За тиждень після Великодня наступають поминальні дні: коли заведено відвідувати кладовища

Коли можна прибирати на кладовищі та ходити на могилки

— Олено Петрівно, скільки разів, як вважалось, душі померлих «приходять» у наш світ?

— У багатьох слов’янських народів є традиція поминати та вшановувати своєю увагою померлих. В українського народу поминальні дні теж важливий період, до якого готувалися, перед цим сповідалися, бо в уявленні предків «Хто померлих не шанує, тому Господь віку не дарує». За могилками наглядали протягом року, але особливу увагу померлим приділяли декілька разів на рік: у суботу перед зеленими святами (Трійцею, яку правлять за 50 днів після Великодня) навіть згадували й про самогубців. Обов’язково виділявся день перед Яблучним Спасом у серпні, на Святвечір (Різдво), коли залишали їжу та ложки на поминання. Також і на великодні свята вважалось, що, починаючи з Чистого четверга, душі померлих приходять і спостерігають за нами. Саме тому в цей час не можна важко працювати, робити різких рухів, щоб не зачепити померлих. Вони з нами розговляються на Великдень і цілий тиждень ще перебувають у нашому світі, приходять в те помешкання, звідки відійшли. А вже з неділі після великоднього тижня наступають проводи померлих. У цьому році такі «гробки» починаються з 9 травня.

— Як ще називають поминальні дні?

— Фоминою (Томиною) неділею — від імені апостола, який не вірив у воскресіння Ісуса, а коли побачив, тоді увірував в Господа Бога, на що Ісус відреагував приблизно так: «Треба вірити, навіть коли не бачиш», на чому і стоїть християнство. На Поліссі поминальний тиждень після Великодня називають Радуницею — миряни відчувають радість від того, що померлі приходять на землю провідати родину, а потім знову повертаються на небеса. Взагалі ці традиції ідуть ще з язичництва, коли приносили на поховання їжу, справляли ритуали. А офіційні записи про тиждень поминання предків (назва Радуниця, або Радувниця) зустрічаються уже в XIV-XV столітті в літописах «Троїцькому», «Городському», «Київському».

Кладовище — це притулок померлих, куди ми приходимо на поминальному тижні. На одному з цвинтарів на Бойківщині (Закарпаття) є напис-нагадування: «Ми живемо там, де ви будете жити, а ви живете там, де ми жили»… Вважалось, що душі предків активізуються у Чистий четвер і до третіх півнів першої неділі після Пасхи перебувають біля живих. Люди вірили, що від того, як ми з ними поводимось, залежали майбутній врожай, успіхи, прибутки в хазяйстві та добробут. Коли поминали, то приказували: «Щоб і на той рік діждати доброго врожаю, щоб гарно поминати наших родичів».

— А коли можна прибирати на кладовищі та ходити на могилки? Чим, наприклад, їх засаджували?

— Дозволялось робити це до Великодня, а також на великодньому тижні. Не бажано було навідуватись на цвинтар в перші дні після Великодня, але в деяких регіонах (захід), навпаки, це робилось. Прибирання було обов’язковим, також традиційно на могилах висаджували рослини. На Буковині, наприклад, казали: «Якщо не посадиш на гробі родини барвінок, то будеш сам в’янути». Важливо було на жіночих могилках посіяти материнку (на Херсонщині садили любисток, барвінок і чебрець), на чоловічих — чорнобривці та ласкавець, у молодих дівчат — барвінок, ласкавець, любисток і мальви, у хлопців — калину, вишню, на дитячих горбках викладали сердечко чи хрестик з сушених ягід вишень або калини. На Київщині та Черкащині на кладовище несли білий-білий пісок, щоб висипати його хрестом на могилах. Побутував звичай вбирати могильні хрести поминальними рушниками, витканими на сірому полотні з темними смугами. Їх ще вишивали темно-синіми чи чорними нитками. Також робили тернові вінки, поширено було виплітати по каркасу хрести з барвінку (щоб смерть не взяла когось з хати).

Свічку, яку запалювали, перев’язували стрічками та прикрашали барвінком, витинанкою у вигляді ангела або дзвоника. Робили витинанки-душечки (круглі окреси). Могли плести вінки з ліщини та перев’язувати їх чорними (символ суму) і жовтими (розлука) стрічками з додаванням сухоцвіту (звіробій, безсмертник, материнка).

Звертали увагу на прибирання могил не тільки своїх родичів, а й на покинутих, занедбаних ділянках. Сусіди гуртувались і наводили лад на таких могилах, бо вважалося, що душі в час провідування могли плакати на захаращених могилах. Багато було закинутих козацьких могил воїнів, загиблих за незалежність країни. Туди клали виплетені вінки з терену (як символ терпіння), а прикрашали їх жовто-синіми стрічками.

Що у поминальний тиждень повинно бути на могилі померлого

— А раніше поминальні дні наступали чітко за тиждень після Великодня?

— Раніше, якщо в селі не було церкви, священник призначав поминальний день (зараз у нас в Києві багато кладовищ, та існує графік проведення поминань) кожній громаді. На Черкащині (Жашківщина), до прикладу, поминальний тиждень справляли за два тижні після великоднього. Звичайно священник збирав цілу процесію, люди йшли з хоругвами, співали псалми, несли хрести, правили і спільну панахиду. Якщо хтось з родичів хотів персональний парастас (панахиду) на конкретній могилі, то про умови домовлялись окремо.

