«Києва, певно, не стало б»: як на ЧАЕС вдалося запобігти набагато потужнішому вибуху, схожому на вибух водневої бомби

«Ми спустилися в підвальне приміщення станції, де зберігалися дозиметри, але, на жаль, елементів живлення до них не виявилося»

— Коли ви під’їжджали до Чорнобильської АЕС, було видно пожежу?

— Там все диміло, і це було видно здалеку. Ми прибули на станцію десь о 3:30 ночі. Слід розуміти, що загоряння виникли в багатьох місцях: горіла не тільки покрівля енергоблока, але й кабелі, масла, устаткування. Але найгіршими була не сама пожежа, а колосальної сили вибух ядерного реактора, який її спричинив. Вибух частково зруйнував цю ядерну установку, з неї назовні виривалася радіація.

— Деякі люди, які бачили аварійний реактор тієї ночі, стверджують, що з нього вгору йшло світло. Це було дійсно так?

— Я світла не бачив. Коли ми прибули на станцію, вже світало. Може, тому не було помітно світіння. З реактора валив дим — це точно. А ще мерехтіли червоні спалахи. Воно й не дивно, як потім було з’ясовано, всередині реактора температура сягала декількох тисяч градусів.

До цієї аварії розповсюджувалась думка про те, що реактор фактично нагадує каструлю, що з ним нічого поганого статися не може. А вийшло, як вийшло.

— Де саме ви розмістилися, коли приїхали на станцію?

— Трохи в стороні від аварійного реактора.

— Керівництво з тої «Волги» ви здійснювали за допомогою радіотелефону?

— Ні, за допомогою радіостанції. Одна радіостанція була у нас в машині, друга — в приміщенні командира пожежного розрахунку ЧАЕС. Коли ми виїхали з Києва, дорогою зв’язувалися з диспетчером на станції та отримували від нього найсвіжішу інформацію.

— Ви мали дозиметри, щоб заміряти рівень радіації та засоби захисту від неї?

— Тоді, в першу ніч аварії, не мали. Ми спустилися в підвальне приміщення станції, де зберігалися дозиметри, але, на жаль, елементів живлення до них не виявилося. Тож ми не мали можливості поміряти радіаційний фон. Не знайшлося й когось з представників атомної станції, які б могли допомогти провести вимірювання. Проте ми відшукали йодні таблетки для захисту щитоподібної залози й ковтнули їх.

Потім виявилось, що біля аварійного четвертого енергоблока було понад 2000 рентген. За нормативами, знаходитись там допускалося не більше 3−4 хвилин. Але якби ми це й знали б, то все одно не змогли б організувати гасіння відповідно до радіаційних норм, бо тоді, в перші години після аварії, мали у своєму розпорядженні обмежену кількість пожежників. До того ж у нас не було засобів захисту від радіації. Стояло завдання приборкати вогонь, і наші люди працювали стільки, скільки треба було, щоб це зробити. В результаті отримали великі дози опромінення.

— Скільки конкретно людей взяло в ту ніч участь у гасінні, я так розумію, декількох осередків вогню на атомній станції?

— Загалом 65 осіб. Вони не дозволили вогню розповсюдитись на сусідній, третій, та інші енергоблоки станції. Якби пожежники цього не зробили, то наслідки аварії були б ще катастрофічнішими. Тут слід сказати, що найпершим на підмогу місцевим пожежникам прибув особовий склад пожежних частин з найближчих міст і селищ — Чорнобиля, Поліського, Іванкова. Доповісти в Київ про ліквідацію пожежі ми змогли о 6:35.

— Хтось відмовився йти гасити, розуміючи, що отримають велику дозу опромінення?

— Жодного такого випадку не було, бо боротися з вогнем — наша робота. До того ж, на мою думку, тоді люди не усвідомлювали, наскільки це небезпечна для здоров’я та навіть життя пожежа.

— Ви та інші пожежники в ту ніч мали хоча б можливість замінити заражений радіацією одяг на чистий?

— Ні, змінного одягу не було.

— В чому ви були вдягнені?

— На нас були так звані «бойовки» — одяг зі спеціально обробленої тканини, яка не пропускає воду.

— Що саме входило у ваші обов’язки?

— Як я вже казав, Василь Мельник був у нашій групі старшим. Він доручив мені координувати дії особового складу, який прибував на допомогу в ту ніч. Тоді як раз приїхали десь 15−20 офіцерів з Києва, з пожежного центру. Вони не мали ані захисного одягу, ані амуніції, просто в офіцерській формі. Тому їх через прохідну ЧАЕС так і не пропустили. Фактично врятували життя багатьох з них.

