ПОИСК
Блоги

«Це співати колискову, стоячи на хиткому табуреті із зашморгом на шиї»: Леся Литвинова про те, як бути мамою в Україні 2024 року

10:51 12 травня 2024
Київська мадонна
Волонтерка, блогерка і засновниця фонду «Свої» Леся Литвинова в День матері написала емоційний пост про пекло, на яке російські загарбники пертворили життя українських матерів та дітей, і про любов, яку навіть війна не може відібрати.

«Я навіть не намагаюсь уявити, що таке бути мамою в Україні», — пише мені давня знайома з іншого континенту, — розповідає в соцмережі Леся Литвинова. — В неї двоє дітей, і вона весь час тривожиться за них. Вони з’явились у її житті доволі пізно, коли вона вже не сподівалася на це. І весь світ здається їй ворожим і небезпечним.

«Я навіть не знаю, як тобі розповісти, що це таке — бути мамою в Україні 2024 року», — відповідаю їй я, й це абсолютно чесно. Бо бути мамою в моїй країні — це приблизно так само, як намагатися співати колискову, стоячи на хиткому табуреті із зашморгом на шиї. І водночас відчувати себе щасливою попри те, що світ летить у безодню.

…Бути мамою в Україні — це щосекунди чекати на лаконічний «+» у Сигналі, який тобі допомагала встановлювати невістка. А потім перечитувати ці плюсики, як нескінчений роман, додаючи кожному власних сенсів.

Це народжувати дитину в бомбосховищі й надсилати перше фото чоловікові, який востаннє був на зв’язку три дні тому. Й вірити, що у вас буде шанс побачитися втрьох. Бо більше нема у що вірити в цьому світі.

РЕКЛАМА

Це бігти з позицій під обстрілом і вголос кричати в небо: «Боженько, не сьогодні. Сьогодні в малого день народження. Залиш йому хоч це свято. Не сьогодні, благаю!». А за кілька годин брехати про слабкий Інтернет і вітати голосом, а не по відеозв’язку, аби не бачив, на кого ти схожа.

Це обіймати, як востаннє в житті, побратимів сина. Всіх, хто прийшов на його похорон. Бородатих чоловіків і дівчат із порожніми очима. Чіплятися за їхні плечі й благати залишитися живими. Жити. За себе й за нього. Вдихати запах їхнього однострою із заплющеними очима й на секунду повірити, що він поряд.

РЕКЛАМА

Це пригощати морозивом на вокзалі в Крамі дорослу доньку, яка приїхала рівно на той час, доки Інтерсіті «Київ-Війна» не вирушить у зворотному напрямку. Десь близько години. Робити дурні селфі, розповідати анекдоти й не зізнаватися собі, що насправді ти з нею прощаєшся. Бо вночі штурм. І шанси повернутися мізерні. Нехай запам’ятає тебе усміхненою. Нехай іще годину встигне побути дитиною.

Це боротися за право народити дитину від полеглого чоловіка. Ставити на вуха половину країни, ламати законодавство, збирати конференції, забути про тугу та біль, на які просто не залишається часу. Бути сильною, бо стіни, на яку ти могла б спертися, більше немає. Але він так хотів дітей. Ви так хотіли дітей… Нехай вони прийдуть у цей світ.

РЕКЛАМА

Це пів ночі говорити з дорослою дитиною в іншому місті, вгамовуючи її панічні атаки, бо до найближчого укриття їй далеко, а дві стіни не вберегли нікого в сусідньому будинку минулого тижня. І все, за що вона може вхопитися, — твій голос, що перекриває вий сирени й шум у вухах. «Не бійся, моя рідна. Я з тобою. Зараз той клятий МіГ сяде й можна буде спати».

Це обіймати дитину так міцно, що коли втомлені МНСники нарешті дістануться до ваших тіл під завалами будинку, ці обійми нічим не можна буде розчепити. Вони виявляться міцнішими за стіни, що не захистили вас від ворожої ракети.

Це вдихати запах потилиці немовляти й плакати від щастя та страху. Бо ти геть не знаєш, чого вчити нову людину в цьому світі. Бо світу, до якого ти звикла, більше немає. А в тому, який є, немає місця для цього крихкого щастя.

Це збирати нескінченні посилки чи донати або гнати автівки з Європи, картаючи себе за те, що не встигаєш навіть поцілувати на ніч свого дорослого семирічного сина, який усе розуміє, нічого не просить і намагається тебе підтримати. Навіть коли ти від безсилля кричиш на нього, наче це може змінити божевільний світ.

Це тягати якісь банки з домашньою консервацією втомленим хлопцям, яких вивели в сусіднє село на відпочинок. Силоміць відбирати в них брудний одяг, аби попрати. Й вити вдома над тим одягом, просякнутим брудом і кров’ю. І сподіватися, що десь там, в іншому селі, хтось теж притягне каструлю з домашнім супом твоєму синові. Не нагодувати, а дати змогу хоч на добу відчути себе дитиною біля мами.

Це їхати з дитиною в гості до тата на цвинтар. І безпорадно дивитись, як вона обіймає холодний камінь. Бо його обіймів вона вже не пам’ятає. І тато для неї — тільки фото в телефоні й довгі розповіді перед сном. І це єдине місце, де вона може відчути його присутніть.

Це вірити в свою дитину, навіть коли всі лікарі країни кажуть, що після таких поранень не приходять до тями. Жити в реанімації. Тягти його з небуття в світло попри все. Згадувати, як міняти підгузок, як годувати сумішами, як робити масажики й чути зміни в диханні крізь сон. Усе майже так, як тоді, коли він був новонародженим. І дякувати всесвіту за те, що він поряд. Хоч який, але все ще живий.

Це чекати на свою дитину з полону. Вишукувати рідне обличчя на ворожих Телеграм-каналах. Лякатися, що можеш не впізнати його, бо вони всі — наче під копірку. Кожен другий може бути ним. Не виходити з дому, бо можна пропустити звістку про обмін. І говорити з ним. Без кінця говорити, сподіваючись, що він відчує тебе попри відстань.

Це обирати школу не за рівнем знань, а за надійністю бомбосховища. Це шукати не танцювальний гурток, а дитячу школу дронів. Це замовляти для всієї родини браслети-адресники. Це мати тривожну валізку й аптечки по всіх кутках. Це купувати на день народження не крутий смартфон, а дрон у татів підрозділ. Дрон, названий іменем дитини. На щастя.

Це жити з кривавою раною на місці серця. Щосекунди. Й попри все любити. Тією гострою любов’ю, яку неможливо в тебе відібрати. Бо це — майже єдине, що залишилось у тебе в житті", — пише Леся Литвинова.

Читайте також: «Один колеться, друга ходить до церкви. А бидляцтво в їхніх душах одне й те саме»: волонтерка про українців, які нічого не хочуть знати про війну

На фото взаголовку: «Київська мадонна», Марина Соломенникова

Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.

482

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів