«Наші руки були залиті кровʼю, але переживати не було часу — бій тривав»: 21-річна військова медик з побратимами врятували пораненого на Луганщині бійця
Першими Андрія рятували його бойові побратими, зокрема 21-річна військовий медик бригади Юлія Кримцева. За професійні дії Юлію Кримцеву та бійця Дмитра Рубашевського нещодавно нагородили відзнаками.
«Раніше наші позиції обстрілювали у певний проміжок часу. Тепер — у будь-який час доби»
— Цей бій спалахнув 29 серпня близько 5:30, — розповіла «ФАКТАМ» Юлія Кримцева. — Обстрілювали з підствольних та ручних протитанкових гранатометів, мінометів, стрілецької зброї. О 6:10 мені повідомили, що на позиціях є важкопоранений боєць. Це був Андрій. Наші побратими швидко евакуювали пораненого з-під обстрілу у «жовту» зону. Це спеціально визначене місце на позиціях, куди ворожий обстріл не дістане. Туди на ношах й занесли Андрія.
Ми з Дмитром Рубашевським удвох рятували його. Дмитро — помічник гранатометника, але тактичну медицину знає, воює ще з 2014 року, сам був неодноразово поранений.
Уся голова пораненого була залита кров’ю. Куля пройшла навиліт. Я швидко ввела знеболювальне. Андрій інколи приходив до тями. Його очі реагували на світло. Він розумів, хоча й у напівсвідомості, що коїлось навколо. Вже згодом ми дізнались, що куля лише трошки зачепила головний мозок. Дивом не пошкодила рефлектори, що відповідають за мову, зір. Усі наші руки були залиті кров’ю. Але переживати не було часу — бій тривав. Надавши необхідну допомогу, передали пораненого спеціальній медико-евакуаційній бригаді. І молились, аби Андрій вижив.
— Згодом лікарі лікарні імені Мечникова відзначили, що саме швидка перша допомога врятувала бійцю життя. Як зараз почувається ваш бойовий побратим?
— Коли Андрія вже госпіталізували до лікарні імені Мечникова, його шанси на життя були десь 90 на 10. «Доправлений у вкрай важкому стані… Найкращі нейрохірурги Мечникова провели важку багатогодинну операцію. Куля увійшла в скронево-тім'яну область зліва, діаметрально вийшла з іншого боку черепа», — написав головний лікар лікарні Сергій Риженко. Медикам вдалось витягнути хлопця фактично з того світу. Андрій досі у медикаментозній комі. Але нині, за словами медиків, шанси вже 50 на 50. У Андрія є лише сестра, яка зараз виховує маленьку дитину. Коли вона вперше увійшла до брата, то взяла його за руку. Хоча Андрій у комі, але відчув дотик і навіть намагався стиснути її руку своєю. І є наша військова родина! Ми усі теж молимось за порятунок бойового побратима. Збираємо кошти на допомогу Андрієві.
— Врятований побратим — досвідчений боєць?
— Так. Андрій вірний товариш. У бою холоднокровний та спокійний. Чудово знає військову медицину. Хлопців та й мене теж вчив практичним навикам. Він воює ще з 2014 року, двічі був поранений, але повертався у стрій. Пам’ятаю наш перший бій на цих позиціях. Обстріл, перше поранення в ногу одного з хлопців. Я вже готувалась надати допомогу, але Андрій наказав: «Будь на місці, хлопці самі впораються…» Він знав, що це не дуже серйозне поранення. Не хотів, щоб я зайвий раз ризикувала життям під обстрілом. Пораненого врятували наші бійці.
Декілька років тому Андрій врятував одного офіцера від вірної смерті. Офіцер вижив, вилікувався та повернувся до строю. Нині це наш замкомбата.
У нас з Андрієм ще й дні народження майже збігаються. У мене 14 вересня, у нього — 15 вересня. І напередодні того бою ми з побратимами мріяли, як весело відсвяткуємо в окопах подвійне свято…
— На жаль, згодом теж були втрати…
— 30 серпня загинув боєць нашої бригади (старший солдат Роман Задорожний загинув під час обстрілу українських позицій з протитанкового ракетного комплексу, коли допомагав побратимам гасити пожежу, що виникла під час бою. — Авт.). Хлопці розповідають, що раніше російські окупанти та їхні приспішники обстрілювали нас лише у певний проміжок часу. Тож ще можна було якось вберегтись. А зараз вони стріляють у будь-який час доби. Снайпери «працюють» теж дуже активно. Але ми не занепадаємо духом і завжди готові гідно відповісти ворогу.
«У військкоматі відступили під моїм напором: «У тебе бойовий характер та впертість…»
— Я родом з Біловодського району Луганщини. Від наших позицій, де ми зараз розташовані, три години їзди додому, — продовжує Юлія. — На щастя, у нашому селі не було бойових дій, нас не захоплювали. Але ще підлітком бачила колони українських військ, які проходили селом. Деякі наші односельці радісно вітали хлопців, а деякі дивились на них із ненавистю. Згодом наша родина — мама, бабуся, я та дві молодші сестрички — переїхала на Київщину. Вже у Броварах я закінчила школу, згодом вивчилась на кухаря-кондитера у столичному профтехучилищі. Саме з Київщини я й пішла на фронт.
