Андрій Окара: «Навальний був націоналістом-імперцем. Але він еволюціонує»
Відчайдушний мазохізм Навального додає йому симпатиків
— На вашу думку, чи правильно зробив Навальний, що повернувся в Росію?
— Дивлячись як визначити його мету. Якщо мета — опинитися у в'язниці на скільки-то років, то правильно. Якщо мета — щоб його вийшла зустрічати многосоттисячная натовп в аеропорту, — то неправильно.
У даній ситуації бачимо три суб'єкти: сам Навальний, протестна частина «громадянського суспільства» і влада. Залежно від того, скільки людей виходить зустрічати Навального, скільки виходить 23 січня на загальноросійську протестну «движуху», скільки вийде 31-го,-влада включає ті чи інші механізми впливу.
Якщо виходить так, як вийшло 23-го, близько 140 тисяч по всій Росії, — це одна ситуація: влада лякається, але не так, щоб аж дуже сильно. В Україні в аналогічних ситуаціях виходило, якщо говорити у відсотковому відношенні до кількості населення, раз в 20−30 більше. У Білорусі взагалі була унікальна ситуація, коли було до 300 тисяч осіб на вулицях двохмільйонного Мінська. Вважається, що це було найбільше скупчення білорусів взагалі за всю історію Білорусі. Там відсотки зовсім інші. Але у кожного свій шлях. Протягом півроку ми переконувалися, що радити білорусам, виходячи з українського досвіду, безглуздо: у них своя революція і свій дуже тяжкий шлях екзистенційного становлення. Так само і з приводу Росії: у російського суспільства — свій шлях становлення. І, схоже, дуже тяжкий, трагічний і хворобливий.
Для того, щоб влада серйозно поставилася до протесту, необхідно, щоб в ньому брали участь 3−5% населення. У Білорусі і до 10% доходило. Але у Лукашенка інша логіка, він все ігнорує. У Росії 23 січня на вулиці вийшло близько 0,1% - влада вважає, що такий рівень протесту можна придушити в зародку .
Навальний повів себе як людина, готова ризикувати свободою, здоров'ям і життям. Більшість коментаторів цієї ситуації, говорили, що Навальному треба залишитися в еміграції, мовляв, звідти треба посилати «відосікі» — як Ленін зі Швейцарії. Але в російських умовах бути в еміграції — це з політика перетворитися в політолога, в політичного коментатора — як Михайло Ходорковський або Гаррі Каспаров. Політика передбачає ризик — і Навальний повів себе саме як політик.
Тепер про те, коли він повернувся. Є ідея, що йому треба було повертатися десь в травні, тоді б і протестна динаміка збіглася з початком виборів до Держдуми, і тепліше було б. У Москві 17 січня, в день прильоту, було мінус 23 градуси.
Він зробив подвійно ризиковий крок. Він повів себе нераціонально з точки зору політтехнологій. А саме: якщо б він спочатку випустив фільм про палац, а потім прилетів, то його арешт виглядав би як помста влади за кіно. Але він зробив навпаки: спочатку прилетів і його заарештували, а потім вийшов фільм.
З точки зору якихось суто політичних і морально-психологічних моментів він вчинив не найвигіднішим для себе чином, але як людина, яка має місію, — зміна Росії і російської реальності. Не просто боротьба за владу, раціональна і прагматична, а саме місія.
Тобто, перше питання: чи треба було приїжджати або слід було залишитися в еміграції? Питання друге: якщо приїжджати, то зараз або в травні? І питання третє: якщо зараз, то спочатку приїзд і арешт, а потім фільм, або навпаки — фільм, приїзд, арешт? З трьох цих складних питань Навальний вибрав найбільш невигідні для себе відповіді — які об'єктивно погіршують його становище. Але такий відчайдушний мазохізм і непрагматический тип поведінки додає йому прихильників і симпатиків.
Російського обивателя фігура Навального дратує
— Навальний продовжує позиціонувати себе як борець з корупцією. Але зараз в світі Росія, ФСБ асоціюються з отруєннями, вбивствами. Навальний продовжує називати Путіна злодієм, але в світі його сприймають перш за все як вбивцю. Чи правий Навальний, що він продовжує робити основний упор на корупцію?
