«Бачу, біжить боєць, і видно, що рука у нього відірвана»: розповідь про ДАП загиблого «кіборга» Руслана Боровика, з яким сьогодні прощається Київ
У боях за Україну загинув «кіборг» Багдад. Півроку тому Руслан Боровик дав інтерв'ю «ФАКТАМ». Під час остаточного вичитування тексту він поділився деякими побутовими деталями боїв за Донецький аеропорт, які не увійшли до матеріалу. На згадку про Руслана Боровика публікуємо його розповідь зараз.
«По нас били з важкої артилерії, а після обстрілу в атаку йшла піхота супротивника»
Руслан Боровик двічі брав участь в Українській миротворчій місії в Іраку. Коли у 2014 році Росія розпочала тоді ще гібридну війну проти України, він працював інкасатором, пішов у військкомат записуватись до армії добровольцем. Його призвали за кілька місяців — наприкінці літа. Руслана направили до Житомира до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Після двох місяців підготовки на полігоні його батальйон направили до АТО. До селища Піски на околиці Донецька біля аеропорту прибули 29 листопада 2014 року. Того ж дня вони планували бути в новому терміналі ДАПа, але противник так щільно обстрілював селище з артилерії, що виїхати вдалося лише рано-вранці. Ворог помітив на злітній смузі (її тоді називали «дорогою смерті») бронетранспортери українських десантників, які на повній швидкості (аж двигуни свистіли) мчали до нового терміналу, і відкрив по них вогонь. Протитанкова ракета потрапила між двома БТРами, на щастя, всі вціліли. Нарешті зупинилися біля стіни нового терміналу, почали швидко розвантажувати запаси. Підрозділ, який був у терміналі, прикрив роту Руслана щільним вогнем і димовими шашками, щоб ворог не міг прицільно стріляти.
Тоді старий термінал ще був у руках українських захисників. Але наступного дня вони були змушені покинути його і відступити до нового, де знаходився Руслан із побратимами.
- Вже темніло , — згадував Руслан Боровик. — Але побачив, як один із хлопців, які були в старому терміналі, біжить до нас, і видно, що рука у нього відірвана. Вона не падала на землю, бо була в рукаві бушлату. Я крикнув: «Чим тобі допомогти!?» А він у відповідь: «Не треба, я сам, дякую. Допоможи іншим». Зрозуміло, що він був на знеболювальних, але сама ситуація: солдату відірвало руку, а він відмовляється від допомоги… Не знепритомнів, міг рухатися, навіть бігти, тож вважав, що впорається сам. Його товариші швидко несли на ношах поранених
Окрилений захопленням старого терміналу ворог сподівався одразу вибити нас із нового. Майже чотири дні продовжувався штурм. По нас били із важкої артилерії. Як тільки закінчувався обстріл, піхота супротивника йшла в атаку. І все це майже без перерв. Якби не підтримка української артилерії, то, можливо, тоді б і не втримали новий термінал. Вогонь по ворогові коректували хлопці, які перебували у диспетчерській вежі.
Вперше ми змогли хоч трохи поїсти та поспати лише наприкінці четвертої доби. У мене була з собою фотокамера і намагався знайти час для зйомки.
Після цього почалося часткове перемир'я — щоб забрати 300-х та 200-х на деяких ділянках аеропорту (наприклад, біля злітно-посадкової смуги). Противник зазнав значних втрат, у тому числі серед особового складу «Вимпелу» (спецпідрозділи ФСБ росії). Тому супротивник і попросив наше командування про часткове перемир'я на території ДАПу.
Це не означає, що настало повне затишшя: сепаратисти стріляли і ми стріляли — з автоматів, кулеметів, гранатометів. Працювали снайпери. Але по нам не били з гармат, «Градів», танків. Припинилися штурми силами піхоти. Ми сприймали це як життя на курорті. От тільки було холодно: стояли сильні морози, випав сніг. Із водою виникли проблеми. Власне, вона у нас була, але перебувала у пляшках, тож замерзла, перетворилася на лід. Можливості його розтопити майже не було. В одному з приміщень, де були поранені, розташовувалися штаб та імпровізована їдальня, стояла грубка-буржуйка. На ній у котелку розтоплювали лід, але нас було багато — чоловік 80. На всіх води не натопиш. Можна було отримати ковток-два, але переважно доводилося гризти шматочки льоду. Він підступний: спочатку зволожує, але має таку властивість, що після нього ще більше сушить. Тому завжди гризли його — коли мали на це час. Їжа в нас була, але знову ж таки, вся (і тушонка, і хліб) замерзла. Ми взяли із собою трохи карбіду (у вигляді пігулок) для розігріву їжі. Береш бляшанку, кладеш туди карбід, щоб, коли запалиш його, не було видно ні вогню, ні диму. Але користувалися такою можливістю не часто. В основному гризли галети та лід.
Незважаючи на тяжке поранення ноги, Руслан пробіг дистанцію марафону
- Були у нас із собою вологі серветки, але й вони замерзли, спресувалися , — розповідав Руслан Боровик. — Користуватись ними стало практично неможливо. Тобто була вода і їжа, але пити і їсти виявилося в тих умовах проблематично.
Вже коли нас змінили (загалом, наша ротація в новому терміналі тривала тиждень) і ми приїхали до міста Костянтинівки (там у приміщенні занедбаної лікарні знаходилася база батальйону), більш-менш нормально перекусили та випили грамів 20 горілки — згадали наших перших трьох загиблих хлопців. Відіспавшись, організували похід у лазню.
У січні 2015 року ситуація в ДАПі ще більше загострилася. Щоб підтримати його захисників, командування розробило кілька операцій. Метою однієї з них було вибити ворога з монастиря, з якого він вів вогонь по новому терміналу. У команді, яка мала викурити російських найманців із монастиря, був Руслан Боровик. Під час операції він тоді зазнав важкого поранення в ногу. Її вдалося врятувати лікарям Головного військового клінічного шпиталю у Києві. Але повністю відновитися так і не вдалося, тому іноді Руслан ледве міг ступати. Лікувався та займався спортом. У 2019 році навіть пробіг у Словаччині марафон — понад 42 кілометри.
Коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала відкрите вторгнення в Україну, Руслан повернувся до лав. 19 квітня друзі вітали його з 41-м днем народження. А в ніч із 30 квітня на 1 травня він загинув.
«Прощання з Русланом Боровиком «Багдадом», «кіборгом"-десантником, молодшим сержантом Збройних Сил України, фотографом, учасником російсько-української війни, який загинув, захищаючи Незалежність України, відбудеться 4 травня у Києві об 11.00 у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі. Потім його буде поховано на Берковецькому цвинтарі поруч із побратимами з 90-ї окремої аеромобільної бригади», — повідомила на своїй сторінці у Фейсбуці знайома родини Руслана Боровика Наталія Прилуцька.
Раніше ми публікували сповідь дружини Олега Адамовського, який загинув під час оборони Харкова. Офіцер прикрив відхід товаришів по службі ціною власного життя. Посмертно його нагороджено званням Героя України.
Фото зі сторінки Руслана Боровика у Фейсбуці
4349Читайте нас у Facebook
