«Музей порцеляни створювали під завивання сирен повітряної тривоги і під вибухи крилатих ракет», — Олександр Швець

«Музей порцеляни створювався під завивання сирен повітряної тривоги і під вибухи крилатих ракет»

— Олександре Юхимовичу, привіт.

— Привіт, привіт. Радий тебе бачити.

— Гарно у вас тут.

— Ну, старалися. Нумо покажу тобі онікс. Тому що краще, ніж творить природа, не може створити ніхто. І коли цьому каменю приблизно 5 тис. років, то складно собі уявити, хто з умільців зміг би зобразити щось таке.

— Покажімо цей гарний камінь.

— Це онікс. Ми довго шукали, щоб сюди поставити. І перебрали багато різних варіантів.

— Це цілісний сляб?

— Цілісний сляб, величезний, так. Його треба було краном піднімати на просвіт, щоб роздивитися, чим він цікавий.

— Дуже гарно.

— Але пошуки завершилися таким, мені здається, творчим успіхом.

— Краса.

— Але це не головне, як ти розумієш. Так?

— Звісно. Але цікаво… 5 тис. років цьому оніксу. Так?

— Так.

— Фантастика.

— І такі правильні форми…

— Чи можна доторкнутися?

— Авжеж, авжеж. Такі незвичайні… Подивися. Здається, що такого не може бути насправді, бо ця краса — вона сама собою нереальна.

— Дуже гарно.

— І кожен для себе побачить щось своє. Ну, якщо людина має фантазію, звісно. А в нас тут інших не буває.

— Олександре Юхимовичу, але ми сьогодні будемо з вами дивитися музей — унікальне приватне зібрання, у світі аналогів немає…

— Ні, ні, ні, я б, напевно, так не казав, що «у світі немає аналогів». Ми можемо не знати аналогів або можемо здогадуватися про те, що є інші і, можливо, масштабніші…

— Але аналоги не відомі на сьогодні.

— Ну, так.

— Давайте скажемо. Може, воно десь і є, але людство про це не знає.

— Напевно. Чим цікаві ці приватні колекції і чим вони водночас не цікаві — тим, що те, що в них зібрано, можуть бачити лише власники й дуже близькі їм люди. Тому мені й хотілося створити щось таке, до чого мали б доступ усі.

— Ми перебуваємо в центрі Києва, про всяк випадок. Ми зараз розмовляємо з Олександром Юхимовичем Швецем. Олександр Юхимович Швець — легендарна людина, найкращий редактор за всю історію незалежної України, людина, яка створила такі видання: «Київські відомості», «Всеукраїнські відомості»…

— «Відомості дейлі», «Відомості-спорт», «Події і люди», «ФАКТИ», «ФАКТИ-Донбас».

— Газету «ФАКТИ», зрештою, яка на піку своєї популярності виходила в Україні накладом 2 млн примірників. Не збрехав?

— Так, не збрехав. Найцікавіше — що практично не було списань. Тобто всі вони розходилися.

— Двома мільйонами примірників виходити в нашій країні — то була фантастика. І «ФАКТИ» трималися на першому місці серед усіх видань тривалий час. Зараз це сайт «ФАКТИ»: інтернет-сайт, величезний ресурс, який має шалену популярність не лише в Україні, а й за кордоном. Але Олександр Юхимович сьогодні відомий не лише цим. Він відомий тим, що як людина, яка тривалий час захоплювалася не лише Lladro… Так? Як сказати правильно?

— Так. Колекціонуванням іспанської порцеляни.

— Іспанська порцеляна, так. Він створив унікальний музей. Ось аналогів у світі цьому музею немає. І цей музей створено в Києві, в Україні. І він його зробив, оформив зараз — за ці пів року війни.

— Під завивання сирен повітряної тривоги і під вибухи крилатих ракет, які прилітали тут. У радіусі одного кілометра чотири рази вибухи лунали: на Лук'янівці й тут, на Подолі.

— Я хотів би, щоб ми, можливо, піднялися нагору, щоб ви показали, який краєвид розгортається із цієї чудової будівлі. І, власне, уже — бачите? — руки сверблять… Власне кажучи, зайти в музей.

— Перейти до справи.

— Так, до справи.

— Добре.

— Ми піднімаємося тоді нагору.

— Нагору, на дах… Який краєвид розгортається, ти бачиш?

— Приголомшливо.

— Весь Поділ, як на долоні. Це історичне серце, історичне ядро Києва.

— Воздвиженка.

— Воздвиженка, Андріївська церква, Андріївський узвіз… Ти розумієш, чим це унікальне місце. І ти зрозумієш це в четвертому залі музею, який має назву «божественний». Ось чим унікальне це місце? Тим, що воно розташоване в оточенні храмів, які належать до різних релігій. І в цьому символічність цього місця і символічність того залу музею, який я назвав «божественним». Андріївська церква. Лівіше ви бачите внизу Хрестовоздвиженський храм, у якому хрестили в дитинстві Михайла Івановича Булгакова.

— Та невже…

— Так. Із того боку далі — німецька кірха, далі — мечеть, далі — синагога, далі — Свято-Покровський монастир. Він для мене дуже важливий, бо я 10 років навчався у школі-інтернаті — діти-сироти… Ми тоді цього не розуміли. Ми в одному із залів цього храму грали в баскетбол. Там у нас була спортивна зала. Уже немає школи-інтернату.

— Немає спортивної зали.

— Немає спортивної зали. Храм є. І ось таке вийшло закільцьоване життя. У дитинстві я не міг мріяти про окрему кімнату, яка б належала тільки мені, бо вночі ми спали по 20 людей в одній спальні. І ось зараз Бог подарував можливість створити такий храм мистецтва, розташований в оточенні цих храмів релігій.

— Дощ іде, Олександре Юхимовичу. Це на щастя?

— Ну, зазвичай так. Сподіватимемося, що…

— Але ж ми не розтанемо. Усе гаразд?

— Ні, не розтанемо.

— Гарно. Київ як відкривається гарно…

— Чудово. І ось цей історичний центр — він весь як на долоні.

— Там же цвинтар на цій горі.

— Так.

— Я там гуляв колись, років у 15, часто.

— Там дуже зручно підніматися з Андріївського…

— Цвинтар ченців. Так?

— Так. З Андріївського узвозу дуже зручно підніматися.

— Так, так, так. Там драбинка вгору йде.

— Металева.

— Так.

— Вона так і залишилася досі.

— Олександре Юхимовичу, ну, ми зайшли…

— Дмитрусику, ось дивися. Це… Чи мені не можна так звертатися до тебе?

— Вам можна все, звісно, як у житті.

— Зачекай. Переписувати ж не будемо стосунки.

— Не будемо. У нас життя. Тому…

— Ну, як у житті.

— Так.

— Чуєш, 36 років знайомства.

— Так.

«Колекцію розпочинали з пошуків робіт порцелянової мануфактури Lladro. Я завжди вважав, що ця порцеляна, незважаючи на її молодість, найкраща у світі»

— Ми перебуваємо в холі музею. Музей складається із чотирьох основних залів і кількох допоміжних. Першу залу присвячено саме іспанській порцеляні мануфактури Lladro. Чому? Тому що з цього все починалося. І деякі речі я розповідатиму тобі, які тобі відомі, тому що ти не тільки про них знаєш, а ще й у багатьох із них брав участь. І зараз я тобі нагадаю.

— Але глядачам невідомо.

— Ні, так багато речей, можливо, і ти навіть забув. Я тобі нагадаю. Ну ось. Колекцію розпочинали з пошуків робіт порцелянової мануфактури Lladro, яку вважають однією з наймолодших у світі. Це Валенсія, Іспанія. І водночас я завжди вважав, що ця порцеляна, незважаючи на її молодість, є найкращою у світі. І коли в мене запитували, на кшталт «доведи, а чим вона краща», я довго пояснював, що класичні, всесвітньо відомі порцеляни «Мейсен», «Каподімонте» або «Роял Відень», «Роял Копенгаген» — це класична порцеляна, відоміша, можливо, іноді дорожча, але ця іспанська порцеляна є найкращою. Я це зараз доведу. І для того щоб довести, мені довелося на якомусь етапі почати збирати інші порцеляни. Тому що слова словами, а коли людина може порівняти на власні очі, вона зможе переконатися в тому, що це справді так. І я покажу це не тільки на конкретних роботах, а ще й на технології, яка робить іспанську порцеляну Lladro найкращою у світі. Першу залу присвячений Lladro.

