«Мої батьки два тижні ховалися в підвалі»: Григорій Решетник про те, як рятував свою сім’ю
«Бачили з вікон, як горить лівий берег столиці»
— Ми з Христиною одразу вирішили, що наша сім'я не залишатиме територію України, — розповів «ФАКТАМ» Григорій. — Хоча за законом я, як батько трьох дітей, маю право покинути країну, але так питання навіть не стояло. Тут, у моїй рідній Україні, легше допомагати тим, хто потребує, постійно бути на зв'язку, комунікувати. Звичайно, є складнощі, особливо коли ти разом із маленькими дітьми. Постійні тривоги… Але, у будь-якому разі, це переноситься легше, бо ми всі разом.
— Де вас застала війна?
— Дома, у Києві. До середини лютого, зрозуміло, до всіх доходили чутки про початок війни, але особисто я не міг повірити в те, що це можливо! Діти наших друзів навчаються в американській та англійській школах та вже за кілька тижнів до 24 лютого була інформація про евакуацію шкіл, їхали співробітники посольства. Нам не хотілося вірити в явну загрозу. Пам'ятаю, увечері 23 лютого я ще готувався до зйомок постшоу «Як вийти заміж», які мали відбутися наступного дня. А рано-вранці 24 лютого ми з Христиною прокинулися від вибухів. Ми живемо на високому поверсі, тож побачили з вікон, як горить лівий берег столиці. Знаєте, на перші пару хвилин ми просто заціпеніли. Потім вирішили не лякати дітей, але потихеньку починати збирати речі та зносити їх у машину. За два дні ми поїхали з Києва.
— Скільки ви добиралися до безпечного місця?
— Двадцять годин. Їхали практично без зупинок. Один раз довелося дозаправитися. Зізнаюся, було трохи страшно виїжджати із міста — ми були на дорозі практично самі. Це як кадри із найжахливішого фільму. Тоді ми ще не знали, що вони можуть бути набагато страшнішими… Діставшись із сім'єю до безпечного місця, я зайнявся евакуацією моїх батьків з Миколаєва. Там уже бомбардували військовий аеропорт. Спочатку батьки два тижні ховалися у підвалі й, коли снаряд розірвався вже за 20 метрів від їхнього будинку, зрозуміли, що їм треба терміново залишати місто. Я домовився з водієм, але в той час, коли вони мали зустрітися з ним, почалася бомбардування. Вдалося виїхати лише з другого разу. Вони поїхали у бік Одеси й рівно добу добиралися до безпечного місця через Молдову, Кишинів.
Читайте також: «Мене оточили озброєні до зубів кадирівці»: Юлія Панкова про життя в окупованому Гостомелі
— Як ви з Христиною говорите із синами про війну?
— Іванові скоро дев'ять років. Він зовні реагує на все, що відбувається спокійно, але я відчуваю, що емоції вирують у нього всередині. Складніше Дімі — йому п'ять років — він до кінця не усвідомлює, що відбувається, але відчуває тривогу і дуже тяжко реагує на нічні підйоми. Сашкові, напевно, найлегше — йому ще немає і двох років. Ми не стали синів обманювати, просто спочатку багато чого не домовляли і не озвучували слово «війна». Але дітей уже навіть морально у школі готували до того, що є небезпека від сусіда — росії.
Від'їзд із Києва ми подаємо дітям як тимчасове рішення. Наголошуємо на тому, що обов'язково знову будемо вдома. Просто зараз наша допомога потрібна тут. І, найголовніше, — намагаємося бути позитивними та весь час говоримо, що в нас сильна армія. Якщо чуємо рев літаків, то це означає, що наші війська завдають поразки противнику. Ми з Христиною не обговорюємо при дітях страшні події, не показуємо фото. Хоча дедалі частіше від синів звучить питання: коли ж закінчиться війна? Намагаємося з ними все обговорювати та заспокоювати. Насправді універсального рецепта вберегти дітей від розуміння війни немає. Просто доносити інформацію потрібно у більш полегшеній формі та без паніки.
«Після нашої перемоги розпочнеться зліт українського кіно, безлічі проєктів»
— У вас залишилися друзі чи родичі на росії?
— Моя хрещена — однокласниця мами. Вони обидві виросли у Миколаївській області. Вона із сім'єю давно вже живе у Росії. Так ось під час перших бомбардувань — її риторика була така: «Ну що, напросилися?», «Вам так і треба!» Мама відразу повністю припинила з нею спілкування. Пам'ятайте, перші дні багато відомих людей в Україні зверталися до своїх російських колег, закликаючи до їхнього розуму. Але, зізнаюся, у глибині душі я ніколи не вірив, що це можливо. Це зомбовані люди, на яких нічого не вплине.
Читайте також: Соломія Вітвіцька: «На подвір'я будинку, де живе мій тато, влучила ракета»
— Що ж не так з усім російським народом?
— Коли досягаєш якогось успіху — у будь-якій галузі — решті складно з цим змиритися. Особливо коли це, як у випадку з Україною, стосується всієї країни. Військовослужбовці росії зайшли на нашу землю і побачили цивілізацію, яка багатьом з них не доступна — це складно прийняти. До того ж спрацювала колективна свідомість, заздрість до рівня життя сусіда і, звичайно, зомбування. Упевнений, що вся ця операція планувалася та замислювалася давно. Тож шансів на те, щоб достукатися до їхнього розуму — немає. Думаю, у наших дітей все менше буде якихось зв'язків, знайомих із россії. Це відчуження буде надовго, а то й назавжди. І слава Богу!
— Нової героїні «Холостячки» так і не було знайдено?
— Ні. І мені самому цікаво, хто стане третьою Холостячкою. Як глядачеві, мені було б цікаво побачити Дашу Астаф'єву. Відомо, що вона зараз допомагає хлопцям із тероборони — готує їжу, чистить картоплю на кухні. Або одну з тих дівчат-героїнь, які хоробро служать у ЗСУ.
— Війна розпочалася напередодні прем'єри чергового сезону проєкту «Холостяк». Знаю, багато хто його чекав…
— «Холостяк» обов'язково повернеться до ефіру вже після перемоги. Але це не означає, що ми не можемо потроху повертати в наше життя моменти, які тішили нас раніше. Книжки, розмови, пісні — у кожного вони свої. Навіть телебачення, яке може об'єднати нас у гордості за своїх, дарувати позитивні емоції й робити тільки сильніше. Знаю, після нашої перемоги розпочнеться зліт українського патріотичного художнього та документального кіно, безлічі проєктів. Потрібно просто дочекатися. Я впевнений — перемога буде за нами!
14199Читайте також: «Україна має стати центром Європи!»: Олексій Суханов захищає країну у теробороні
Читайте нас у Facebook