— Одне іншому не суперечить. Більш того, той фільм, де Навальний розмовляє з хіміком — це саме про вбивство і про можливе використання отруйних речовин. Тому обидві теми доповнюють один одного. З приводу фільму про палац — для тих, хто стежить за цією темою, в общем-то, нових матеріалів в ньому мало. Там все грунтується, перш за все, на оповіданні і матеріалах підприємця Сергія Колесникова, який начебто брав участь у фінансуванні проекту, але потім вийшов зі схеми. Його відкритий лист Медведєву — це ще 2010 рік. І про йоржики за 700 євро, і про все інше говорилося давно. Але тема «Навальний і» Новачок «- вона актуальна для зовнішнього світу і для опозиційно налаштованих громадян, не для обивателя.
Обивателя фігура Навального, скоріше, дратує. У його гіпотетичне отруєння обиватель з «ядерного» пропутінського електорату не повірить. А якщо і повірить, то не факт, що буде сильно побиватися з цього приводу. Два фільми Навального на цю тему набрали 24 і 26 млн переглядів. А ось фільм про палац має вже більше 100 млн переглядів, — це саме удар по «ядерного» електорату влади. Мовляв, люди, ви так погано і жахливо живете в багатій країні тому, що у Путіна такий палац з «кімнатою для бруду» — за півтора мільярда доларів .У цьому фільмі і порівняння, зрозумілі для широкої аудиторії: наприклад, столик в палаці коштує як «двушка» в підмосковній Балашисі, і комп'ютерна візуалізація інтер'єрів палацу — точно не для слухачів «Ехо Москви».
Удар за симпатіями масового електорату порівняємо з ударом від підвищення пенсійного віку в 2018 році. Саме тоді став руйнуватися цей «посткримскій авторитарний путінський консенсус». Сприйняття Путіна стало радикально змінюватися саме в очах самої відданої частини населення — «хлопців з нашого двору», для яких «Крим — наш», «Путін підняв Росію з колін», «Дядя Вова, ми з тобою» і т. Д.
Відповідаючи допитливому студентові в День студента Путін сказав, мовляв, палац не належить ні мені, ні моїм близьким родичам. Так саме про це ж говорив і Навальний! Ось відеоблогер і тележурналіст Максим Іксанов (проект «Mash») раптово побував у палаці в Геленджику — замість неймовірною розкоші, кальянної і аква-дискотеки побачив величезний будмайданчик, мішки з цементом і натовп будівельників. Це вимушений, закономірний, але невдалий антикризовий PR-хід Кремля, оскільки він лише підтверджує версію Навального: десь в районі 2014 року палац фактично був з'їдений грибком, так що довелося все переробляти заново.
— Тобто фільм про палац Путіна спрямований на завоювання путінського електорату, щоб підтягти «недалеку» обивательську масу?
— Навряд чи тут йдеться про завоювання аудиторії. Але те, що ця аудиторія повинна після цього фільму змінити свою думку про владу, я думаю, така мета ставилася. І частково вона досягнута.
Соціологи, які проводили фокус-групи з приводу останніх фільмів Навального, відзначають таку поширену реакцію: багато людей просто відмахуються і кажуть: «Я не хочу про це нічого знати!» Люди не хочуть вникати в пропагандистські пояснення з приводу Навального — чому все це неправда. Хоча, скажімо відверто, таких пояснень тепер вкрай мало — російська влада і пропаганда практично перестали шукати ефективні самовиправдання. Просто все заперечують і звинувачують Навального, що він — агент західних спецслужб і ворог держави.
До речі, фільм Навального деактуалізірует і демотивує «Поклінну» — російський «Антимайдан». Тепер зібрати масову акцію на підтримку Путіна набагато складніше, ніж в 2012 році — під час «Болотних» протестів.
— Є думка, що Навальний — якась «сакральна жертва». Наскільки він готовий нею стати?
— Ніхто з психічно здорових людей не погодиться стати «сакральної жертвою» ні в якій з ситуацій. У нинішній бути «сакральної жертвою» йому навіть протипоказано. Тому що його смерть у в'язниці призведе, як мені здається, не до радикалізації протесту, а до його поступового згасання.