— Олександре Юхимовичу, із чого почалося це захоплення взагалі? Ви ж не просто так почали збирати.

— По-перше, у мене в кабінеті тут зібрано величезну кількість екзотичних предметів з усього світу, які я привозив із Нової Зеландії, з Індонезії, із Сінгапуру, звідкись ще. Мені просто хотілося колекціонувати, як багатьом із нас у житті. Але я подумав, що сірникові коробки чи олівці, чи, там, значки — ну, мене це не влаштовує. Тоді я вирішив колекціонувати Lladro. Коли ми з Галюнею, із моєю дружиною, із якою 30 років тому ти мене познайомив, на щастя для мене і для неї, мабуть, — і з Дмитриком, нашим синулею — поїхали на Балеарські острови, на Майорку — там це відкрилося. Там ми раптом… Те, що накопичувалося раніше… Ось ця наша схильність до того, щоб сприймати гарне, шукати його, знаходити і привозити додому… Там раптом нам відкрилася іспанська порцеляна Lladro: відкрилася її краса і неповторність. І з тієї подорожі я привіз кілька маленьких дівчаток. Одна з них у мене залишилася й досі. Я її зараз покажу. Вона представлена в експозиції. Другу я…

— А інша виросла.

— Другу подарував тобі.

— А, так.

— Це ти вже не пам'ятаєш. Бо це було давно.

— Але вона, напевно, є.

— Так. І в тебе тоді це не спрацювало, не спалахнуло. Ти не почав колекціонувати іспанську порцеляну. А ось ця, простенька, на перший погляд, — робота іспанська. Тут дівчинка гарна, тут квіти гарні… Але я тоді не міг уявити, що із цієї маленької дівчинки почнеться велике колекціонування.

Чим цікава іспанська порцеляна? Я постійно наголошую на цьому… Найпереконливіше не підкреслювати, а показувати. Ось, наприклад, тут зібрано автомобілі, створені іспанськими майстрами. Тут не всі автомобілі, які є в нашій колекції. Тому що в 700 м² помістити все не вийшло. Тут, можливо, четверту частину нашої колекції, у цьому музеї — зібрано. Кожен із цих автомобілів, як і все, що відрізняє іспанську порцеляну від інших порцелян, відповідає точній історичній правді, кожній деталі. Модель цього автомобіля — це модель прообразу того автомобіля, який було створено раніше. Кожна деталь його оздоблення, кожна деталь одягу героїв цієї композиції — вона відповідає тому часу, із якого вилучено цей сюжет.

— Дивіться: навіть песик. Як усе зроблено…

— Ось ти розумничок. Ти розумієш, у чому річ? Що багато порцелян — вони прості, показові. Ось фасадна частина є — розглянув — і проходиш далі. Тут багатосюжетність. Ось сюжет: водій автомобіля і собачка.

— Відганяє собачку.

— Відганяє ногою собачку. Ось пані та її кавалер із собачкою з'ясовують стосунки. Подивися, які надуті губи. Він у неї перепрошує за щось. Водночас з іншого боку двоє дівчаток щось розповідають одна одній, показуючи на квіти.

Це на маленькому прикладі я хочу показати, наскільки ця порцеляна — вона багатосюжетна, вона багатогалузева. Бо тут багато сюжетних ліній. Тут дві собачки, тут вершник і водій автомобіля або знайомляться, або з'ясовують стосунки. Автомобіль відповідає точній копії того прообразу, із якого його зліпили. І так у кожній такій роботі. Тут на секунду ми зупинимося. Тому що я про це скажу пізніше.

Ось до появи іспанської порцеляни Lladro найгарнішими квітами у світі вважали квіти німецької мануфактури «Мейсен»: першої у Європі — і квіти «Каподімонте»: Неаполь, Італія. Коли з'явилися квіти іспанські, усім стало очевидно, що це справжні квіти. Бо вони живі. Вони не просто живі — вони найживіші. Коли наша Ганнуся була маленькою… Вона народилася, уже коли цю колекцію було багато в чому зібрано. Вона ходила, заклавши ручки за спину, і принюхувалась до кожної квітки, бо їй здавалося, що це живі квіти.

Ми потім подивимося цілу колекцію квіткових композицій, а зараз… Ну, ось тут тема, присвячена цирку. І тут також величезна кількість героїв, деталей, сюжетів. Сьогодні День будівельника. Я хотів би звернути увагу на, можливо, не дуже виразну роботу, але дуже гарну, теж пов'язану із квітковою композицією. Це хлопчик, який сидить на великодньому яйці. Ти цю історію зараз і не згадаєш, а я тобі розповім. Багато робіт я купував, шукаючи їх на аукціонах, інтернет-аукціонах у різних країнах. І був період, коли продавці цих робіт відмовлялися продавати. Це було в середині й наприкінці 90-х років. Відмовлялися продавати в Україну, бо казали: «Та у вас там корупція, у вас там недбальство. Ми не хочемо зв'язуватися». І роки витратили на те, щоб заробити рейтинг, який підтверджував надійність покупця. І ось, незважаючи на це, іноді траплялися випадки, коли продавець відмовлявся надсилати. Тому що робота тендітна, квіти надзвичайно ніжні. Я купив цю роботу в Бостоні через інтернет. Але оскільки він відмовлявся відправляти і сказав, що готовий повернути гроші, я в одного свого товариша запитав: «А там же батько в тебе живе з мамою. Чи не можна попросити його? Він планує на Новий рік приїжджати до Києва. Чи не можна попросити, щоб він привіз цю роботу?»

— Оце мої батьки і привезли. Чи не так?

— Ось це твої батьки…

— Зрозуміло.

— Як привезли? Цю роботу, коли приїхав твій тато, — він передав мені у валізці. Така, із тканини, валізка у клітинку, на замочку. Зателефонував і сказав, що здавав його в багаж. «Тож подивіться. Напевно, там усе ціле». Здати в багаж, де кидають валізи, м'яку валізку на замочку… Я тиждень не відкривав цієї валізи. Я знав, що там. Коли я відкрив, я побачив, що він добре запакований газетним папером. Ось що таке мудрий, досвідчений будівельник, який знав, що не можна допустити порожнечі під час пересилання такого крихкого матеріалу. Коли я почав витягувати один папірець за іншим, я побачив, що ця надзвичайно тонка робота, унікальна, виявилася абсолютно цілою.

— Дякувати богу. А то я не розрахувався б до кінця життя.

— Я із Днем будівельника хочу привітати всіх. Ти закінчив будівельний інститут.

— Так. Дякую. Усіх будівельників.

— Цю будівлю, цей музей ми створювали з деякими моїми колегами, які також закінчували цей інститут.

— О, перегони які… Так? Цікаві. Летять коні в повітрі.

— Отже, я вам хочу сказати, що… Ну, ти багато чого не пам'ятаєш. Але ти не можеш пам'ятати, бо це було в такі роки: там, 10, 15, 20 років тому… Я покажу тобі в цій залі ще кілька робіт, які мені подарували на день народження. Ось ти не згадаєш. Цю композицію ти подарував…

— Серйозно?

— Так. Коли ти дізнався, що колись буде музей, ти сказав: «Ну, давай, нехай це буде в музеї». Тут ця унікальна робота завдяки інженерному розрахунку демонструє вільний політ коней під час перегонів.

— Боже, якби я знав, що це так гарно, я б собі залишив, я не дарував би.

— Я тобі зараз покажу ще кілька робіт, які ти захочеш забрати назад, тому що вони унікальні. Ми зупинимося згодом на історичних паралелях, коли герої композицій схожі на відомих історичних героїв. Схожі. Але в цьому разі це королева Англії. Це робота… Якщо я зараз почну розповідати, хто мені подарував, у вас буде враження, що всі роботи тут подаровані. Я просто завжди із вдячністю згадую, хто мені дарував і які роботи.