«Ми мали залізти на аварійний реактор, щоб заливати всередину піноутворювач»

— Які завдання ставили перед вами після того, як було погашено пожежу на станції?

— На другий день урядова комісія доручила за допомогою драбини піднятись з пожежним рукавом на реактор, щоб заливати всередину піноутворювач. Мене призначили старшим групи, яка мала це зробити. Сказали, готуйтеся на завтра.

— Чому обрали саме вас?

— Бо я майстер спорту з пожежно-прикладного спорту — швидко й вправно по драбинах бігав (посміхається). Входив до складу збірної України.

— Скільки людей призначили в ту групу?

— Трьох. Я взяв двох колег з Прип’яті, які також займалися пожежно-прикладним спортом. Я знав їх особисто — по змаганнях.

— Що ви відчули, коли вам поставили таке завдання? Адже, певно, розуміли: це «путівка» в один кінець…

— Ми тоді про таке не думали. Ми ж звикли до того, що, якою небезпечною пожежа не була б, йшли її гасити. Те ж саме з цим завданням: раз нам його поставили, маємо виконувати, не зважаючи на ризик.

— Для цього вам була потрібна височенька драбина?

— Ясна річ, чимала. Висота реактора — 75 метрів. А драбина у нас лише 25 метрів. Тож решту шляху ми мали здолати по зовнішній драбині, яка була змонтована на корпусі будівлі реакторного відділення енергоблока. Якби нам довелося спробувати виконати це завдання, певен, ми зараз з вами не розмовляли б.

— Тобто його скасували?

— Так, скасували. Врятувало те, що члени урядової комісії вчасно збагнули, що такого робити не слід, бо буде щось страшне: і ми б загинули, і ще більше лиха зробили б.

— Де вас розмістили після того, як ліквідували пожежу? В Прип’яті?

— Так, в Прип’яті. Там в місцевій пожежній частині зосередили резервну групу — приблизно 250 пожежників з 60−70 пожежними машинами.

— Я так розумію, з місцем у тій пожежній частині було сутужно. Де ви спали?

— Було, що й на стільчику. На ніч розміщалися хто де, в тому числі в машинах — де знайшов місце, там і спиш. Нам ще пощастило, що погода була тепла, не мерзли.

— Керівництво наказувало вам не телефонувати родичам і друзям, щоб приховати інформацію про масштаби аварії?

— Ні. Та ми й не намагалися нікуди дзвонити (телефонні лінії з Прип’яттю тоді було відключено. — Авт.). Ми знаходилися в Прип’яті з 26 до 29 квітня включно.

— Куди вас звідти вивели?

— У місто Чорнобиль, яке знаходиться за 20 кілометрів від атомної станції. А потім ми поїхали в Іванків. В місцевій пожежній частині добряче попарилися в бані, а після того нарешті перевдягнулися в чистий одяг — спортивну форму, яку нам привезли з Києва. То була форма нашої спортивної команди.

Звідти я зразу ж поїхав до батьків допомогти по господарству — картоплю посадити. Я тоді не думав про дози радіації, що робота на ЧАЕС може серйозно вплинути на моє здоров’я, тож поїхав до батьків. Аж раптом дзвінок: повертайтеся в Київ, вас кладуть в лікарню. Спочатку це була Жовтнева (зараз Олександрівська) лікарня, а потім — госпіталь МВС. Як раз почали надходити відомості про те, що відправлені літаком на лікування в Москву пожежники ЧАЕС померли. Тоді й прийшло по-справжньому розуміння, що ми працювали в дуже небезпечному місці.

— Скільки вам тоді було років?

— Тридцять шість.

— Яку дозу опромінення ви отримали?

— 186 рентген.

— Після цього ви продовжили служити в пожежній охороні?

- Так, продовжив до 1996 року, — стільки, скільки й належало для виходу на пенсію. Загалом мій стаж в пожежній охороні — 39 років.

Читайте також: Щоб бути чорнобильським інвалідом, у мене здоров'я не вистачить, — ліквідатор аварії розвиває в Зоні відчуження туризм

«В реакторі знаходилася розігріта до 3,5 тисячі градусів розплавлена маса»

— Поставлю ще одне запитання: багато хто писав про те, що у перші дні після Чорнобильської аварії довелося відкачувати воду з-під зруйнованого реактора. Цим також займалися пожежники?

