Богдан Бенюк

З перших вуст

Богдан Бенюк: "Я часто спостерігаю за здивованими обличчями людей, які мене впізнають, коли катаюсь на велосипеді з онуками"

Таїсія БАХАРЄВА, «ФАКТИ»

06.10.2017 7:30 1843

Размер текста: Абв  Абв  Абв  

Народний артист України, який раніше знімався тільки в повнометражних фільмах, зробив виняток для серіалу «Агенти справедливості»

Сорок років тому народний артист України Богдан Бенюк розпочинав свою творчу історію в Київському театрі юного глядача. А вже через два роки став одним з провідних акторів Національного академічного театру імені Івана Франка. Сьогодні, як і багато років потому, глядачі чекають вистав з Бенюком як чогось особливого. Сам Богдан Михайлович акторську професію називає покликанням. Він рідко дає інтерв’ю, ще рідше бере участь в зйомках серіалів. Проте зараз актор працює над роллю у серіалі «Агенти справедливості», прем’єра четвертого сезону якого відбудеться на каналі «Україна» вже у жовтні. До речі, нові серії знімаються в діючій Бучанській виправній колонії. На території в’язниці опинився і популярний актор.

— Богдане Михайловичу, відомо, що ви не знімаєтесь у серіалах.

— Тут інша історія. Я дуже добре знаю режисера проекту «Агенти справедливості». Ми зустрілися з ним, він розказав про роль, і вона мені дійсно сподобалася. До того ж у цій історії грає мій син Богдан. Мені було дуже цікаво попрацювати разом з ним, стати колегами по знімальному майданчику. А взагалі я майже не знімаюсь в багатосерійних фільмах, тільки в повному метрі.

— Правда, що ви граєте маніяка?

— Мій герой — точно не позитивний персонаж. Це справді маніяк, який привласнив право керувати людським життям, примушуючи обирати смерть. Але його характеру притаманні правильні риси, які він не втратив, знаходячись навіть в такому неприємному місці, як колонія. У нього є власна філософія, уявлення про справедливість та правду. Він тримається самітником і користується великим авторитетом, його поважають і навіть бояться. Таких персонажів цікаво грати.

— Зараз багато хто говорить про розквіт сучасного українського кінематографу.

— Дуже важливо, що в багатьох проектах, які запущені на різних каналах, зайняті наші актори. З’явилися робочі місця, і це величезний плюс. Те, що з екранів пропали російські фільми, дало стимул для розвитку вітчизняного кінематографу. Я дивлюся зараз на наших молодих режисерів, які знімають фільми за екстремально малі кошти, і дивуюсь тому, які вони мобільні, як прогресують, підлаштовуються під смаки глядачів — це вселяє надію.

І це не дивлячись на величезний провал, який був у кіно, на те, що ми не мали фінансування. Всі думали, що український кінематограф похований, а виявляється навпаки. У нашій країні величезна кількість обдарованих, талановитих людей, які зараз професійно і вправно заповнюють акторську нішу. Побачимо, що буде далі. Як кажуть, курчат по осені рахують. Проте мені здається, прийде ще той час, коли наші фільми та серіали перекладатимуть іншими мовами.

— Книги вже перекладають. Значить, зміни в культурі почались?

— Ми — нація хвора і не можемо, на жаль, похвалитися такою одностайністю, як це можуть зробити ті ж росіяни чи поляки, чи інші європейці. У нас цей міфічний український народ, він різношерстий: біля того, хто вірить і тягне націю вперед, стоїть той, який зовсім ні у що не вірить і абсолютно все гальмує. Ми мусимо один одного не покидати в процесі цього становлення, а тих, хто дуже впертий, з собою брати і перевиховувати, бо це процес довгий.

Мабуть, великі катаклізми, які були в минулому столітті, даремно не проходять. От взяти голодомори — на нації це відбивається і не проходить безслідно. Тому ми маємо ось таку націю. Нам треба дати час на сатисфакцію і відродження. Це не може бути завтра, на жаль, це не вимикач, який можна одним рухом переключити і сказати, що завтра буде світло. Йтиме важкий і довгий процес, дражливий, сповнений усіляких розчарувань. Бо кожен процес становлення і переродження болісний.

