«Бандерівець за переконаннями і волонтер по духу»: щемна розповідь про 89-річного Сергія Вознюка, найстарішого волонтера України
«На Донбасі мало лісів. Важко нашим хлопцям заховатись у голому степу, тому уся надія на маскування»
— Я став волонтером близько трьох років тому, — розповів «ФАКТАМ» Сергій Вознюк. — За власної ініціативи звернувся до нашого земляка — журналіста, волонтера, громадського активіста Василя Кізки, який з самого початку війни допомагає нашим воїнам. Я пенсіонер, вдівець. Діти та онуки вже дорослі. Маю багато вільного часу. Сила в руках ще є, тому почав плести маскувальні сітки.
— Ми розгорнули волонтерську групу у Ямполі з перших днів російського вторгнення до України, — розповідає Василь Кізка. — Мій син був мобілізований до лав 72-ї механізованої бригади Збройних Сил України. Отож я добре знав і бачив, яка розграбована, вбога українська армія нас захищає. Син повідомляв, чого саме не вистачає та якому підрозділу. Я збирав кошти, купував потрібне і відправляв. Наприклад, акумулятори від комбайнів, що я надсилав, запускали на фронті танки 72-ї бригади, які раніше стояли нерухомо… І вони йшли у бій. У перші роки війни ми допомагали хлопцям усім чим можна. Навіть тепловізор придбали за п’ять тисяч доларів саперному підрозділу тієї ж 72-ї бригади. Потім придбали ще два для інших бригад. Вони воюють і досі. Нещодавно відправив на передову сучасну бойову каску. Шукаю міцну гідроізоляційну плівку для відправки на передову. Знайду і відправлю. Зараз дуже багато військових просять маскувальні сітки.
Ми в’язали сітки спершу на території районного військкомату, міського кінотеатру, у райдержадміністрації, будинку дитячої творчості і просто на вулиці перед РДА. Були у нас й однодумці з Ямполя та Ямпільського району. Згодом лишився я наодинці. Бо інші не витримували довго. Саме тоді мені на допомогу прийшов Сергій Ількович. З усіх громадських місць, де ми раніше працювали, нас «попросили» піти. Інколи силоміць. Перший наш станок для плетіння зламали під кінотеатром. Я звертався до поліції. Але поліція цей злочин прикрила, бо могла вийти на депутатку. Так той станок і зник. Довелося зробити інший. Дуже шкода!
Вже близько двох років Сергій Ількович працює виключно вдома. Я перевіз «Жигулями» йому станок, доставляю готовий матеріал. Соромно, але досі держава не може забезпечити українських воїнів такими сітками… Усе це на плечах волонтерів!
— Це дуже велика за розміром маскувальна сітка, якою можна накрити автомобілі, танки, гармати, окопи, бліндажі, пункти спостереження, — пояснює Сергій Вознюк. — Аби зробити їх непомітними для ворожих спостерігачів, коригувальників вогню артилерії, повітряної розвідки тощо. На жаль, на Донбасі мало лісів. Важко нашим хлопцям заховатись у голому степу. Тому уся надія на маскування… Недаремно бійці постійно просять у Василя Володимировича такі сітки. За три ро-ки ми зв’язали вже десь сотню. В цьому році — вже 21 штуку. Зараз чекаю на матеріал, щоб далі працювати.
Станок, на якому я плету, десь 1,65 сантиметрів заввишки. Наша сітка 3,5 метра завширшки та у довжину близько дев’яти метрів. На станку я натягаю сітку з обох боків і працюю. Робочий матеріал — шматки камуфляжної військової форми. Обов’язково коричневий, сірий, зелений кольори, аби було гарне маскування. Ми робимо літні та осінні сітки. Зимові білі не маємо можливості виготовляти.
— Раніше я сам купував вже готові сітки та матеріал до них, витрачаючи величезні кошти, — зазначає Василь Кізка. — Або ми діставали стару форму чи цивільний одяг та різали його на шматки. Але зараз у нашому місті відкрилась фабрика, де шиють військову форму для наших бійців. Директорка підприємства Богдана Сидоренко, яка є ветераном-фронтовиком і керує підприємством разом зі своєю матір’ю, охоче пішла нам назустріч.
Історія відкриття підприємства досить вражаюча. З нинішньою директоркою ми познайомились завдяки легендарному «добробату» «Айдар», коли я туди возив бусами волонтерську допомогу у 2014 році. Ця дівчина служила у підрозділі. Після демобілізації повернулась додому, до сусіднього з Ямполем міста Могилева-Подільського. Ми почали співпрацювати. Саме я як депутат райради домігся, аби вони відкрили фабрику з виробництва військової форми у Ямполі на території дитячого садочку приладобудівного заводу, що нині ледь жевріє. Фабрика працює успішно. Більш того, я відправляю шматки одягу й до київських, сумських, бахмутських волонтерів, які теж постійно виготовляють такі сітки.
«Руки дуже втомлюються. Зір вже не той»
— Кожен шматочок тканини має бути на своєму місці, — пояснює 89-річний волонтер. — Це потрібно чітко розрахувати. Кожну стрічку слід дуже ретельно прив’язувати. Чесно скажу, раніше плести було досить важко. Багато часу витрачав. Але зараз вже звик. Сітку повністю готую за 2,5 — 3 доби. Звісно, руки дуже втомлюються. Зір вже не той. Я сам 160 сантиметрів на зріст, а верх сітки та станку дещо вищий. Тому працюю, стаючи на носки.
Роблю лише коротку перерву чи зарядку, щоб ноги не затікали. На жаль, ноги хворі: колись обморозив на Далекому Сході. Працюю інколи до ночі. Зранку після сніданку знову за роботу. Без перерви! Звісно, вік дає знати про себе. Очі болять, ноги, руки. Однак я маю виконати свій громадянський обов’язок і зробити вклад у перемогу України, коли на шальки терезів поставлена її доля. На жаль, тримати в руках автомат я вже не можу. Хтось жаліється, що втомився від війни… А я не втомився, поки ще живу на цьому світі. Бо я не хочу, щоб мою рідну землю топтав ворожий чобіт! Нехай буде соромно тим молодим, хто втомився.
Коли немає можливості плести сітки, готую хлопцям варення, закрутки з овочів та фруктів. Бо це ми можемо в будь-який момент сховатись у теплій оселі, де грубка горить або батареї гріють. А у холодному донбаському степу так не вийде. Буває, що готую й сотню банок із варенням. На Великдень ми відправляли хлопцям варення, солодощі, паски, крашанки. Двоє моїх онуків теж військові — бійці-прикордонники. Обидва служать у Ямполі. Старший — рік воював. Про війну ніколи мені нічого не казав, та я й не розпитував, бо добре все розумію…
Хлопці пам’ятають нас — справжніх волонтерів. Зокрема, мене та Василя Володимировича нагородили відзнаками української морської піхоти, мене — ще й нагородою районного відділення Червоного Хреста. Це неабияк тішить та надихає.
«Майдан та вторгнення путінської орди до України зробили мене справжнім «бандерівцем»
— Сергій Ілліч Вознюк був секретарем комсомольської організації військової частини, в якій служив у радянський час. Тепер, в свої майже 90, він — бандерівець за переконаннями, по духу — волонтер, — так охарактеризував старшого товариша Василь Кізка.
— Мого тата у розпал сталінського терору у 1937 році репресували, — згадує Сергій Вознюк. — Батько працював у міліції, потім завгоспом. Але його оголосили ворогом, заслали до Магадана. Скільки лиха та скрути мати із нами — мною та молодшим братом — винесла! Потім війна, німецька окупація, звільнення. Мамин брат був мобілізований і загинув під Яссами. Про долю батька ми нічого не знали до кінця 40-х років минулого століття. Мене ж примусово записали до ремісничого училища і після навчання направили до шахти на Донбас — відбудовувати зруйновану після війни промисловість. Я дуже добре знаю той край.