— Тобто версія про те, що Навальному порадили приїхати в Росію, щоб стати жертвою і підняти народ…
— Я маю на увазі, якщо під сакральної жертвою передбачається смерть людини. Підняло народ вбивство Нємцова? Воно підняло людей на масову демонстрацію в березні 2015 року, на боротьбу за меморіал Нємцова на місці вбивства на Великому Кам'яному мосту — і все. Сьогодні в Росії немає революційної ситуації, в якій подібне політичне вбивство могло б стати сигналом для якогось безглуздого «російського бунту» або, навпаки, для «осмисленої революції». Не виключено, що скоро все може змінитися.
Якщо ж під «сакральної жертвою» розуміється в'язниця, то тоді так — щоб в нинішніх умовах стати політичною фігурою, треба посидіти. Ось Валерій Соловей, який з політичного експерта намагається перетворитися в політика, складається враження, що був навіть дуже радий трохи «сісти» — на 10 днів у Петербурзі. Це тепер як обов'язкова ініціація перед політичною кар'єрою.
— Мучеників люблять, але теж особливо за них не переживають. Якщо Навальний стане багаторічним в'язня — дадуть йому новий термін або старий відновлять, — що це йому дасть?
— Я думаю, що він абсолютно не хотів би отримувати новий термін або мотати старий, хоча його можуть зараз ще додатково на 2 роки засудити — за заклик до несанкціонованих протестів. Не знаю жодного в'язня, який би хотів сидіти. Якщо Навального зараз посадять на великий термін, це йому в політичному відношенні навряд чи щось додасть. Доведеться чекати рівно стільки, скільки буде існувати нинішній політичний режим. А скільки це — відомо лише Богу. Ось в Білорусі була така яскрава і ефектна дівчина Марія Колесникова, яка порвала на кордоні з Україною свій паспорт, щоб не їхати в еміграцію. Її «упакували». І що? Додало їй це політичних очок? І взагалі — чи жива вона? Чи здорова? Ніхто не знає…
Загалом, в умовах авторитарного режиму для політика є три варіанти існування: на свободі, в еміграції і в тюрмі. В еміграції ти перетворюєшся в політолога і коментатора, а в тюрмі ти перетворюєшся в Нельсона Манделу, Чорновола, Левка Лук'яненка. А то і в Василя Стуса …
У в'язниці або на зоні Навальний зробить жодного фільму, не запише жодного ролика. Так, можна посилати пронизливі листи на волю — як це робив Олег Сенцов або Ходорковський. Але для нього, харизматичного і чарівного оратора, в'язниця — це удар по політичній кар'єрі.
«Ольгинське тролі» дуже активно розкручують тему: Навальний — це «новий Єльцин», «новий Путін», навіть «новий Сталін»
— До речі, щодо харизми. Зараз гуляє по інтернету таке порівняльне фото: молодий Єльцин і нинішній Навальний.
— Так, вони реально схожі! Багато, особливо в середовищі російської опозиції, порівнюють Навального з Єльциним — мовляв, такий же авторитарний, що не готовий сприймати критику. Але я не думаю, що зараз Навального варто звинувачувати в авторитаризмі — він самокритичний і дуже серйозно еволюціонує.
Зараз російська пропаганда і «Ольгинське тролі» дуже активно розкручують тему: мовляв, Навальний — це «новий Єльцин», «новий Путін», навіть «новий Сталін», що його «господар» — Володін, що він — «маріонетка Патрушева», а Патрушев — вже «злив Путіна» і т. п. Загалом, на кожен сегмент аудиторії — своя версія дискредитації Навального.
— Говорячи про Навальний, не можна не згадати і його підтримку війни Росії з Грузією, і фразу «Крим — НЕ бутерброд» … Однак іноді людина змінюється, може еволюціонувати. Наскільки це відноситься до Навальному? Марк Фейгін недавно припустив, що Навальний тут діє як популіст, це не стільки його думки, скільки він показує російському «кримнашенскому» електорату, що він «свій «. На вашу думку, ці слова Навального виходять у нього від душі і серця або від мізків?
— По-перше, добре б запитати про це у самого Навального, коли він вийде на свободу. По-друге, він і правда дуже серйозно еволюціонує. Раніше так, він був націоналістом-імперцем (це при тому, що в Росії є націоналісти-антіімперци — на кшталт покійного Костянтина Крилова, а є і імперці-ненаціоналісти — їх дуже багато на телебаченні) і пропонував визнати незалежність і Абхазії, і Південної Осетії, і Придністров'я. Думаю, що зараз Навальний такого б не говорив. Нині по інтернету гуляє обкладинка американського видання роману «санки» Захара (Євгенія) Прілепіна 2013 року — там передмову Навального. Упевнений, що в 2021 році він передмов до таких авторам не писав би. А за часів «Болотної» — так, тоді повістка була зовсім іншою: протест проти політичного режиму згуртував взаємовиключні сили — націоналістів, нацболів, лівих і «ліберастів».
