Боротьба зі спекою в Києві сто років тому: міська влада ввела в моду чоловічі та жіночі купальні

До епохи кондиціонерів житла затінювали маркізами та віконницями

Зрозуміло, що Київ старих часів відрізнявся від нинішнього не тільки висотою будинків і транспортним потоком. Міська забудова була не настільки щільною, нерідко зустрічалися ділянки з малоповерховими будинками, великі хутори, пустирі. А інженерна інфраструктура почала формуватися тільки з середини позаминулого століття і служила для першочергових потреб, до яких комфортний температурний режим тоді ще не відносили.

Тому в жарку погоду розраховувати на штучний мікроклімат не доводилося. Найдоступнішим притулком від спеки була просто тінь, створена деревами або спеціальними навісами. Для цього в приватних дворах висаджували дерева, а в міських кварталах відводили місця для тінистих парків, бульварів і скверів.

Щоб відпочинок в тіні був зручнішим, споруджувалися садові альтанки — від ажурних палат до скромних «парасольок». Вони стояли, наприклад, у популярному міському парку на Володимирській гірці. Ще до його будівництва, в 1853 році, над Дніпром спорудили монумент святого князя Володимира. Спочатку біля пам'ятника не було ані лавок, ані зелені; все це облаштували вже наприкінці позаминулого століття, коли сформувався затишний міський парк під назвою «Володимирська гірка». Згідно з розповідями старожилів, у 1863-му біля монумента побував відомий московський підприємець і меценат Василь Кокорєв. Він захопився пейзажем, що відкрився його погляду, проте був пригнічений відсутністю альтанки під час спеки. Кокорєв подарував місту на це тисячу рублів — на ті часи пристойну суму. Гроші з вдячністю прийняли, поклали на банківський рахунок… і забули про них. Тільки через 33 роки відомості про давній презент спливли в муніципальних паперах. Виявилося, що за цей час завдяки банківським відсоткам дар більш ніж потроївся. І місцева влада за допомогою варшавської фірми «Гостинський і Ко» спорудили не одну, а відразу дві металеві альтанки. І встановили в 1898 році: першу — на затишному виступі в парку «Володимирська гірка», другу — в сквері біля Андріївської церкви.

На стінах міських будівель, зрозуміло, не було і бути не могло зовнішніх блоків кондиціонерів. Зате прикметою спекотної погоди ставали маркізи на вікнах. Вони вигідно відрізнялися від віконниць або жалюзі. Тентова тканина на поворотній рамці залишала приміщення в прохолодній тіні, не дуже його затемнюючи та зберігаючи огляд.

Якщо ж в спекотний день комусь все ж доводилося опинятися на відкритому повітрі, в хід йшли давно відомі засоби. Дами прикривалися від сонця парасольками та широкополими капелюшками, обмахувалися віялами. У чоловіків теж були в ходу сезонні головні убори. Наприклад, у фейлетоні газети «Киевлянин» 1895 року зустрічається згадка про «того капелюха, який носять підрядники та їхні патрони-архітектори під час літньої спеки: чи то млинець, чи то гриб».

Власники купалень стягували погодинну плату, і бідняки плескалися в недозволених місцях

У класичній формулі «сонце, повітря і вода» від надлишку першої складової дуже часто захищають дві інші. Заможні люди в старовину успішно рятувалися від спеки, катаючись з вітерцем в кінних фаетонах, а то й у власних автомобілях-кабріолетах. Не менше задоволення доставляли річкові поїздки на човнах, вітрильних яхтах або прогулянкових пароплавах. На Трухановому острові в 1887 році був навіть організований яхт-клуб, популярний серед місцевої аристократії та інтелігенції.

Живучи на березі повноводної річки, наші земляки, звичайно ж, охоче купалися в ній з незапам'ятних часів. До появи міських пляжів користувалися будь-яким зручним містечком, обходячись без плавок або купальників. Київський журналіст Сергій Ярон, автор мемуарів про життя міста в 1880-х роках, ностальгічно писав: «Купалися на березі Дніпра відкрито і чоловіки, і жінки, і діти. Все ж з упевненістю можу сказати, що ця патріархальність анітрохи не сприяла поширенню розпусти: час, видно, був інший, панувала лише простота моралі».

Читайте також: Вода в Дніпрі піднялася більш ніж на 10 метрів: 90 років тому Київ пережив катастрофічну повінь

Проте ревнителі суспільної моралі навели в цій справі лад. До кінця позаминулого століття вздовж правого київського берега Дніпра вже стояли особливі вигородки-купальні, окремо для чоловіків і для жінок, з дощатими роздягальнями. У 1904 році Міська дума прийняла спеціальну постанову «Про порядок устрою та користування купальнями та місцями для купання», причому один з перших пунктів був: «Купання на відкритих місцях забороняється». Не можна було «виходити та випливати з району чоловічих купалень у напрямку до жіночих і навпаки» і вводити в жіночі купальні хлопчиків старше п'яти років. Стіни купалень і перегородок між відділеннями слід влаштовувати «без щілин і всіляких отворів». Що гріха таїти, сексуально стурбованих суб'єктів чоловічої статі все ж тягнуло до жіночих купалень — вони часом підгрібали на човнах з відкритого боку в надії підглянути щось пікантне. У київській газетній хроніці одного разу повідомили про викриття якогось парубка, який забрався в жіноче відділення, переодягнувшись дівчиною.

