ПОИСК
Історія сучасності

Як це було: Михайло Грушевський і дочка Костянтина Ушинського фінансували навчальні заклади Києва

18:45 29 серпня 2021
школи в старому Києві
Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ, спеціально для «ФАКТІВ»
Гімназійна освіта в дорадянські часи відкривала шлях до університету та обіцяла кар’єрні можливості, але сім’ї скромного достатку могли віддати своїх дітей тільки в початкову школу.

Більша частина населення отримувала лише ази грамоти в початкових школах при церковних парафіях

1 вересня, з початком навчального року, заповняться класи численних київських шкіл. Більшість цих шкіл навчають за типовою програмою, даючи всім дітям повноцінну середню освіту. Але в старому Києві спостерігалася зовсім інша картина.

Довгий час школи зі всеосяжним курсом наук були надбанням вузького кола майбутніх державних мужів, священнослужителів, медиків, педагогів, юристів… Переважна більшість населення отримувала лише ази грамоти в початкових школах при церковних парафіях; багато хто взагалі до кінця своїх днів не вмів ні читати, ні писати.

У 1802 році в Російській імперії було створено Міністерство народної освіти. Головна роль в системі освіти відводилася університетам, для підготовки до яких були засновані гімназії. Разом з тим в провінційних містах створювалися повітові училища — проміжний ступінь між парафіяльними школами і гімназіями.

Таким чином, спочатку для здібних дітей існувала можливість пройти всі етапи навчання, від нижчих до вищих. Але вже за царя Миколи I, у 1828 році, навчальні заклади були поставлені у пряму залежність від того, на яких саме вихованців вони розраховані, щоб «дати юнацтву кошти для придбання потрібних пізнань».

Метою парафіяльних училищ визначили «поширення первинних, більш-менш всякому потрібних відомостей, між людьми з найнижчих станів». Тут навчали Закону Божому, читати російською і церковнослов'янською мовами, краснопису і «чотирьом першим діям арифметики». З приводу повітових училищ було сказано, що вони відкриті для дітей всіх станів, але «особливо призначені для того, щоб дітям купців, ремісників та інших міських обивателів… дати ті відомості, котрі за способом життя їх, потреб і занять можуть бути їм найбільш корисні». Трирічний курс повітових училищ включав вже не тільки граматику і арифметику, але історію, географію, геометрію і малювання. Ці навчальні заклади були безплатними: парафіяльні училища діяли коштом місцевого бюджету, повітові — коштом державної скарбниці.

Гімназії ж з безліччю предметів, що вивчалися, ставили за мету дати «пристойне виховання дітям дворян і чиновників». Вони отримували дотацію з казни, але навчання в них і проживання в гімназійних пансіонах вимагало від батьків чималих витрат. Випускники гімназій, навіть ті, що не вступали до університету, користувалися перевагами для кар'єрного росту на державній службі.

Таким чином, всю систему освіти в залежності від майнового і соціального стану розділили на гілки, кожна з яких мала свою межу. Йшлося, головним чином, про навчальні заклади для хлопчиків, а наявність жіночих шкіл взагалі вважалася бажаним, але не обов'язковим.

При Олександрі II масовою освітою перейнялася місцева влада

Загальний культурний рівень киян ще півтора століття тому був плачевним. За даними 1874 року, тільки 44,7 відсотка населення міста називали себе грамотними, а окремо для жінок цей показник становив лише одну третину. Водночас число професій, що вимагають хоча б початкових знань, стрімко зростало, та й звичайному роботязі все частіше доводилося мати справу зі складними механізмами, до яких невігласа краще було не підпускати.

Але в період реформ Олександра II до турбот про масову освіту була більш активно підключена місцева влада. З навчальними округами відомства народної освіти тісно співпрацювали міські ради училищ. Це відразу додало можливостей для розширення освітньої мережі. Міські думи відповідно до духу часу виділяли чималу частку муніципальних коштів на шкільні потреби.

Відзначимо, що навчання в початкових міських і церковно-парафіяльних школах залишалося безплатним (їх називали «однокласними», хоча фактично йшлося про елементарний навчальний курс протягом 4−6 років). А замість колишніх повітових училищ була введена система міських двокласних училищ. Після «першого класу» (початковий курс) діти ще два роки вивчали математику і граматику, історію і географію, набували навичок креслення і навіть освоювали іноземну мову (частіше німецьку). Сюди йшли нащадки більш-менш благополучних міщан, які не прагнули в гімназії та університети, але хотіли все ж бути «на певному рівні». За навчання в двокласних училищах треба було заплатити символічну суму — 5−10 рублів на рік, що було на порядок менше плати за право навчання в гімназіях.

У кінці XIX і початку ХХ століття в Києві виникли десятки міських училищ. У них були як чоловічі, так і жіночі відділення; для молодших класів навчання могло бути спільним. Міська дума охоче проявляла ініціативу при відкритті нових шкіл. Для цього нерідко використовувалися знаменні події, пам'ятні дати. Наприклад, у 1902 році відзначали 50 річниці з дня смерті великих письменників — Миколи Гоголя і Василя Жуковського. У Києві відразу були засновані міські училища імені Гоголя та імені Жуковського, а в 1904-му для кожного з них спорудили по будівлі.

Одна з найстаріших в Києві початкових шкіл, заснована ще у 1809 році, знаходилась у Бутишевому провулку. Спочатку для навчальних занять був використаний одноповерховий дерев'яний будинок. У 1901−1902 роках на його місці побудували широку цегляну будівлю за проєктом міського архітектора Олександра Кривошеєва. Там знаходилися Києво-Печерські міські однокласні училища № 1 (для хлопчиків) і № 2 (для дівчаток). Це приміщення збереглося і нині, тепер його займає Печерська гімназія № 75, а на фасаді, до речі, зроблено напис «Засновано у 1809 р.».