З приводу «Крим не бутерброд». Навальний багато говорив про Крим. Його висловлювання еволюціонували. Він говорив про те, що це фактично нерозв'язна проблема, порівнював її з арабо-ізраїльським конфліктом. Думаю, принципово важливо, що він визнає незаконність приєднання півострова. І, на відміну від нинішньої російської влади, готовий обговорювати кримське питання. Решта — деталі. Зрозуміло, що йому не хочеться висловлюватися на цю тему — що б ти не сказав, частина аудиторії на тебе образиться.
До речі, в нинішній ситуації і Навальний має інший статус, ніж в 2014 році, — може собі дозволити не дуже озиратися на аудиторію, і «кримська ейфорія» закінчилася. Думаю, ми ще почуємо від Навального по темі Криму багато цікавого і несподіваного.
— А як оцінити дії Кремля, наскільки вони правильні і виправдані: арешт Навального, все спроби перешкодити його зустріти, перешкоди акцій протесту і т. П?
— Кремль потрапив в дуже складну і неприємну ситуацію, в якій будь-які дії погані і навіть руйнівні — такий ось «каскад» або «воронка Солженіцина». У шахах це називається цугцванг, коли будь-які ходи погіршують становище гравця. І Кремль зараз, що ні робить, виходить тільки гірше. Заарештувати Навального — це погано, не заарештувати Навального — теж погано, він буде далі свої «відосікі» знімати і акції загальноросійські проводити.
Для Кремля було б найменш руйнівним сценарієм, щоб Навальний залишався за кордоном, проводив якісь з'їзди опозиції, давав би інтерв'ю «Ехо Москви» по скайпу. Ну, а російська пропаганда розповідала б про те, як Навальний з братом «Кировлес» і «Ів Роше» обікрали, як він ветерана образив, що він — «гульфіковий фюрер» і т. П. Це був би інерційний сценарій протидії. А так вийшов мобілізаційний сценарій — з перспективою перетікання в катастрофічному стані.
Влада по-справжньому занепокоїлася і включила жорсткий силовий сценарій. Весь цей тиждень після 23 січня шукали і затримували учасників протестів і цькували найближче коло Олексія Навального — Любов Соболь, Олега Навального, Леоніда Волкова, Іллю Пахомова, а також Анастасію Васильєву, Марію Альохіну і ін.
Але поки дії російських правоохоронців зберігають видимість законності, ніж вигідно відрізняються від білоруських протестів. У Білорусі саме невмотивована і не зберігає видимість законності жорстокість міліції стала тригером протестів. В Україні в грудні 2013 року було аналогічна ситуація: «великий» Майдан відбувся саме як реакція на нічний побиття студентів.
Тут показовою є історія вчительки математики з Петербурга Маргарити Юдіної, яку жорстко вдарив поліцейський. Спочатку депутат Держдуми і наближене до керівництва Росгвардіі РФ Олександр Хінштейн очолив протест проти жорстокості поліцейського, вимагав порушити кримінальну справу … Але вже у вівторок змінив свою позицію: мовляв, відкрилися нові обставини, Юдіна сама винна. Спочатку логіка була така: закон один для всіх, тому ми визнаємо, що був свавілля не тільки з боку протестуючих, але і з боку силовиків, тому давайте розберемося і всіх покараємо.
Але очевидно, що подібна ситуація демотивує поліцію, ОМОН і Росгвардію. Там вважають: ну як же так, ми їх захищаємо, а нас ще за те, що не так вдарив, судять? Тому тепер уже кажуть, що був не удар ногою в живіт, а відштовхування. Думаю, скоро ми дізнаємося, що це вчителька напала на поліцейського і вдарила його животом в ногу.
Але і в самих протестах є ряд цікавих моментів. Найважливіший — це скільки росіян вперше вийшли на протестну акцію. Різні соціологи кажуть, що це близько 40−44% від загального числа.
