в один момент він перестав виходити на зв'язок, — розповідає воїн з позивним «Док». — Через дві хвилини виходить «Баланс» й каже, що побратим тяжкий «трьохсотий». Кульове поранення навиліт в ключицю… Проходить п’ять хвилин, і я чую по рації: я «Легіон», все нормально. Й він готовий далі вести бій. Я розумію, що там половина контужених, хлопці вже такі побиті. Я попросив їх відтягнутись у будівлю назад, трохи дав слабину й злякався за них. Й тут вони відходять назад, а я собі думаю: «Чого це ми маємо віддавати позицію?». Питаю в «Легіону», чи може він повернутись назад. Він відповів, що так. Він починає штурмувати окупантів, давить та заганяє їх в ангар. Прикол в тому, що дах його пробитий і ми росіян бачим з безпілотника. Запропонував кинути в той простір пару мін, аби не ризикувати. На що я від пораненого «Легіону» отримав у відповідь по рації: «Я їх загнав, я їх доб'ю».
За словами «Дока», найбільша складність для воїна — азарт. Бо запалюєшся, а тут лише майстерніший виживе.
«Боєць таки зважився викинути пораненого у вікно, і сам вистрибнув»
У п'ятому епізоді — «Хвиля» — йдеться про тактику штурмових дій окупантів на бахмутському напрямку. Їх кидають в атаку хвиля за хвилею, не переймаючись втратами в живій силі.
«Вони хвилями діють. Як у грі. Одна хвиля пробігла. Якщо ти її знищив, біжить інша, — говорить боєць. - Перші люди, які заходять, наприклад, у дім, намагаються занести зброю, БК. Знищуєш їх — забігає друга група, користується цим боєкомплектом. Коли ти знищуєш другу групу, може прибігти й третя. Якщо всі три були подавлені, починається мінометний обстріл. Так працюють окупанти. Обстріл закінчується, і у рацію нам доповідають, що рухається піхота противника, намагається нас обійти по флангу».
У шостій частині йде мова про критичну ситуацію під час бою, коли боєць не хотів покидати пораненого побратима, та врешті врятував життя й собі, і йому.
«На одній позиції вагнерівці знаходились на першому поверсі, на другому поверсі було троє наших. Один з них тяжкий, неходячий „трьохсотий“. І вже що у ворога, що у нас закінчились гранати. В наших на трьох лишилось пів магазину патронів. Я приймаю рішення з сусідньої позиції відтягнути людей, щоб вони почали просто закладати у вікна ВОГи, щоб задавити ворога, аби хлопці встигли вистрибнути з другого поверху. І вони починають давити, а „Лисий“ мені кричить, що БК закінчується: „Хай швидше стрибають!“. Виходжу на одного нашого, а він каже, що не може лишити пораненого побратима. Я вже починаю кричати у рацію: „Якщо ти зараз не візьмеш, не викинеш його й не вискочиш за ним, то ви там залишитесь з ним вдвох назавжди!“. В результаті боєць таки зважився викинути пораненого у вікно, сам вистрибнув, в результаті обоє залишились живі».
Остання глава — «Лексус» — спогади бойових медиків про втрату друга, який врятував побратима ціною власного життя.
«Це не просто побратим, це друг. Ми заїжджали разом і навіть зробили фотографію за добу до цього, — розповів боєць з позивним «Ребе». - Ми по ньому вже бачили, що він не вийде. Мене дуже бентежить, що останні мої слова йому були: «Такий гарний день, щоб померти». Й потім я з нього дістав кулю. Він був на дуже складній позиції. Він не побоявся, тягнув свого товариша для того, аби врятувати йому життя. При цьому загинув сам. Ми його називали «Лексус», бо в нього було авто цієї марки, але позивний був у нього «Доцент».
Наприкінці українські штурмовики додають, що на війні настільки швидко потрібно приймати рішення, що страх зникає сам по собі. А потім ти просто втомлюєшся боятись і виконуєш завдання. Бо за день тебе можуть вбити сотні тисяч разів, кожної секунди, тому маєш діяти першим. Й кожен, хто стає на позицію, — це вже герой, а не середньостатистичний боєць.
Раніше «ФАКТИ» розповідали також історію, як у Бахмуті шість грузинських воїнів, перебуваючи в оточенні, відмовились здатись і загинули.
1937Читайте нас у Facebook