— Хто подарував?

— Це Тодуров Борис Михайлович подарував дуже давно. Це рідкісна робота, лімітована. Так, тут історичну особу зафіксовано. А крім того, мені дарували роботи і Віталій Кличко, і Микола Баграєв, і Анатолій Вікторович Макаренко. Я на деяких роботах зупинюся.

У цій залі п'ять чи шість робіт, які входять до десятки найбільших у світі цінних порцелянових композицій. Вони в різні роки були найціннішими. Потім виникало трохи більше композицій. Ця робота теж належить до одних із найбільших у світі творів. Це «Прибуття Попелюшки» має назву. Дуже рідкісна робота. Вона характерна для Lladro, тому що вона в тонах Lladro, композиційно, техніка, деталі, квіти тут є. Але тут якраз політ фантазії автора, який поклав на казковий сюжет свою картинку, — він допускає якісь фривольності. Але далі ми побачимо, коли йдеться вже про історичні карети, — там усе відповідає в абсолютній точності тому, який ці карети мали вигляд раніше.

— Слухайте, заворожує просто. Ви знаєте?

— Ну, я скажу, що… Я зараз поясню чому. Я не знаю, як наші колеги — відчувають чи ні, — які нас зараз знімають, але я попрошу кожного подумати й дослухатися до себе. Зараз ви ще цього не відчуєте, але коли ми пройдемо ще пів години кількома залами, я поясню, чим це спричинено. Ось це чарівне сприйняття — по-перше, воно дано не всім.

— Краса.

— Краса — вона може бути і в сірниковій коробці, і ще в чомусь, що люблять колекціонувати інші колекціонери. І я з повагою до них ставлюся. Коли всі ці роботи створюють вручну, коли кожну із цих робіт створюють довго: тижнями, місяцями, а деякі роботи роками створюють… Коли ось такі квіткові композиції… А це перша квітникарка із серії квітникарок, створених на мануфактурі Lladro. Кожну цю пелюстку, кожну тичинку створюють вручну за допомогою пінцету і скальпеля. Це лише жінки. В окремому залі сидять, у білих ковпаках і білих халатах. І вони виліплюють кожну цю детальку окремо. Потім її фарбують, потім обпалюють, потім склеюють одну до одної в букетні ці сюжети, потім створюють загальну композицію. На це витрачають тижні й місяці.

— А скажіть, будь ласка: скільки таких робіт випущено? Ось таких, наприклад.

— Це лімітована серія. Я думаю, що приблизно 250. Це початок 80-х. Цю композицію можна побачити лише в каталогах. Тому що такі мізерні тиражі — вони розлітаються.

— А чи буває, що 10 робіт, дві роботи?

— У Lladro буває 50 екземплярів. Ось, здавалося б, така невигадлива робота: борці.

— Ну, чого ж? Вона вигадлива.

— Рідкісна. Ну, по-перше, не кожен скаже, що це порцеляна. Це порцеляна. Дуже часто порцеляну можна визначити за звучанням. 50 екземплярів лише.

— На весь світ.

— На весь світ, так. І я знаю колекціонерів, які старші за мене і довше за мене полювали за цією роботою, і так і не побачили. Тільки в мене вони її побачили і сказали: «Де?» Ну, хто шукає, той завжди знайде.

То от я хочу сказати, що коли ці роботи створюють роками і довго сидить людина: скульптор або художниця, або ця дівчина, яка ліпить руками, — тут створювати такі тонкі речі з недобрими думками неможливо. Це тільки добро допоможе створити.

— Любити треба. Любов.

— Любов, звісно. А любов не лише до цього мистецтва. Любов до сім'ї, любов до дітей, любов до країни може бути своєї — Іспанії, якщо це про Іспанію йдеться. І коли ця сила добра, сила кохання — коли вона акумулюється в цих роботах, які створюють тривалий час… Потім, після випалювання — воно хіба що акумулюється і починає роками віддавати, віддавати. І коли тут така концентрація робіт, зроблених вручну, неможливо не відчути на собі силу цього добра.

Ось тут, у Відні, у замку Шенбрунн, є один із найбільших у світі музеїв карет. І там я дивувався, коли бачив реальні карети. Ми там були з Галюнею, з дітьми, і не раз. Ось ця карета точно така, як ті карети. Цю карету і трохи далі ми побачимо. Тут зібрано в колекції всі карети, створені на мануфактурі Lladro. З одним конем, із двома, із трьома і з чотирма — найбільша. Ця вже більша ніж метр, та — набагато більша ніж метр. Тут я також хочу звернути увагу на одну характерну деталь — характерну для Lladro.

— Спіднички які в них…

— Спіднички, зачіски, ось ці гребені в зачісках цих жінок свідчать про те, що це валенсійські дівчата, бо всі вони із гребенями. Часто гребінь накритий хусткою і все одно із цього можна дізнатися, що це Валенсія. Подивіться упряж цього коня. Усе це так, як було насправді. І ось це все оздоблення карети, і одяг цього наїзника — тут усе так, як було насправді. Зупинімося біля цієї роботи. Вона дуже цікава.

— Гарно.

— Це автопортрет Фріди Кало — мексиканської художниці. Вона вже вмирала в муках, і наприкінці життя створила автопортрет, який прикрашає її насправді. Просто видатна робота.

— Приголомшлива, так.

— Тут демонстрація нових технологій. Квіти абсолютно живі. І ось, знову ж таки, я хочу наголосити, що тут автори створили ще одну сюжетну лінію: де маленька мавпочка на її плечі вражена, побачивши сережку у вигляді черепа. І ця сюжетна лінія — вона роздвоюється і змушує розглядати цю роботу з усіх боків. Ось це притаманно Lladro.

— Драматургія.

— Абсолютно правильно. Ну, а тут драматургія вже відкривається в усій красі. Ось ця робота — це велика подорож, або потяг…

— Скільки це метрів? Півтора?

— Ні, ні, тут менше. 1,3 м. Але скільки тут героїв… Тут величезна кількість героїв, і кожен із них — це своя сюжетна лінія. Ось тут хтось когось проводжає, тут із вікна виглядає хлопчик і махає комусь рукою. Усередині вагона пасажири сидять за столиками, на яких стоять вази із квітами, та ліхтарики на стінах. Тут я прошу звернути увагу на одне із див, яке стало привілеєм Lladro. Раніше прозору порцеляну можна було побачити на роботах «Мейсена». Наприклад, коли це були маленькі шлярочки на сукнях чи жабо на одязі чоловіків. Створити прозору порцеляну дуже складно. І коли з'явилися парасольки такі, прозорі, — це вже було диво. Цього досягають методом, коли шовк опускають у порцелянову масу — і створюють форму. Після випалювання шовк вигорає — і складається враження прозорості порцеляни.

Але тут я хочу сказати ще про одне диво з див. Ось ти як людина, яка відучилася в будівельному інституті… Я думаю, що колеги і кожен із нас може уявити щось таке: коли під час випалювання, за температури 1250−1300 ºС, порцеляна стягується на 15%. Вона змінює форму. Вона може покоситися, покривитися, розповнитися, розсипатися. І коли на виході ми бачимо таке диво з див, де кожна деталь є досконалою, де сукня, одяг, портрети, парасольки — усе досконале. То яким має бути розрахунок, щоб так усе вийшло?

— Ви на заводах були Lladro?

— Так.

— Великі заводи?

— Ні, заводи невеликі. Я був і на виробництві Lladro у Валенсії, я бачив, як роблять і зараз продовжують виконувати роботи у «Мейсені».

— Це Німеччина. Так?

— Це Німеччина. У Відні, Берліні — королівська мануфактура, у Копенгагені — «Роял Копенгаген»… Я перераховуватиму довго. Ну, то я скрізь бачив. Я бачив, наскільки повністю відпрацьовано це виробництво найстаріших мануфактур. Тому тим більше вражає те, що іспанцям вдалося досягти такого результату.