А потім я отримав від матері листа — виявилось, що наш тато живий, пам’ятає про нас та запрошує до себе на Далекий Схід. Ми вирішили їхати. Я потайки фактично втік з Донбасу, бо там на будівництві був майже військовий казармений режим. Дивом добув собі паспорт… Далі почалися наші митарства вокзалами, потягами, залізницями, пароплавами та морями від Москви до Владивостоку та самого Магадана. Але ми таки зустрілися із татом. Оселились у Магадані. Я там працював, звідти пішов у армію. А мої батьки повернулись до Ямполя. На жаль, тато під час ув’язнення та заслання набрався «зеківських» звичок. Часто лупцював маму. Намагався й до мене простягати руки. Але я пройшов добру школу життя на Донбасі і Далекому Сході. Займався боксом. Тож довелось захищати маму від нього. Ця клята неволя й згубила навіки татове життя та здоров’я. Тому я ніколи не мав ілюзій щодо радянського ладу. Майдан та вторгнення путінської орди до України зробили мене справжнім «бандерівцем». Тому щодня молюся за Україну, за перемогу, щоб нашу рідну землю залишили нарешті у спокої окупанти!
— Скільком українським воїнам ми допомогли та допомагаємо за більш ніж сім років війни! — зазначає Василь Кізка. — Це механізовані, танкові, артилерійські, мотопіхотні бригади Збройних Сил України, Національної гвардії, зокрема батальйону імені генерала Кульчицького, де служить офіцером наш земляк — колишній мер міста Могилева-Подільського Михайло Саволюк. Чудова співпраця із підрозділами української морської піхоти. В одному підрозділі служить офіцер родом з Ямполя. А ще із «добробатами», особливо «Айдаром», де служив теж наш один земляк з Могилева-Подільського, доброволець та «майданівець» Олександр Царенко, який вижив під час пожежі у Будинку профспілок у Києві. На жаль, рани на Майдані та на фронті й хвороби звели його передчасно у могилу. Хлопці досі звертаються по допомогу. Буває, що телефонують серед ночі. І як їм відмовиш?
Працюємо фактично за власної ініціативи. Звісно, допомагають небайдужі земляки, підприємці, прості громадяни. Щороку та щомісяця стає важче. Безгрошів’я дається взнаки. Допомоги від влади не дочекаєшся. Раніше ми без проблем відправляли посилки на фронт «Новою поштою» безкоштовно, за її програмою «Гуманітарна пошта». Зараз ра-йонне відділення вимагає з нас кошти за пересилку та транспортні послуги. Платимо тисячу гривень за кожну доставку на фронт. На «Новій пошті» зазначають, що можуть робити це безкоштовно, якщо ми зареєструємось як організація — юридична особа. Але юридичні особи зобов’язані щомісячно надавати бухгалтерські звіти до податкової. Це додаткові витрати на зарплату бухгалтеру, офіс, оргтехніку, канцелярські потреби. А ми ж працюємо безкоштовно. На себе не витрачаємо нічого. Усе йде на фронт. Тому нам дешевше заплатити за доставку, аніж влазити у такий зашморг …
Зараз Генеральний штаб Збройних Сил України очолив молодий енергійний генерал Валерій Залужний. Тож дуже хочеться, аби він звернув увагу, як працюють на межі власних сил та можливостей наші волонтери. Бо скільки ще нам життя та сил Бог відміряє на нашу благу справу, хто знає?
Раніше «ФАКТИ» розповідали про волонтера Сергія Максименка, аграрія з Херсонщини, який вже багато років підтримує українські підрозділи, за що був відзначений недержавною нагородою «Народний герой України».
Фото зі сторінки Василя КІЗКИ у «Фейсбуці»
1147Читайте нас у Facebook