— Що у поминальний тиждень повинно бути на могилі померлого?

— У давні часи ставили свічки, а лампадки для них майстрували з глечиків (а зараз можна купити будь-які: маленькі, великі — скляні, пластмасові). Свічку палили, аби душі бачили, що їх тут чекають. Ставили воду і хліб-сіль (на Буковині викладали три поминальних калачі), а також ритуальне коливо з пшениці та меду (як кутя, але маку не клали), пізніше вже просто ламали хліб, заливаючи медовою водою (покушка). Згодом з’явилося й рисове коливо.

Для поминального моменту залишали й одну паску з Великодня. На Київщині, Західній Україні поминали на кладовищі. А на Черкащині (де поминки за два тижні після Великодня), як згадували старожили, в 1930—1950-х випікали багато пасок — кожному померлому окремо. І саме в цьому регіоні не прийнято було поминати на цвинтарі — обідати йшли додому.

Зазвичай залишали на могилах крашанки, які розбивали, а писанки і солодощі прийнято було роздавати дітям (тому що в уяві предків вони були ангелами). У відповідь традиційно їм треба було помолитись або побажати Царства Божого померлій душі, називаючи її ім’я. Вважалось великим гріхом, якщо дарунки брали мовчки або крали з могил. До речі, на Гуцульщині на Спаса (коли теж поминають мертвих) випікали великих пташок і роздавали за померлих, за кожного з яких треба обов’язково помолитися, прочитавши «Отче Наш» 40 разів!

— На кладовищі в наш час наводять лад, обідають, дотримуються і ритуалів: залишають паски, а ще ставлять померлому чарочку. Коли з’явився цей звичай?

— Зараз на цвинтарі за столиками поминають окремими сім’ями, а раніше «поману» (поминальний обід, як казали на Західній Україні) розкладали на рушниках, що вистеляли біля могил. І ці поминальні столи могли розтягуватися на сотні метрів. Такі звичаї підтримувалися ще навіть в 1970—1980-х роках на Київщині. Звичайно, традиції змінюються. Якщо в давнину алкоголю на могилах не було, а тільки наливали воду (свячену теж), то вже в XX сторіччі після обіду на кладовищі стали залишати й вино, й горілку. Бувало, що напивалися на проводах, а потім танцювали, співали, часто й лаялись, забуваючи, куди й навіщо прийшли. Такі явища не в традиціях наших пращурів.

В давнину не можна було кричати, шуміти, веселитися. І вдягалися на кладовище чисто, але дуже стримано. Завжди спочатку читали молитву, звертаючись до померлих предків, примовляли: «Їжте, пийте та вживайте та нас, грішних, споминайте», «Святі батьки, ходіть до нас хліба-солі з'їсти», «Дай нам, Боже, довго на цім світі прожити, в добрі-щасті панувати, а померлим Царства Божого діждати», «Наші рідні, не поминайте лихом, бо чим багаті, тому й раді».

Якщо згадати прадавню кухню, то до поминального обіду, як правило, готували ковбаси, шинку, бігос (капуста з м’ясом), голубці, печені кури, борщ, кашу, вареники з сиром, пиріжки з вишнею, сирні бабки, калачі, завиванці з маком, невеличкі булочки (роздавали дітям). Дуже рано у суботу-неділю господині запалювали вогонь від свічки, яку запасали у Страсний четвер, кидали і гілочки, збережені від Вербної неділі. Обідали всі разом, а залишки роздавали бідним. Дітям теж було щастям отримати яйце, пиріжок або щось солодке…

В західних областях крашанки, які приносили на кладовище, розбивали на хресті (так христосувалися з покійними), закопували на могилі або роздавали старцям. А на Бойківщині на могильну землю ще сипали свячену сіль (вона виступала як оберіг для душі). На Поліссі ж крашанку качали по могилі, на Полтавщині обводили могилу свяченою крейдою.

Сьогодні ми бачимо, що на могилки несуть паски та крашанки, цукерки, а от асортимент обіду інший: часто салати, бутерброди, нарізка. Зараз на «гробки» тисячами несуть пластмасові квіти, а раніше вінок виплітався своїми руками. На мою думку, краще було б посадити щось живе. Та головним все ж залишається молитва за померлих родичів і близьких. Вважається, що вони у відповідь теж моляться за свою родину…

Поминальні дні на кладовищах Києва

Нагадаємо, що на столичних кладовищах в 2021 році поминальні дні відбудуться з 9 до 12 травня за таким графіком:

• 9 травня — на Пирогівському, Корчуватському, Мишоловському, Чапаєвському, Північному, Лісовому, Пуща-Водицькому, Меморіалі на могилі Невідомого солдата в Парку Вічної Слави, Південному, Святошинському, Братському, Михайлівському, Солом’янському, Совському, Шулявському, Військовому, Старообрядному, на кладовищі Державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника.
• 10 травня — на Дарницькому, Позняківському, Бортничанському, Вигурівському, Троєщинському, Звіринецькому, Куренівському, Жулянському, Біличанському.
• 11 травня — на Байковому, СКП «Київський крематорій», Биківнянському.
• 12 травня — на Міському.

На поминальному тижні повинні забезпечити чергування бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги, а біля кладовищ патрулюватимуть посилені наряди поліції та «Муніципальної охорони», які контролюватимуть ситуацію та дотримання протиепідемічних правил.

Фото в заголовку Сергія ТУШИНСЬКОГО, «ФАКТИ»

3146

Читайте нас у Facebook