Тепер на все дивіться через призму розуміння, що порцеляна під час випалювання стягується на 15%. Можете уявити? І водночас виходить така досконалість форм, коней, тварин, цих вершників, візника — героїв цієї композиції, — карети, де кожну деталь створено вручну. На відміну від німецької чи іспанської, чи російської порцеляни — російської імператорської, — де найчастіше порцеляну розписували, усі ці деталі виписували, розмальовували. Тут кожна деталь — вона ніби в режимі 3D: вона опукла, вона відчутна. І тому складається враження абсолютної жвавості цієї композиції.

Тут уже кілька робіт, створених за мотивами Гогена. Тут, знову ж таки, квіткова композиція. Але щоб пояснити, як створювали цю колекцію… Це має вигляд єдиної композиції. Але насправді всі ці роботи збирали в різні роки в різних країнах. Це іспанська порцеляна.

«Над багатьма роботами в музеї немає ковпаків із підсвічуванням. І, мабуть, ніколи не буде. 24 лютого виробництво розбили ракетами, металеві верстати перетворилися на калюжі»

— Але це не Lladro?

— Це Lladro. У цій залі лише Lladro. Тому що цьому присвячено цю залу. Але ці всі роботи мені потрібно було шукати в різних країнах, а в них представництво у 102 країнах. І найчастіше на островах. Тому що люди, приїжджаючи на острови, приїжджають відпочивати, не ходять лавками, вони не порпаються з величезними коробками. Як Галя несе двох дітей, а я несу ці коробки. Нас не пропускають туди — треба перепаковувати, здавати в багаж… Ціла проблема. Тут я ще зверну увагу на одну деталь. Ви бачите: усі ці роботи закрито такими ковпаками з підсвічуванням.

— Так.

— Ця відкрита, і та залишилася.

— Чому? Забракло ковпаків.

— Вистачило. Отже, багато обладнання ми створювали за власними ескізами. Ми бачили, який це вигляд має в інших музеях, — і робили те саме. У нас чудові майстри київські, які зробили багато чого з того, що тут продемонстровано. А багато чого ми мали забрати 24 лютого. Тут немає цих ковпаків. І, мабуть, ніколи не буде. Тому що 24 лютого це виробництво було розбите ракетами так, що мені розповідали хлопці, що станки металеві — вони перетворилися на калюжі: метал плавився. Тому ці роботи не захищені. І, на жаль, пам'ять про те…

Я тобі більше скажу. Коли почалася війна, коли почалося вторгнення, був період, коли всі виїхали. Я нікого не кликав до себе, не просив нікого допомагати мені. Я протягом кількох місяців сам удома вантажив роботи, привозив їх сюди, піднімав, розставляв. Тут гули сирени повітряної тривоги, лунали вибухи: на Лук'янівці, Подолі… Я не міг зупинитися. Я думав, що якщо зупинюся, я здамся. Мені казали: «Та облиште… Або давайте ми це перенесемо в підвал і сховаємо». Але мені здавалося, що я маю це зробити, щоб показати… Я потім зрозумів, на кого я хотів бути схожим. На майолікового півня з Бородянки, який маємо в іншій залі. Якого мені потім подарували. Я не знаю, кому демонстрував. Можливо, собі. Можливо, оточенню. Те, що не можна здаватися, те, що треба йти до кінця. Вдасться чи ні — це вже як Бог дасть, але ти маєш зробити все, що тобі до снаги. І я це робив.

— Як гарно… Це якісь дракони, так?

— Дракони. Це китайські дракони. Але вони іспанського виробництва.

— Дуже гарно.

— Тут два дракони. Червоний дракон мені подобається більше, тому що він має природніший вигляд. Тому що він є таким втіленням символу дракона в китайській міфології. Це декоративний. Я знайшов його в Арабських Еміратах.

— Ну, звісно.

— Так. Я тобі скажу, що багато речей… Ось ми далі пройдемо… Там, арабські скакуни, наприклад, тиражем 250 або 200 примірників — їх одразу розкуповували арабські шейхи. І їх ніхто ніде ніколи не побачить. Я їх покажу. І ось ці дракони…

— Теж дракони, еге ж?

— Це леви-охоронці. Ось дві пари. Одну з них подарував Віталій Кличко, який також може не згадати. Бо це було давно. Але я це пам'ятатиму завжди.

— Одну — Віталій, одну — Володимир.

— Ні, Віталій. Але, можливо, це мали на увазі. Тут, до речі, це є символ влади. Тут можна визначити за тим, як на кулю покладено лапу цього володаря. Але це леви-захисники. Це є символ влади. Він охороняє свою державу, сім'ю. А це жінка-левиця, яка охороняє дитинча. Ось вона його прикрила лапою, але відставила пазурі вбік.

— Олександре Юхимовичу, а що це за краса така неймовірна?

— Це цариця Нілу.

— Яка робота…

— Це дуже дорого. Цю роботу вважали найбільшою у світі. Вона зараз на другому місці як найбільша цілісна порцелянова композиція. Вона завдовжки — 1,6 м, заввишки — 80 см. Тут величезна кількість героїв. Тут, знову ж таки, кожна деталь в оздобленні цього корабля, в оздобленні одягу, оздоба цього човна — тут усе відповідає історичній правді того періоду, із якого вилучено головну героїню — Нефертарі. Це улюблена дружина Рамзеса Третього. Тут її двоє діток, танцівниці… Я так і не знайшов відповіді на запитання, яке зараз поставлю вам. Ось подивися на цих двох малюків. Ці хлопчики — це її сини. Що в них за зачіски?

— Козаки.

— Ти розумієш?

— Так.

— Я тобі скажу, це мене настільки вразило… Відповіді я не знайшов. Вони самі не знають, чому. Вони кажуть, що раніше бачили на якихось гравюрах — і повторили це лладровські художники. Але коли, наприклад, у Лісабоні на похованнях королів португальських я бачив статуї українських козаків у шароварах, із могутнім торсом, з оселедцями, з мечами-шаблюками, тоді було зрозуміло. Бо на той час українських козаків вважали найкращими охоронцями у світі. І їх наймали королі, щоб їх охороняли. І потім, навіть ідучи в інший світ, вони брали їх із собою. Тут я так і не зрозумів, чому ці дітки з оселедцями.

— Дуже гарна робота. Фантастична.

— Унікальна. Тут ця стіна присвячена Єгипту, у якому ми з дітьми та з Галюнею були багато разів. Це єгипетські колони такі, єгипетські танцівниці, навіть єгипетські гуси. Така й назва цієї роботи: «Єгипетські гуси».

Ще один витвір за мотивами Гогена: таїтянка. Вона цікава тим, що це один із найвищих у світі цілісних порцелянових витворів. Це 60-ті роки. Це виконано у гресі. Так вони називають… Іноді це називають «керамограніт». Насправді це не граніт — це порцеляна. І є витвори, наприклад, у голландській порцеляні, коли набірні, які складають із різних частин, надіті на металеву основу витвори мають вигляд трохи більших. А це цілісний витвір. У цьому і його унікальність. Ось цікавий витвір, який я привіз: це Колумб.

— Христофор.

— Христофор Колумб. Рідкісна робота. Я привіз із Андорри. З Андорри, де був матч збірної України з місцевою національною збірною. Тоді наші виграли 6:0. Це був найбільший в історії національної збірної рахунок. Але я цю роботу знайшов в одному з невеликих магазинів і попросив доправити мені до від'їзду. І ми вже від'їжджали, і всі мене підколюють: «Ну, де твій Колумб? Ну де?» Я кажу: «Зараз буде. Він ніколи не запізнюється». І привезли Колумба.