— Може, актори знають про це більше за інших? Адже перероджуються найчастіше.

— Актор має вищий пілотаж тільки тоді, коли володіє своєю професією достеменно. Він повинен бути пластиліновим, як добре замішане тісто, яке може перетікати з однієї форми в іншу, не втрачаючи при цьому свою гідність і обличчя. Тоді він буде спроможним перевтілитися в будь-яку роль, запропоновану режисером, адаптувати її так, як того хоче режисер.

Це дуже важливо, бо наша професія якраз і полягає в тому, щоб не диктувати свої умови, а вміти зрозуміти того, хто має найпершу відповідальність. В кіно це саме режисер, він відповідає за якість фільму. Важливо зрозуміти, щоб втілити його задумку. А якісь свої вимисли, якщо вони є, постаратися подати таким чином, щоб режисер думав, що то його вимисли, це він придумав і втілив. Актор повинен бути мудрим, хитрим, вмілим. Весь час в роботі.

— А коли ж відпочивати?!

— От зараз я в Бучанській в’язниці відпочиваю. Завтра буду на інших зйомках цілий день, потім репетиції. Я взагалі не люблю відпочинок як такий. Поїхати на море — це не моє. Коли дивлюся на людей, які можуть цілий день лежати десь на березі моря і лише перевертатися з одного боку на інший, з розуму сходжу. Я, напевно, за півгодини вже почав би підскакувати і тікати кудись. Не дуже люблю сонце, особливо, коли пече. Я створіння, яке виросло в Карпатах, де температура не перевищує 22—25 градусів тепла. Ось це мої оптимальні умови.

Коли трапляється так, що день-другий простоюєш, не маючи ніякої роботи, це для мене катастрофа. Я по характеру такий.

— Та все ж який спосіб підзарядки для себе знайшли?

— Перезавантаження дуже просте. Переїздиш з однієї роботи на другу, знаєш, що в тебе завтра інший розклад, графік і поступово починаєш переключатися із цієї роботи на іншу. Оцей момент перемикання і є найкращим відпочинком. Бо затребуваність — це найкращий кайф і під­твердження того, що ти живеш. А відпочивати буду потім, коли вже не матиму сил робити, ходити і таке інше.

— Часто на батьківщину їздите?

— Там вже нікого нема, тільки далекі родичі залишились. Але є хата, в якій я народився, виріс. Її сусіди доглядають. В ній є вазонки, які мама садила, все залишилося так, як було раніше. Прийшовши туди навіть на пару годин, посидівши в рідному домі, помолившись, отримуєш потужний заряд, колосальну енергетику. Я люблю їздити на свята. Ходити до церкви. У нас, до речі, побудували нову церкву. На храмовий день в селі ми запросили хор «Київ», знайшли людей, які допомогли все організувати, щоб літургію зробити святкову.

Ми жили в селищі, де були десятиквартирні бараки, які ще австрійці побудували, знайшовши в тих краях нафту. Австрійці звели там ціле містечко, селище міського типу. Бараки розвалюються, бо їм вже більше ста років, але там ще живуть люди.

З кінця 50-х років я звик до того, що в хаті була вода, газ, світло — всі умови. Це залишилося ще від Австро-Угорської імперії, бо Радянській Союз потім все це з успіхом порозвалював. Додому приїжджаю, бо там є друзі, справи. Не пориваю стосунки зі своїм селом. Хоча там похований тільки тато, мама попросила, щоб її поховали у Львівській області, де вона народилася. Так і їздимо родиною по дорогих місцях.

— А родина у вас чимала!

— Правда, велика громада. В Києві нас живе десять чоловік: онуки, діти. Щоб разом поїхати, треба цілий мікроавтобус винаймати. Онуки дорослішають (дванадцять, десять і сім років). Але, звичайно, ми влаштовуємо спільні подорожі, прогулянки.