По-друге — це неймовірна активність в регіонах. А це зовсім інше, ніж активність в Москві. Припустимо, в столиці, якщо тебе звільнили, — є можливість влаштуватися на нову роботу. Тут є багато газет, публічний простір. Тебе точно не будуть знищувати до кінця. А ось в провінції ти більш вразливий, фактично один на один з місцевими владою та правоохоронними органами. І зацькувати людину в провінції набагато простіше, ніж у великому місті. Хоча, з іншого боку, там все так чи інакше знайомі між собою, тому поліція, як ми бачимо на прикладі протестів в Хабаровську, може бути і не дуже жорстокою.
Загалом, в Росії почалася політична динаміка. Влада не знає, що робити, тому робить спорадичні кроки, які жорстокі, не узгоджені між собою і ведуть до розлючених людей і руйнування політичної системи. Навальний є не єдиним тригером цих подій, але поки найголовнішим.
І звичайно ж, зараз головне питання — що буде взагалі з російською політикою — залежить від того, чи не станеться розкол в елітах. В Україні все Майдани були можливі, тому що був деякий розкол в елітах і опозиція хоч якось була представлена у Верховній Раді. У Білорусі розколу в елітах немає, оскільки і політичних еліт в звичному сенсі немає — там жорстка вертикаль силовиків і підконтрольний їм управлінський апарат. Опозиції там або в еміграції, або у внутрішній еміграції, або в тюрмі, або на цвинтарі. Ось Лукашенко ще й тримається.
У Росії питання про єдність еліт або, як це називається, про «вежах Кремля», — ключовий. Зрозуміло, що більшість еліти мріє про те, щоб Путіна не було. Але одна справа — мрії, інша — дії. Зверніть увагу, наскільки самотнім виглядає російський президент, коли говорить про ціннісних речах. Він справді намагається моделювати новий політекономічний уклад, він думає про місце Росії у світовій історії. Ось на днях на Давоському форумі деякі цікаві ідеї висловлював. Він навіть виражається, як і герої Достоєвського, в екзистенціальних категоріях — мовляв, ми потрапимо в рай, а ви — просто здохнете. Але оточенню Путіна, еліті в цілому це все навіщо? Їх цікавить тільки матеріальна складова. Путін свою систему влади будував якраз виходячи з того, що головна небезпека — чи не від системної опозиції, не від позасистемної опозиції, не від Заходу, а саме від розколу в елітах. Саме тому він не позбавляється від «своїх», навіть якщо вони прокралися або неефективні. Це гарна якість для людини, але небезпечне — для управлінця.
Протестний рух у Росії розвивається завдяки діям влади
— Заплановано нові протести. На вашу думку, якою буде їхня доля? Вони будуть потихеньку сходити нанівець? Яка їхня перспектива, чого доб'ються протестуючі? Яка перспектива зараз у Навального, на вашу думку, що з ним зроблять?
— На даний момент російський протест схожий на Революцію гідності. Деякі теоретики, зокрема, Олена Галкіна, розглядають її як окремий тип революційної протестної активності. І зараз в Росії основний мотив протесту — це зовсім не «ви все у нас вкрали» або «ви зрадники», або «ми проти олігархів, тому що олігархи грабують Батьківщину, а ми все вмираємо з голоду». Основний мотив протесту, я б сказав, екзистенціального характеру: ви неадекватні, ви несучасні, ви — «старі казли», анахронічне покоління, яке живе в похмурому, убогому, багато разів застарілому світі насильства, брехні і вбивств. А ми хочемо іншого життя, ми хочемо справедливості, прозорості, а також щастя і радості.
Яка доля Навального? Думаю, він буде жити. Думаю також, що протест триватиме, що пік станеться не зараз, а навесні. Ми бачимо приклад Білорусі та Хабаровська — протести можуть бути дуже наполегливими і тривалими. І чим далі, тим цей протест буде, я сподіваюся, купувати якусь осмисленість і ідеологічно.
Важливий момент: протестуючі — це все-таки не «школота» — школярів, як підрахували, що не більше чотирьох відсотків. Але це люди 25−45 років. Покоління, яке вважає, що влада йому не дає самореалізуватися. Не просто влада, а вся політична система. І це буде набувати характеру боротьби поколінь і боротьби різної стилістики та різних світоглядів.
— Ці протести приведуть до чогось радикального, до яких-небудь змін? Або все потихеньку влітку роз'їдуться у відпустки і все затихне?