Але тут ще на одну секунду я попрошу тебе послухати історію, пов'язану з тим, що на той час ми з Галюнею і дітьми — так збіглося — ми захопилися мандрівками Колумба. І ми, різні країни відвідуючи — Португалію, Іспанію, Італію, — скрізь намагалися знайти сліди Колумба. І ось ми зібралися летіти до Санто-Домінго — до Домініканської Республіки. А він там відкрив Америку, він вважав, що ця Америка там. Там величезний — найбільший у світі — музей, присвячений цьому 500-річчю відкриття Америки. І ми вирішили туди летіти, щоб подивитися, де Колумб відкривав Америку. Коли ми вилетіли з Парижа літаком — величезним Boeing, дво- чи триповерховим, — ми летіли, а на екранах видно маршрут. Ти знаєш, коли летиш на великі відстані. Ми летимо через океан — показує маршрут на Америку, на Санто-Домінго, і раптом ми бачимо, як літак розвертається і починає знижуватися, а довкола на тисячі кілометрів океан. Ну, паніка… Не паніка — паніки не було. Усі так злякалися, завмерли, озираючись на всі боки й шукаючи навколо себе якихось терористів… «Що сталося?» За тиждень до цього такий самий літак французької компанії розбився біля берегів Бразилії. Звісно, усі хвилювалися. Ми починаємо знижуватися, і цей величезний лайнер приземляється на маленькому острівці. Я не знаю, як він сів. Я не знаю, як він потім злетів. Тому що це був дуже маленький острів посеред океану. Він ніде не був позначений цих маршрутних картах. І коли нам сказали, що можна зателефонувати…

— А чому сіли?

— Ми потім дізналися. Вони не пояснювали причини. Потім виявилося, що померла людина на борту. І вони, за протоколом, мають здійснити приземлення. Друзі, дорогі, ну куди? На воду? А якби розбилися всі? Але, на щастя, минулося. Найцікавіше: я зателефонував до редакції й кажу: «Друзі, подивіться…» Тоді інтернету не було. Це давно було, дуже давно, понад 20 років тому чи 20. Я кажу: «Погляньте, що це за острів, який має назву Санта-Марія». Вони кажуть: «Це ж острів Санта-Марія». Я кажу: «Що це за острів?» — «Це острів, де Колумб, відкривши Америку, повертався назад до Іспанії, і біля цього острова він потрапив у бурю, і його флагманський корабель із назвою «Санта-Марія» розбився біля берегів цього острова. Йому довелося пересісти на інший корабель. Він доплив вдало до Європи, але цей острів назвали Санта-Марія. Тобто ми змогли подивитися сліди Колумба, яких ми ніколи б у житті не побачили. Коли б ми туди потрапили? Ніколи. Це волею випадку ми опинилися в такій ситуації.

— Дуже цікаво.

— Але найцікавіше це ще не це. Коли я повернувся до Києва, я дізнався, що в мого друга народилася донька, яку він назвав Санта-Марія.

— Це я.

— А ми не домовлялися. Я ще тоді не встиг розповісти тобі цю історію. Ти не став би називати на честь Колумба — ти з інших причин назвав доню так. Які бувають збіги, друзі, дорогі…

— Тож це було 10 років тому. Не 20.

— Ну, 10.

— Яка різниця? Історія розкішна.

— Це історія із життя.

— Яка краса…

— Краса цієї великої роботи — вона має назву «Поклик моря» — навіть не у величині її і не рідкості. Це також лімітована серія. Тут усе — лімітовані серії. А тут — зверніть увагу — я навмисно поклав натуральну черепашку, щоб можна було порівняти із цією, створеною руками фарфористів. Ну скажіть…

— А це натуральна.

— Це натуральна. А ця мені здається ще натуральнішою, ніж ця. І ось тут я хочу сказати, що, коли я дивлюся на такі речі, створені руками скульпторів, художників по порцеляні, фарфористів, я хочу сказати, що я пояснення цьому не знаходжу. Людські руки не можуть самі собою створити таке диво. Отже, на мою думку, це сам Бог творить ці божественні дива руками людей. Він обирає когось — і його руками створює. Як творить добро або як чинить зло руками тих, хто служить дияволові. Вони творять зло, а ми, дякувати богу, перебуваємо в атмосфері добра. Подивіться. Знову ж таки, це квітникарка. Квіткові композиції.

— Фантастика.

— Це фантастика. І зараз ми зможемо порівняти це з італійською, німецькою порцеляною, яку вважали найкращою до появи іспанської. Фантастика. Це — венеційська тема. Тут безліч кольорів, гондоли, квіти…

— Клас. Яка гарна дівчина…

— Ось це дівчина. Ми багато разів були в «Місті порцеляни» — таку назву має мануфактура Lladro під Валенсією. І на 60-річчя ми поїхали…

- (чхає). Ой…

— Правда.

— Правда.

— Бувай здоровий.

— Дякую.

— Гучно дуже. Оглушив.

— Вирізати не будемо. Це життя. Ми ж про життя.

— Про життя. Ми поїхали на запрошення Хуана Лладро. Це один із трьох братів Лладро, які створили цю іспанську мануфактуру. І ось це подарунок, який він зробив.

— Гарно дуже.

— Ми були з дітьми з усіма, сфотографувалися. Він подарував цю дівчину, підписав її. Це було 2013 року, 25 березня. Хуан Лладро. Його вже, на жаль, нема, як і братів. Але ця пам'ять лишилася.

— Дуже гарно.

— А потім сім'я Лладро дала на нашу честь обід на березі моря з величезною паельєю. Паелья — сковорода діаметром 1,5 м.

Це також венеційська маска. Тут із використанням натуральних матеріалів, зокрема срібло використано — найтонші квіти. Ось цю композицію ти подарував.

— Невже? Серйозно?

— Я тебе зараз познайомлю.

— Гарно.

— Вона не просто гарна — вона дуже стара. Її складно було дістати. Але ми дістали. І завдяки тобі вона опинилася в цьому музеї. І ось ці дівчата — дві красуні, які танцюють національний іспанський танець фламенко, на яких усі звертають увагу: «Ах, які вони гарні…» А які у них сукні, подивися. Тут кожна квіточка — її вручну обробляли до випалювання, розписана й випалена.

— Невже теж я?

— Обидві.

— Гідно виступив.

— То подивися: тут і квіти є, і це оздоблення суконь. Ось чим відрізняється іспанська порцеляна. А динаміка танцю ось тут…

— Фантастика.

— Подивіться.

— Це цілісна композиція?

— Цілісна композиція. Дівчата, що мчать назустріч вітру в сукнях, які розвіваються.

— Дуже гарно.

— Яка динаміка… Як можна у порцеляні — твердому матеріалі — передати таку фантастичну красу, таку фантастичну динаміку?

Ось ми перейшли до теми танців. Подивися, як кружляє в повітрі ця балетна пара, наприклад. Зараз я зверну вашу увагу на це… Тему балету представлено дуже широко. Я, на жаль, лише частину колекції тут презентував. Це улюблена робота Галюні — моєї дружини. Подивіться, знову ж таки, скільки ніжності, скільки добра, скільки в цій невеликій роботі… Невеликій не за розміром, а за кількістю героїв. Скільки сюжетних ліній тут і тут. Які виразні обличчя… Це іспанська порцеляна. Ось будь ласка. Це одна з перших робіт Lladro. І тут ми бачимо, як пачку зроблено…

— Це теж порцеляна?

— Це теж порцеляна. Ось я хочу, щоб ви зараз звернули увагу на це. Тому що такі великі, прозорі деталі у порцеляні — це рідкість величезна. Тому він кришиться із часом. Це все неймовірно.

І далі я вас хочу підготувати до дива, яке ви побачите у третій залі. Це диво з див. Ці роботи створені найвідомішим іспанським скульптором, який працював понад 40 років у компанії Lladro, — Франциском Полопе. Він особисто підписав усі мені й Галюні. Він був у нас удома. Ми були в нього у Валенсії — він був у нас удома. Він коли бачив ці роботи в такій кількості, він плакав. Галя каже: «Треба за стіл сісти. Ми ж такі всі привітні господарі…» Він каже: «Можна, я ще посиджу? Можна ще?» Він ніби зустрівся зі своїми дітьми, яких не бачив багато років. Каже: «А давайте я вам підпишу ще. Я не бачив, щоб хтось збирав ці роботи в такій кількості». По-перше, їх складно зібрати. Він розумів це краще, ніж будь-хто. І по-друге, це диво, яке можна побачити лише у приватних колекціях. Це вакханка на пантері, Оріон на морському коні. Легендарний такий образ, дивовижний.