— Ви могли б зараз працювати десь у столичному ресторані…
— Звісно, могла. Але я родом з прифронтового села, добре бачила, як ворог плюндрує нашу рідну землю. Деякі мої друзі та знайомі теж захищають Україну. Моя мати Наталя Олексіївна у 2017 році підписала контракт з нашою військовою частиною. Тоді я й стала головною у нашій родині, бо у мами постійні ротації, а ще навчання, полігони. І саме за її прикладом я почала «штурмувати» військкомат. Дехто із працівників, побачивши тендітну дівчину, намагався відмовити мене від цього рішення. Але я була непохитна. І вже згодом, відступивши під моїм напором, сказали: «У тебе бойовий характер та впертість…»
Коли я призивалась, мама була на фронті. Я на той момент вже пройшла всі етапи відбору на контрактну службу. Звісно, прагнула служити лише у «королівській» 24-й бригаді, аби бути якнайближче до мами. Навесні 2020 року мама після чергової ротації приїхала додому на короткий відпочинок. Я саме тоді поїхала до навчального центру Збройних Сил України.
— А як ви стали військовим медиком?
— До військової служби я взагалі не цікавилась медициною. Звісно, мала лише певні знання зі шкільних уроків з біології, безпеки життєдіяльності. Але крові ніколи не боялась. Якось стала свідком ДТП, допомагала потерпілим. Рятувала й дівчат від самогубства.
Вже під час військового вишколу я відчула, що медицина — це вже моє друге я на все життя. Згодом мене направили на курси підготовки тактичних медиків. Потрапила до навчального набору перед оголошенням карантину. Тренінги, заняття — теорія та практика в умовах, що максимально наближені до бойових, з ранку до пізнього вечора. І все на час, на чіткість та автоматизм дій. На секунду запізнився, щось забув, розгубився, чи зробив не так — усе, до побачення. Були хлопці та дівчата з досвідом війни, які не змогли пройти ці курси. А я «вигризла» омріяний сертифікат. Бо саме завдяки цьому бойовому курсу отримала безцінні знання, навички та вміння, що й допомогли мені рятувати, зокрема Андрія.
— Вже побачивши ваші фотографії, після порятунку бійця, багато хто дивувався, що така тендітна дівчина носить на собі важкий бронежилет, шолом, автомат.
— На курсах медиків усі практичні заняття були лише у формі, зі зброєю, у повному обладунку — бронежилетах, шоломах, з набором військового медика. Доводилось носити на собі близько 25 кілограмів зброї та спеціального спорядження. Плюс «поранений», який важить як мінімум 80 кілограмів. Мій зріст 157 сантиметрів, на навчаннях важила 53 кілограми. Зараз на фронті важу 47. Але подужала ці випробування. На навчанні були дівчата, які статурою та зростом ще менше за мене.
Успішно закінчивши навчання, я стала тактичним медиком. Спершу служила у медичному пункті нашого батальйону. Там й відбула першу ротацію на фронт. Чесно скажу, що хотіла бути ближче до хлопців, прагнула потрапити до окопів. Тож стала взводним медиком. Наш взвод у складі механізованого батальйону. Мені подобається служба та колектив, де є як хлопці та дівчата, які лише після навчання прийшли до окопів, так і досвідчені чоловіки, які за віком можуть бути мені вже дідусями.
Ми з мамою зараз на ротації в одному підрозділі. Моя мама — заступник командира бойової машини, оператор-навідник БМП-2. Коли був бій, де поранили Андрія, вона забезпечувала оперативний зв’язок з усіма нашими підрозділами. Зв’язок був чітким та безперебійним. Звісно, я розумію, що у той момент вона прагнула бути зі мною поруч, допомогти по-материнськи. Тим більше, моя мати теж дуже вправно володіє навиками тактичної медицини. Але її завдання у тому бою було теж дуже важливим.
Звісно, ми неабияк хвилюємось одна за одну. Але водночас служити легше, коли відчуваєш підтримку найріднішої людини. До речі, мій коханий — також боєць нашої бригади.
— Хто зараз доглядає ваших молодших сестричок?
— Бабуся доглядає. Моя середня сестра мріє стати військовим або поліцейським. Їй зараз 13 років. Вона дуже серйозно готується у майбутньому обов’язково вступати до військового чи юридичного вишу або коледжу. Гартує своє тіло фізичними вправами, добре вчиться. Дуже цілеспрямована дівчина! Дай боже, аби її мрія здійснилась.
А найменшій сестричці зараз вісім років. Дуже переживає, коли ми на передовій. Нещодавно теж був потужний обстріл посеред ночі. Ми з хлопцями на позиції у повній бойовій готовності, мама зі своїми побратимами також. І тут мамі на телефон приходить sms-ка від найменшої доньки: «Мамо, я тебе дуже люблю». Як дитина за сотні кілометрів відчула цей момент, коли нам дійсно дуже потрібні добрі слова?! Потім мала розповіла нам, що тоді вночі не спала… Давила туга. І ось вирішила написати. А що ще треба на фронті, як не звістка від найдорожчих тобі людей?
Тим часом На Донбасі в районі операції ООС нове загострення. 23 вересня бойовики 12 раз обстріляли українські позиції, є поранені. А напередодні в результаті тренувальної стрільби з важкого озброєння окупанти пошкодили храм, магазин та будинок культури в селі Іллірія на Луганщині, є постраждалі серед мирних жителів.
2788Читайте нас у Facebook