— А в Росії адже у вересні вибори в Держдуму, тому все тільки починається, можливий навіть кумулятивний ефект. У влади є завдання провести в Держдуму більшість «Єдиної Росії». Але «Єдина Росія» явно не тягне, її популярність все менше і менше, це фактично профспілка держчиновників.
У Путіна в останні роки були спроби відбудуватися від «Єдиної Росії» і створити другу партію влади — «Російський народний фронт». А «Едро» тепер називають не тільки «партією шахраїв і злодіїв», але ще й «партією вбивць». Все це створює для влади дуже багато загроз і неконтрольованих викликів.
Зараз почнеться виборча кампанія — всім опозиційним людям і партіям почнуть відмовляти, стануть затискати і використовувати адмінресурс — в загальному, як завжди.
— Тобто, на вашу думку, ближче до виборів протести будуть розвиватися завдяки діям влади: влада намагатиметься їх придушити, і система виявиться нестійкою?
— Так, це створює точки нестабільності і біфуркації, які можуть бути дуже критичними для розвитку політичної ситуації. Ми пам'ятаємо, що остання велика масова акція опозиційна відбулася влітку 2019 року, коли всього лише не зареєстрували опозиційних кандидатів на виборах у Мосміськдуму. І це призвело до такої неймовірної активності за російськими мірками, що до сих пір це все пам'ятають. У влади з'явилися нові чи союзники, то чи інструменти — той же Прилепин з його партією «За правду», партія «Нові люди» і ін.
— Ви прогнозуєте тільки протести та те, що ситуація буде розвиватися. Але, наприклад, в двадцять першому столітті масові протести в Україні, Єгипті, Югославії, Грузії, Тунісі, Вірменії та інших країнах підсумком мали зміну влади. Або ж протести придушувалися. З останніх таких поки тільки в Білорусі немає результату. А чи буде у протестів в Росії який-небудь результат, якесь завершення: або їх розженуть, або вони переможуть? Ну і питання, яким зараз все задаються: чи може Навальний стати президентом Росії?
— По-перше, в Білорусі підсумок, безсумнівно, буде, але тоді, коли трохи зміниться ситуація. Чому Лукашенко досі живе в президентському палаці? Тому що Росія йому допомагає, тому що у нього ще не закінчилися гроші, які потрібні для силовиків, тому що силовики ще не втомилися бити людей. Думаю, ситуація зміниться протягом декількох місяців.
Ситуація в Росії якісно інша. У Росії багато тендітних місць, одне з них полягає в тому, що у Білорусі є «старший брат» і гарант збереження Лукашенко, а у Росії такого «старшого брата» і «гаранта» немає. У Росії революція малоймовірна, але можлива «російський бунт», який, за Пушкіним, «безглуздий і нещадний». Можлива «смута» і жорстка конкуренція протиборчих фінансово-політичних угруповань, через деякий час можлива навіть низка короткострокових мілітаризованих диктатур і трансформація держави.
Ну, а Навальний — так, він цілком може виявитися в президентському кріслі. Але не в результаті конкуренції з Володимиром Путіним — така ситуація неможлива в принципі. А в результаті непрогнозованого хаотичного розвитку подій, обвалу нинішнього політичного режиму і настання чергового «Смутного часу».
Загалом, майбутнє нинішнього російського політичного режиму і вся політична динаміка в Росії залежать від декількох факторів — від розвитку громадянського суспільства, від зовнішніх і внутрішніх викликів, від рівня адекватності російської влади, від політики США по відношенню до пострадянського простору і Китаю, від того, наскільки болючими будуть нові санкції проти російської економіки, від боротьби «веж Кремля» між собою, від ходу і результатів виборів до Держдуми. Але головне — ситуація залежить від того, ким би хотіло б стати російське суспільство, як воно бачить майбутнє Росії і на які ризики і самообмеження воно готове йти заради втілення цього образу майбутнього. Я розумію, що більшість активних українців не вірить, що в Росії можливий якийсь прорив до свободи. Але впевнений, що нічого ні в житті, ні в історії заздалегідь не визначено — в тому числі, і майбутнє Росії.
Як раніше повідомляли «ФАКТИ», Лев Шлосберг, що довів свого часу участь псковських десантників в боях на Донбасі, вважає: російські опозиціонери повинні зрозуміти, чого від них очікують люди .
1839Читайте нас у Facebook