Коли вирішили забрати ім'я Сергія Грушевського в училища, подарованого ним Києву, його син Михайло пригрозив залишити заклад без заповіданих батьком грошей…

Треба визнати, що їх зусилля привели до помітного прогресу. Станом на 1897 рік кількість грамотних жителів міста перевищила 55 відсотків і продовжувала зростати.

Міська влада намагалася надавати народним училищам відповідні приміщення. Місто навіть випускало спеціальні облігаційні позики для шкільного будівництва. Але грошей у муніципальній касі хронічно не вистачало. І тоді на допомогу приходили меценати. Щедрі жертводавці приносили в дар Києву готові будівлі, красиві і належним чином оснащені.

Перш за все згадаємо добрим словом сім'ю Терещенко. Прославлений благодійник Нікола Терещенко надав місту 100 тисяч рублів на будівництво нового шкільного корпусу, та на додачу 50 тисяч недоторканного капіталу, відсотки з якого йшли б на утримання училища. Правда, смерть завадила філантропові на власні очі побачити результати свого пожертвування. Його задум здійснив син Олександр Терещенко, який додав від себе ще 240 тисяч. У результаті на Ярославовому Валу збудували чудову споруду (архітектори — Павло Альошин, Павло Голландський), де з 1906 року відразу в чотирьох паралельних класах навчалися понад 180 хлопчиків та приблизно стільки ж дівчаток. Тепер у стінах колишнього міського однокласного училища імені Миколи Терещенка діє Університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Але уважний погляд помітить на фасаді ініціали щедрих жертводавців: «НТ» і «АТ».

Часом нові школи ставали своєрідними пам'ятниками видатним людям. Наприклад, дочка великого педагога Костянтина Ушинського Марія Потто до 1901 року на свої кошти звела корпус училища на Фундуклеївській (тепер Богдана Хмельницького), і народній школі, яка там розмістилася, присвоїли ім'я її батька. Учні та шанувальники видатного фінансиста-киянина Миколи Бунге організували у складчину будівництво розкішного будинку в Липках для двокласного училища на його честь (відкрилося в 1904 році, тепер адміністративний корпус на розі вулиць Липської та Пилипа Орлика).

Народне училище імені М. Бунге. З листівки початку ХХ століття

Дещо складніша історія вийшла з виконанням останньої волі видного діяча народної освіти Сергія Грушевського. Він заповів сотню тисяч рублів на створення початкового училища, яке його син, знаменитий історик і майбутній голова Центральної Ради Михайло Грушевський, вирішив заснувати на околиці Києва — Куренівці. «Батьки міста» погодилися з тим, що училище матиме ім'я Сергія Грушевського і що в оформленні фасаду будівлі проявиться український національний стиль. Під кінець 1911 року відбулося урочисте освячення нового світоча знань (нинішня адреса — вулиця Кирилівська, 164). Але потім, у 1914-му, чиновники Міністерства народної освіти зажадали позбавити училище імені Грушевського-батька: з ними, мовляв, не було погоджено. Втім, імовірно, справжньою причиною була активна боротьба Грушевського-сина за національні українські ідеї.

Однак Михайло Сергійович повівся рішуче. Він поставив ультиматум: або народній школі повертають ім'я Сергія Грушевського, або відсотки з заповіданого батьком капіталу на утримання училища — понад дві тисячі на рік — більше не будуть відпускатися. Перед цим аргументом ідейні упередження чиновників виявилися безсилі…

Міське училище орендувало верхній поверх в будинку, який належав священнику Матвію Бутовському

З тих коштів, які місто витрачало на освіту, чимала частка припадала на оренду приміщень. Оскільки народні училища відкривалися десятками, спеціальних будинків для них не вистачало, і доводилося винаймати приватні будинки. Далеко не всі вони влаштовували педагогів.

Так, з 1887 року 3-тє Києво-Подільське міське училище орендувало на три роки за плату по 500 рублів на рік верхній поверх в будинку на вулиці Воздвиженській, що належав священнику парафіяльної церкви на Кожум'яках Матвію Бутовському (тому самому, який хрестив новонародженого Михайла Булгакова). Вихованцям цього училища доводилося несолодко. Педагог Крижанівський повідомляв інспектору народних училищ, що «двір для гуляння учнів, не задовольняє своєму призначенню. По-перше, дуже малий і з усіх боків оточений будівлями; по-друге, господар будинку насадив у ньому дерев і цим самим ще більше зменшив двір; по-третє, як сам господар і його двірник, так і його мешканці, не дозволяють учням довіреного мені училища грати навіть в саму звичайну гру з м'ячем. Не раз дер за вуха учнів сам господар будинку о. Бутовський за те, що діти при грі кричали».

У квітні 1890 року домовласник попередив Міську управу, що не збирається продовжувати орендну угоду по училищу. Але в червні, «внаслідок обставин, що змінилися», висловив бажання і надалі приймати навчальний заклад на тих же умовах. Хоч-не-хоч батюшці Матвію довелося стримати свою дратівливість щодо вихованців.

Раніше «ФАКТИ» розповідали про те, як у Києві сто років тому боролися з літньою спекою.

Читайте також: Будівельний бум у Києві: чому 120 років тому все закінчилося банкрутствами

На фото в заголовку: Урок у жіночому відділенні міського училища імені К. Ушинського. Фото 1910-х рр.

777

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.