Заповзятливі власники купалень стягували за користування погодинну плату, приблизно на рівні тарифів загальних лазень. Між іншим, в постанові про купальні було спеціально обумовлено, щоб в кожному відділенні були настінні годинники — щоб уникнути непорозумінь. Однак для малозабезпечених городян ця витрата була надто вже обтяжливою, отже бідняки намагалися плескатися в недозволених місцях. У 1905 році мерія зійшла до їхніх потреб: на муніципальні кошти були споруджені безкоштовні «народні купальні».

Перша холодильна установка з'явилася на Бессарабському ринку

Крім Дніпра кияни могли скористатися малими річками, струмками, озерами. Аж до 1890-х років в самому центрі Києва, в так званій садибі Меринга, ще існував ставок з приватною купальнею. Але до кінця позаминулого століття цей райський куточок був розпроданий під забудову, а на місці осушеного ставка розбили Миколаївську площу (тепер площа Івана Франка).

Перший в Києві відкритий пляж влаштували в 1918 році на Трухановому острові німецькі військовослужбовці, яких українська влада покликала сюди для захисту від російських більшовиків. Ця новинка припала до душі нашим землякам, і ось вже понад сто років кияни в спеку охоче користуються пляжами.

Тепер будь-хто може, відкривши холодильник, пригостити себе холодним напоєм або морозивом. Нашим прадідам це нескладне задоволення діставалося куди складніше.

Побутові електричні холодильники стали масовим надбанням тільки в XX столітті. У позаминулому столітті роль холодильників і морозильних камер грали льодовики. Так називалися спеціальні камери в підвалах або льохах, обшиті для теплоізоляції деревиною. Коли приходили морози та в Дніпрі та інших водоймах замерзала вода, можна було приступати до розколювання льоду. Заготовлені шматки поміщали в льодовики, перекладаючи дерном і соломою. Їх мало б вистачити на весь теплий сезон. Поступово витрачаючи лід, городяни зберігали швидкопсувні продукти, готували холодні страви та прохолодні напої.

Втім, для «заправки» льодовиків необов'язково було йти взимку на річку. Понад півтораста років тому люди вже навчилися створювати низькі температури завдяки застосуванню спеціальних холодагентів, які при переході з рідкого стану в газоподібний забирали тепло у навколишнього середовища. Довгий час для цього використовували аміак, пізніше увійшов у вжиток фреон. У старому Києві діяло акціонерне товариство «Карбонік», яке вибудувало свій завод на Володимиро-Либідської вулиці. Воно мало льодогенератори для виготовлення штучного льоду, причому реклама запевняла споживачів, що для цієї мети застосовується тільки фільтрована артезіанська вода.

У 1912 році відбулося відкриття Бессарабського критого ринку. На його підвальному поверсі розмістили першу в Києві холодильну установку на основі аміачного компресора. Ринковий холодильник був розрахований на 93 відділення, кожне з яких надавалося в річну оренду. Залежно від виду продуктів, що зберігалися в різних відділеннях, міг бути передбачений різний температурний режим. Товариство з обмеженою відповідальністю «Франц Круль» з Ревеля (Таллінна) виготовило холодильник за чималу на той час суму — 26 тисяч 500 рублів, але орендна плата стала непоганою статтею доходу для міської каси.

Доступніше всього для наших предків була холодна вода. Її можна було відразу отримати з дворових криниць, джерел або артезіанських свердловин. На спекотних вулицях хлопчаки-водоноси вигукували: «Кому води холодної?» — і за дрібну монетку подавали кожному охочому джерельну водицю.

Міські фонтани били слабкою цівкою — воду економили

Говорячи про джерела свіжості та прохолоди в спекотну погоду, ми ще нічого не сказали про міські фонтани. Але річ у тому, що київські фонтани спочатку не дуже-то підходили для цієї мети. Їх слабкі струмені били невисоко, мало-помалу заповнюючи прилеглий басейн. Адже більшість відомих київських фонтанів становило частину водопровідної мережі, що належала акціонерному товариству, і вода коштувала грошей, отже її економили. Фонтани на вулицях і площах могли стати в пригоді хіба що для візників, що проїжджали повз та дозволяли утамувати спрагу своїм коням. Будь-хто міг також черпати воду з басейну кухлем для пиття — абсолютно безплатно.

Читайте також: Будівельний бум у Києві: чому 120 років тому все закінчилося банкрутствами

Однак уже за радянських часів, коли вся водопровідна система була націоналізована, місцева влада вирішила продемонструвати турботу про «відпочинок трудящих». У 1930-і роки комунальним службам було доручено вибудувати безліч нових повноводних фонтанів, а старі реконструювати. З того часу аж до нинішнього в Києві з'являються все нові й нові водяні каскади, чаші, скульптури в оточенні гучних струменів.

Звичайно, тепер кияни можуть, не виходячи з дому, одним натисканням кнопки на пульті влаштувати собі оазис в будь-яку спеку. Але все ж блага цивілізації допомагають нам і на відкритому повітрі шукати порятунок від нестерпної спеки.

Читайте також: Синоптик Наталія Діденко назвала дату похолодання і пояснила, чому українці скаржаться на погоду

На фото в заголовку: Струмені фонтану в сквері біля Золотих воріт. З листівки 1930-х років

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News