— Олександре Юхимовичу, а є взагалі державні музеї Lladro чи ні?

— Lladro? Ні, державного немає. Є приватний музей Lladro на мануфактурі Lladro у Валенсії.

— Він більший, ніж ваш?

— Ні, він набагато менший. Я тобі скажу, що колись багато років тому приїхала Роза Лладро — донька Хуана Лладро, яка керувала цією мануфактурою, — і коли вона в нас удома побачила колекцію, а тоді це була лише частина колекції… Я їй сказав, що «ми відкриємо музей колись». Вона каже: «Коли ви відкриєте, я привезу своїх дітей, щоб показати їм красу іспанської порцеляни». Це сказала Роза Лладро.

Подивися, яка досконалість форми. Анатомія — це ще одна відмінна риса Lladro. Знову ж таки, згадуйте, що під час випалювання це дає усадження на 15%. І на виході виходить така абсолютна досконалість.

— Головне — не закохатися.

— Ну, головне — не одружитися.

— Так.

— Тут я зверну увагу на історичний збіг. Ми вголос не промовлятимемо, на кого схожа героїня цієї композиції. чудово. Тут яка динаміка танцю, яка протестна…

— Це Юлія Володимирівна Тимошенко.

— Вони, коли створювали цю роботу, не знали про Юлію…

— Я вгадав?

— Так. Ну, мені теж здається, що це вона. Але вони… Я запитував у них. Ніяк вони не замислювали цієї композиції, присвяченої їй. Я пропоную подивитися на героя цієї композиції: молоду людину, яка ховає обличчя під маскою. Лише на мить він маску зняв. І потім знову надіне її з тим, щоб за маскою сховатися і далі коїти зло. Цю роботу створили 99-го року, коли про нього широка громадськість не знала. Мені здається, що цей герой схожий на людину в масці, яка нині скоює зло всесвітнього масштабу.

— Путін.

— Ось подивіться… Ось ці дві роботи я хотів зробити центральними в залі і поставити їх до стіни, щоб від стіни, розправивши крила, вона ніби злітала. Можливо, тобі тут буде зручніше подивитися. Ось цю роботу раніше випустили. Жінка зі схрещеними крилами. І тут — із розправленими. Але коли я побачив, що з іншого боку тильне оздоблення цієї унікальної роботи — воно не менш гарне, ніж фасадне…

— Так.

— І тут — подивися — фенікс наскільки гарно ще оздоблений золотими елементами. Я вирішив її поставити у цій залі так. Тим паче, що фенікс — це символ нашого музею. В емблемі музею є два птахи фенікс. Фенікс — це птах, який повстає з попелу, відроджується з небуття. І я це сприймаю ще й як символ України, яка зараз, переживаючи, можливо, найважчий період у своїй історії, відроджується, як фенікс. Були для когось ці три дні, коли вона мала загинути і зникнути. Цього не сталося. Вона відродилася й далі відроджується. Це символ відродження: птах фенікс. У нас далі там ще є один птах фенікс. Ми закінчуємо екскурсію цією залою. Тут я хочу звернути увагу лише на цих конячок. Це по 200 екземплярів серії. Вони дуже рідкісні. Їх розкупили арабські шейхи — цих арабських скакунів. Я хочу звернути увагу не лише на це оздоблення дороге кожного коня — на очі. Подивіться на ці очі. Це живі очі, абсолютно живі. І на анатомію тіла. Тому що в цьому абсолютна анатомічна досконалість. Ось цей кінь як живий. Просто у зменшеному розмірі. Це за мотивами картини Веласкеса «Меніни» у музеї Прадо в Мадриді. Ми довго стояли перед цією роботою. І ось ця меніна, велика, — вона на картині розташована ліворуч. Тут це розбито на дві композиції. Вони різного розміру, у різні роки скульпторами зроблені. Диво.

— Дуже гарно. Фантастика.

— Тут ми зараз таку паузу зробимо. Я хочу звернути увагу на те, що дуже рідко можна побачити порцелянові картини. Ось тут у нас порцелянові картини у приймальні. Вибачте, ми зараз покажемо інші, але тут: у приймальні… Ось порцелянові картини. Найтонші квіти, характерні для Lladro. Дивовижні квіти. І тут же в нас є ця ваза. Ми невипадково ілюструємо тим, що тут намальовано Лувр, а тут кілька знімків, зроблених у залах Лувру. Ось така сама ваза. Ось вона. Такої самої висоти і, я припускаю, такого самого періоду — її виставлено одну у великій залі. У нас її виставлено тут, бо в нас залів бракує.

— Не Лувр.

— Не Лувр. Ходімо далі. Тут також картина, до речі. Ось ми зараз зайдемо ще до цього приміщення… Ми зараз станемо так, щоб хлопці бачили. Тут є одні з перших робіт мануфактури Lladro. Тут теж — ти бачиш? — спідничка прозора у невеликому обсязі. Що саме собою вже диво. Тут квіти такі, тут порцелянові картини великі, які або не зустрінеш ніколи, або зустрінеш дуже рідко, і то — у приватних колекціях. І тут я хочу звернути увагу ще на те, що тут зібрано унікальну бібліотеку, яка…

— Із порцеляни, еге ж?

— Із порцеляни. Це книги такі, які знайти іноді буває набагато складніше, ніж твори якісь унікальні. Тут і «Мейсен», і Lladro, і італійська порцеляна, і севрська — Франція, — і англійська, і австрійська, і українська, і імператорська, і російська, і радянська… Це рідкісна колекція. І тут можна показувати, як цю порцеляну створюють. Ось у такі форми, заздалегідь вирізані і створені. Їх скріплюють такими резинками, і в цю шийку заливають порцелянову масу. Вона довго вистоюється, виходить вода. Потім їх відкривають, і відбувається подальше з'єднання деталей, випалювання — і виходить робота.

Ось цього півника… Я коли побачив його на стіні в Бородянці, мені дуже хотілося отримати його для музею. Я написав про це. Мені не вдалося отримати того півника, але мені подарували друзі такого самого. І я їм дуже вдячний. Ось тут варто зробити невелику паузу, щоб уявити, що таке ударна хвиля від авіабомби, яка змела на своєму шляху все: змела стіни, будинки, людей — усе знесла. І лише цей майоліковий півник — по-українськи — як символ незламності духу українського народу, не закріплений, — він стояв і стоїть на цій шафці на стіні. Ніби всім доводячи: «Хай що робіть — вам нічого не вдасться. Ми переможемо, незважаючи ні на що».

А ось це я привіз уламки мін зі Стоянки, де ми другом нашим, із Макаренком, проїхали Стоянкою, Дмитрівкою. Я бачив ці танки з відірваними баштами — російські танки, — у яких лежали дорогі махрові рушники. Що вони робили в танках? Може, танкістам видають імпортні рушники дорогі, махрові? Це були мародери, яких наздогнала доля там, де мала наздогнати. І ось зауваж: це уламок міни. Ось ці уламки все на своєму шляху пробивали.

— Які важкі…

— Це хвостове оперення цієї міни. А ось маленький уламок, здавалося б. Спробуй, який він важкий.

— Ух, оце так…

— Так. Ось цими уламками вони й далі руйнують наші міста, убивають наших мирних громадян. І тому, бачачи все це і чуючи всі ці вибухи, мені хотілося довести і їм, і всім, що ми, як цей півник, стоятимемо до кінця і ми переможемо.

— Ви самі протягом шести місяців носили всі ці експонати?

— Ми перевозили… На весь процес перевезення знадобилося дев'ять місяців.

— Ай-ай-ай.

— Із цих дев'яти місяців три чи чотири місяці я сам переносив. Бо нікого не було поряд. А так — ми із хлопцями. Це все перенесено вручну. Кожну роботу — маленьку чи велику — перевезено, розставлено, відмито…

— Дуже гарно.

— Це наші сусіди. Це Туреччина. Це кераміка.

— Гарно.