Останнім часом їздимо просто до парку. У Маріїнському парку беремо на прокат велосипеди і з великим задоволенням півтори години катаємось вздовж палацу, біля стадіону «Динамо». Я часто спостерігаю за здивованими обличчями людей, які мене впізнають. Вони бачать Бенюка на велосипеді разом з дітьми. І я скажу, що це кайф великий, бо ці люди одразу оживають і думають: «О, а ми думали, що шістдесят років — то вже пенсія, диван, а виявляється, ні». Треба бути життєрадісним, поки тебе ноги носять, це дуже важливо.

— Онуки хочуть йти по стопах діда?

— Ще зарано робити висновки. Хоча менший зараз вже у виставі грає в Театрі імені Івана Франка, а онучка Орися співала зі мною на великій сцені, у неї голос дуже гарний, брала участь в моєму творчому ювілейному вечорі. Але зараз це все дуже відносно, невідомо, як воно потім повернеться. Привчати і спеціально нав’язувати їм щось не варто. Такого не можна робити, бо потім усе життя будуть згадувати про те, що вони мріяли і хотіли одне, а ти їх затягнув у протилежний бік.

Я вже маю таку практику. Мріяв, щоб моя старша дочка закінчила Інститут міжнародних відносин, а вона цього абсолютно не хотіла і подала документи на філософський факультет університету.

— Зараз займається філософією?

— Так, викладає, кандидат філософських наук. А середня донька Мар’яна пішла до Києво-Могилянської академії, хоча я також хотів, щоб вона вступила до Інституту міжнародних відносин. А потім заспокоївся, зрозумів, що вони все правильно роблять, йдучи своїм шляхом і обираючи те, що їм подобається. І що важливо за таких умов, вони не мають права ні на кого нарікати, крім себе.

Як складеться доля і що буде далі — це інша справа. Важливо те, щоб людина ставила перед собою мету, хотіла чогось досягти. Але підтримувати своїх дітей потрібно, батьки повинні допомагати їм все життя, скільки б років не було сину чи доньці. Я до дітей зараз ставлюся з не меншим трепетом, ніж тоді, коли вони були ще зовсім маленькими. Все більше розумію, що батьківство — це величезна справа, яка ніколи не закінчується.

Вже з роками розумієш, що в деяких моментах був не правий в ставленні до своїх батьків. Коли був молодим, здавалося, що треба швидше вилетіти з золотої батьківської клітки, аби вже самому літати, а виявляється, не завжди треба поспішати. Варто тримати цей неймовірний зв’язок якомога довше, щоб потім не жалкувати про те, чого не встиг.

— Про що ви зараз мрієте?

— Артистам не варто гнатися за нагородами і званнями, які потім лежать десь на полиці. Те, що було, нікуди не дінеться, воно з тобою завжди, а от що чекає попереду, оце цікаво. Тому ми завжди надією і живемо.

Треба добросовісно займатися своєю роботою, думати про день завтрашній, про те, чи знайдеться режисер, який запросить тебе зіграти в кіно, чи буде той продюсер, який захоче з тобою працювати? І взагалі, чи будеш ти мати роботу? Я особисто вірю, що зустріч з цікавим режисером у мене ще попереду.

А мріяти треба! Мені колись режисер Володимир Оглоблін сказав: «Ты будешь до того времени артистом, пока в тебе будет жить ребенок». Дійсно, поки ти по-дитячому сприймаєш життя довкола: радієш, тішишся, співпережиєш, до того часу ти живий. А коли перетворишся на сухар, тоді тебе просто чаєм треба запити, та й все.

Читайте также
Загрузка...
Загрузка...
Новости партнеров

Загрузка...

Мужик приходит домой пьяный, все лицо в помаде, на одежде длинные рыжие волосы… Жена: — Ну и что ты на этот раз придумаешь?! — Ты не поверишь! С клоуном подрался...

Версии