— Це було після того, як нас відправили з Прип’яті.

- Пожежники брали участь у виконанні цього вкрай важливого завдання, — вступає в розмову учасник гасіння пожежі на ЧАЕС вночі 26 квітня 1986 року, голова ГО ветеранів Цивільного захисту Київської області Анатолій Бондаренко. - Вийшло так, що, коли вибухнув реактор, охолоджувальна вода, яка через нього проходила, хлинула в підреакторний простір (там розміщується так званий басейн-барботер). В реакторі знаходилася розігріта до 3,5 тисячі градусів розплавлена маса. Якби вона пішла у підреакторний простір, то відбувся б катастрофічний за потужністю вибух, схожий на вибух водневої бомби. Якби це сталося, то все на чималій відстані від атомної станції було б знищено. Страшно й подумати про те, що було б з іншими трьома енергоблоками ЧАЕС.

— На якій саме відстані все було б зруйновано?

— Те, що це було б не 30 кілометрів, як у Зоні відчуження, а значно більше, це точно. Києва, певно, не стало б. Я вважаю, що саме тому тодішній лідер СРСР Михайло Горбачов виступив зі зверненням щодо аварії на ЧАЕС вже після того, як відкачали воду з-під басейну-барботеру.

Відкачували її пожежники з Києва (5 осіб), Київської області (теж п’ятеро), один з Житомира та 25 військових з Цивільної оборони з Києва (вони дислокувалися на Солом’янці): Зборовський, Д’яченко, Бовт, Нагаєвський, Войцехівський, Гець… Вони почали виконувати це завдання, якщо не помиляюсь, 6 травня. Впорались приблизно за 72 години. Робота була організована, як належить, за правилами радіаційної безпеки: спочатку дозиметристи на бронетранспортері під’їхали до місця проведення робіт, щоб провести радіаційну розвідку. А тоді вже встановили насосну пожежну станцію (вона називається ПМ 100 — тобто викачує 100 літрів за секунду). Проклали рукавні лінії, з’єднували їх з металевими трубами й відкачували воду на відстань 2,5 кілометра від реактора. Насосні станції привезли з усієї Київської області. Коли одна виходила з ладу, підключали іншу. А коли воду відкачали, працівники ЧАЕС Баранов, Ананенко, Беспалов відкрили засувки для остаточного зливу води з басейну барботеру. Після цього приєдналися шахтарі: прорили тунель під басейном-барботером і зробили під ним бетонну подушку, щоб не сталося просідання реактора. Якщо пояснювати максимально доступною мовою, то це було так.

— Люди, які брали участь у відкачуванні води з під басейну-барботеру, вижили?

— Тоді вижили. Але всі отримали гостру променеву хворобу, довго лікувалися. На сьогоднішній день живий з них тільки один — Войцехівський.

Слід також сказати, що 22 травня 1986 року на ЧАЕС знову спалахнула пожежа — горіли кабелі в кабельних тунелях. Це також була дуже небезпечна пожежа. Щоб її приборкати, залучили 236 осіб. Роботу організували за правилами радіаційної безпеки: групами по троє пожежників, кожна з яких знаходилась у небезпечній зоні невеликий проміжок часу — від 3 до 5 хвилин. Група брала пожежні рукави й тягнула їх протягом визначеного часу, а потім бігла назад. Її замінювала наступна група, виконуючи свою частину завдання. Ця унікальна пожежна операція під керівництвом генерал-майора Володимира Максимчука продовжувалася десь 6−7 годин.

— Щодо виставки одного експоната в Національному музеї «Чорнобиль». Хто саме вночі 26 квітня 1986 року зробив запис в диспетчерському журналі про пожежу на ЧАЕС?

— Це історичне повідомлення записала наша диспетчерка Валентина Карпенко. До речі, її переговори з диспетчером з ЧАЕС Галузою, який передав це повідомлення, записано ще й на магнітну стрічку. Ця стрічка також збереглася. Ці й багато інших раритетів збережено завдяки пожежникам, які й створили музей «Чорнобиль». Його відкрили у 1992 році. У 1996-му він отримав статус національного.

Читайте також: «У ніч аварії я голими руками знімала форму з пожежників, доставлених із ЧАЕС. Тепер у мене немає відбитків пальців»

На фото у заголовку: В четвертому реакторі ЧАЕС відбувся колосальної сили так званий тепловий вибух, який частково зруйнував цю ядерну установку (Фото з відкритих джерел)

1828

Читайте нас у Facebook