— Кераміка дивовижна. Це ручна робота. Це Каппадокія. Я купив у майстра — у старого турецького майстра, видатного. Це все ручна робота. Ось які дива можуть творити люди, ну, простими руками. Усе-таки я вважаю, що це не руки людські, а промисел Божий.

— Дуже гарно.

— Тут ми переходимо до другої зали, яку умовно названо «східною». У цій залі хочу звернути увагу на кілька цікавих речей. Ну, відкриває цю залу робота «Ассірійський цар». Рідкісна робота. Але він стоїть, і ніби на нього дивиться ламмасу. Це месопотамський міфічний герой. Це бик з обличчям чоловіка. Іноді він буває з вухами тварини, із крилами. Це божественне створіння, яке захищає житло. Ось ми вже почали розставляти роботи, вони вже стояли тут, у залах… Ці консолі, які ви бачите на стінах, — це я не вигадав. Я побачив у Дрездені у палаці Цвінгер, де розташована Дрезденська картинна галерея. Там один із найбільших у світі державних музеїв. Там є державний музей. Чому не можна порівнювати можливості держави німецької і наші… Але в якісь моменти, можливо, щось і можна порівняти за відчуттями. Ось ці консолі — я запозичив у них цю ідею. Тому що вони заповнюють стіни, ці роботи ніби витають у повітрі. Коли на них уже стояли великі роботи і мені дали гарантію, що ці консолі витримають навантаження 20 кілограмів, і ми під ними розставили інші роботи, і ламмасу стояв під ними… Я приходжу вранці і дивлюся: стоять колеги… У нас лише кілька людей помічників моїх. І тут лежить розбите віяло. Ось одне віяло японське залишилося, а тут ще одне віяло, яке стояло на цій консолі. І вночі консоль відвалилася — воно упало. Ось сліди ще лишилися. І розбилося вщент. І хлопці стоять пригнічені… А я підходжу і кажу: «Дякувати богу». Вони не розуміють, що відбувається. Кажуть: «Як „дякувати богу“? Розбилася така робота: лімітована…»

— Під нею головне стояло.

— Під нею стояв ламмасу. Це рідкісна серія. А він ще під номером один. І я собі уявив на мить, що було б, якби на один міліметр правіше. Він би розбився, цей ламмасу дивовижний. Тому дякувати богу. Що бог не робить, — богу дякувати.

— Це не Lladro тут, у цій залі?

— Тут і Lladro, Японія, Таїланд, Китай, Франція. Тут багато різної порцеляни.

— Але це?

— Це Lladro.

— Ну, видно за стилем, за почерком.

— Звісно. Старе Lladro, коли вони ще дерева подавали в такому, ніби розмитому вигляді. Роботи, куплені в різних країнах. Ця — у Португалії, ця — у Лондоні, на Оксфорд-стріт. Я зайшов… Бувають дивовижні речі. Я привіз до Києва, і знайома, яка ввела мене у світ порцеляни — Світлана Василівна Єгорова — вона каже: «Слухайте, я нещодавно бачила цю саму роботу. Звідки ви її привезли?» Я кажу: «З Лондона». Вона каже: «Я тиждень тому була в Лондоні і бачила цю роботу».

Дивися. Ми після цього кожну консоль… Ми зняли всі роботи. Ми закріпили кожну консоль металевою конструкцією. Кожну. І тепер я не боюся, що тут у нас… Ось ця робота теж цікава тим, що вперше її побачив у Санто-Домінго — у Домініканській Республіці. Я побачив цю роботу, яку давно мріяв. Мені так хотілося її мати в колекції… Вони не змогли скласти ціну, бо сказали: «У нас різниця у сім годин з Іспанією. Треба телефонувати дізнатися. Вона у нас стоїть 20 років, і ми не знаємо, скільки вона коштує». Я так і не купив її тоді. Потім, звісно ж, знайшов. Ось вона посіла своє місце. Це японські коропи кої в натуральну величину, із дивовижними кольорами. Це іспанська порцеляна.

— Яка ваза, я дивлюся…

— Яка?

— Ось ця.

— Це ваза проста.

— Невже?

— Це китайська ваза. Досить проста. Вона яскрава, вона велика, цікава. Хоча значно цікавіша — це японська ваза сацума. Це середина ХІХ століття. Тут кілька технологій оздоблення цієї вази. Тут розпис найтонший. Дивовижно.

— Чи є люди, які можуть, якщо щось раптом, не дай боже, відлетіло, зробити? Ось реставратори.

— Дуже мало.

— Але є?

— Але є, так.

— Тобто це можна реставрувати, загалом, еге ж?

— Але не все. Ні, є речі, які не можна реставрувати, бо не можна повторити технологію. Ну як можна реставрувати таку роботу? Це імператорська ваза. Це XVIII століття. Вона приїхала з Бельгії.

— Фантастика.

— Вона мандрувала всім світом. Щоб створити цю вазу… А яке звучання тут… Це порцеляна.

— XVIII століття?

— XVIII століття. Витончена робота, витончений розпис. Для того, щоб обпалити цю вазу, потрібно було створити піч заввишки два поверхи. І коли це випалювали на око майстри, які не мали жодних, там, приладів — нічого… Вони бачили, коли треба зменшити вогонь, а коли підсилити його. І потім: коли робота була готова, вистигала ця піч — і вони руйнували її повністю для того, щоб витягти цю імператорську вазу. Тут куточок селфі.

— Так, ось я бачу: «Швець Музей». Еге ж?

— Так.

— Станьмо з вами ось тут, із двох боків, щоб було видно, і сфотографуймося… Дякую.

— Назва музею різними мовами.

— Я помітив.

— І корейською, і китайською, японською, усіма європейськими мовами. І тут фенікс: символ відродження з попелу, попри все.

— Гарно.

— Тут місце для селфі. Ось кожен може сфотографуватися із цією унікальною вазою, якщо стане на тлі.

— Гарно.

— Зараз ми ще трішки сюди пройдемо. Тут також це Японія… Що я хотів показати? Я хотів показати, наскільки достовірною є кожна деталь цих обладунків. Це самураї. Ось що вирізняє, знову ж… Це іспанська порцеляна. На 60% колекція складається з іспанської порцеляни. Водночас тут презентовано всі найвідоміші мануфактури у світі. Кожна деталь відповідає історичній правді того часу і тих деталей оздоблення.

— Але це також Lladro, схоже. Так?

— Так. Це робота, яку я через інтернет купив у Новій Зеландії.

— Жах.

— Вона прийшла в Київ у саркофазі, покладеному в кілька ящиків, які треба було розпаковувати, розпаковувати, розпаковувати… І ось ми побачили цю роботу. Вона була вкрита товстим шаром пилу. І Галя тоді з маленьким Дмитриком, названим на твою честь, моїм старшим сином…

— Це дуже правильно.

— Ну, мабуть, так. Дмитрик був першим сином нашим. Ти знаєш, потім Андрійко, Ганнуся. Так вони з Дмитриком зубними щітками тиждень вичищали цю роботу. Нині вона ось така. Це дивовижно.

— Дуже гарна ваза згори теж. Із підсвіткою розкішною.

— Це — Японія. «Великий чемпіон» має назву ця робота. Це великий чемпіон сумо. Найвідоміший і найпопулярніший вид спорту в Японії — сумо. Але прообразом цієї роботи став юнак, якого батьки після Другої світової війни вивезли з Радянського Союзу, із Житомирської області, до Японії. Де він почав вчитися мистецтва сумо і став одним із найбільших чемпіонів сумо.

— Я читав у «ФАКТАХ» про нього.

— Так. Ось такий гарний український хлопець. Тут ми закінчуємо екскурсію вже. Тут у нас є Японія.

— Ох, гарно як… Оце гарно.

— Це Японія, так. Це Lladro. Тут, знову ж, для того, щоб наголосити, наскільки достовірно все… Імператор та імператриця. Кожна деталь: навіть сім халатів — у тому кольорі, із тим оздобленням, як на справжній імператриці під час урочистої церемонії. Тут усе відтворено. А які хлопчики гарні, маленькі самураї… Знову ж, це не вигадані казкові образи — тут усе так, як насправді буває, коли їх посвячують у самураї.

— Клас.

— Маленька вазочка з кістяної порцеляни. XVIII століття. Я досі чекаю, коли хтось прийде і скаже, що насправді вона дорожча за ту, більшу. Тому що вона є унікальною. Кістяна порцеляна — це тверда порцеляна, яку створюють у цьому випадку з подрібненої в пісок, у борошно кістки буйвола. І тому вона легка і прозора. Водночас дуже міцна. Я зараз хочу показати тобі одне диво з див. Ми зараз обійдемо. Тут Японія, Китай…

«Я їжджу машиною 2010 року. У кожному із залів музею — від п'яти до 10−12 нових таких машин»

— Я у вас хочу запитати, користуючись нагодою. Ви щойно заговорили, що дорожче, там… Так? Слухайте, це все дорого коштує.

— Дивись, Дмитрику. Я їжджу машиною 2010 року. Вона мене цілком влаштовує. Але коли я замислився, то в кожній із цих зал від п'яти до 10, до 12 нових машин таких — такого класу, добрих.

— То я хочу запитати: може, варто щось продати?

— Ні, продати не варто.

— Щось купити…

— Ні. Ні. Ні продати, ні купити. Показати. У мене ж завдання інше. Я навіщо збирав усе це? Для того, щоб можна було… Як ці майстрині, які створювали цю порцеляну ручної роботи, щоб вона акумулювала це добро, любов, усе прекрасне, щоб вона потім протягом багатьох років могла віддавати тим, хто відчує… Я сподіваюся, що ви відчуєте це. Ось так я збирав цю колекцію, щоб, зібравши її, закумулювавши цю красу, цю енергетику, вона могла віддавати людям — із розбитими серцями, які живуть у постійній тривозі, розтерзані цими метаннями й невідомістю. Щоб вони, прийшовши сюди, відновили свій внутрішній світ, щоб вони набралися сил жити далі, щоб дивитися у майбутнє і сподіватися на те, що майбутнє їхніх дітей буде кращим, що Україна відродиться, оживе і стане чудовою. Ось ця мета. А продати — і купити іншу машину: одну, другу, третю… А навіщо стільки? Я їжджу своєю, і мені вона подобається.

Я зараз зверну увагу. Ось це кістяна порцеляна, японська, сацума. Ось на денці ти бачиш щось? На денці. Подивися.

— Нічого.

— Нічого не видно. Еге ж? А тепер якщо на просвіт подивитися таку саму філіжанку…

— Оце так…

— Портрет гейші. І ось цей фокус, умовно кажучи, — він практично не розгаданий. Його намагалися повторити. Дехто повторював, але не так вдало. Адже тут нічого не видно. Найвитонченіша порцеляна. І він тут, висвічуючи, показує портрет гейші у таких деталях. Це чудова річ.

— То японці — теж молодці.

— Японці не просто молодці. Хоча вони були треті після китайців і після корейців. Коли японці завоювали Корею, вони працівників, які навчалися у Китаї, забрали до Японії — і ті стали носіями технологій.

— Але іспанців — номер один у світі вважають?

— Не знаю.

— А… Так не можна сказати, еге ж?

— Не можна сказати. Для мене — так. І я намагаюся довести це. Мене ніхто не просив про це. Я просто хочу поділитися радістю, своїми спостереженнями і відчуттями. І я вважаю — для мене це звучить досить переконливо: те, що я розповідаю і показую, — те, що це найгарніша, найживіша, найцікавіша порцеляна.

Тут я зупинився на хвилинку, щоб… Я дуже хочу, щоб дітки приходили сюди. Насамперед, коли я збирав це, коли ніс, знемагаючи, бо я не настільки сильний, щоб піднімати деякі роботи… Вони важкі. Є важка порцеляна, важка. Я ніс, думаючи про невідомих мені дітей з інтернатів: таких самих, як я, які ось тут, за кілометр звідси, але вони не грають зараз, можливо, в баскетбол у храмі, як я грав колись — у Свято-Покровському храмі, — тому що інтернат був поряд. Я хочу, щоб вони побачили цю красу зараз, раніше, на початку свого життя. Не тоді, коли мені відкрилося — і я намагаюся надолужити втрачене і поділитися цим із кимось ще. Я хочу, щоб на початку життя вони могли відрізнити, що гарне, а що жахливе, що справжнє, а що підроблене, що добре, а що зле. Щоб вони не виросли цими орками, які знають лише, як убивати і руйнувати.

Ось тут ось куточок героїв дитячих казок. Ну, ми з тобою вже вийшли із цього віку, але тут можна зустріти і бременських музикантів, і Алісу… Я дуже хотів би, щоб дітки сюди приходили. І стійкий олов'яний солдатик, і Піноккіо, і Червона Шапочка, і кіт у чоботях… Подивися, які дивовижні образи. Ось ми переходимо до третьої зали, яка присвячена західноєвропейській та українській порцеляні. Ми тут на хвилинку затримаємося, бо ця вітрина присвячена українській порцеляні. Багато відомих українських колекціонерів і неколекціонерів побачать ці роботи і скажуть: «А ми в бабусі це бачили, у нас у родині це стояло». Багато цих робіт були в масовому тиражі, а багато — поодинокі, авторські. Тут роботи переважно Владислава Івановича Щербини: старійшини порцелянового мистецтва — в Україні. Він помер кілька років тому, встигнувши провести виставку, присвячену 90-річчю. Ось на цій виставці ми з Ганнусею з ним сфотографувалися поряд. Це його запрошення. Це його роботи — дуже гарні, дивовижні.

— Гарні роботи, так.

— Це і його роботи, і його дружини — відомої художниці Жникруп Оксани Леонтіївни. Вони вже пішли від нас, на жаль, але це залишилося як пам'ять про них і як пам'ять про те, що українська порцеляна, яку багато хто сприймає легковажно, як порцеляну, що поступається у своїй складності західним порцелянам, які мають величезну історію… До речі, українська порцеляна теж має багатовікову історію, кількавікову історію. Водночас вона самобутня. Вона трохи простакувата, у ній немає такої кількості деталей, якою можуть похвалитися зараз сучасні порцелянові мануфактури. Але вона впізнавана.

— І це українська порцеляна, вази? Так?

— Це українська порцеляна. Це впізнаваний петриківський розпис.

— Так, так.

— Подивися, яка краса.

— Гарно дуже.

— Це ж упізнавана краса, ні на що не схожа. А ось дивіться, що ми зараз робимо. Ми проходимо до цієї зали… Тут я хочу звернути увагу… Ось давайте ми пройдемо зараз повз. Дмитрику, ось давай, ми сюди пройдемо, пройдемо, пройдемо… Я хочу підвести тебе…

— Ну, це Lladro напевно.

— Це Тюрінгія.

— Німці. Так?

— Це Вальштадт. Це німці. Це початок ХХ століття. Це величезна робота, метрова, складається із двох частин. Вона збірна.

— Гарно. Так, збірна, бачу. Так, так.

— Цю роботу теж перевозив своїми руками. Що це за робота? Ось це робота зі Стоянки. Ця робота стояла в одному будинку недалеко від вікна, а в сусідньому будинку, який був розташований максимум за 15 метрів, прилетіла така міна, як я тобі показував. І вона застрягла в даху, і не вибухнула. Якби вона вибухнула, там нічого б не лишилося вже. Але оскільки вона не вибухнула, то наші друзі, господарі цього будинку, вирішили передати цю роботу музею як ще один символ стійкості. Ось вона вистояла і перебуває тут.

Хочу звернути увагу на ці маленькі прозорі рюшечки. Ось прозора порцеляна. Це характеризує якраз те, про що я казав: що раніше цю прозору порцеляну в мізерних обсягах використовували в композиціях. І ось тут, наприклад. Це також Тюрінгія. Це кінець ХІХ століття. Це концерт у Сан-Сусі, у Потсдамі. Ми нещодавно там були з Аннусею і Галею, під Берліном. Дуже рідкісна композиція. Тут також маленькі рюшечки. Це було диво. Тому що створити прозору порцеляну — це диво.

Зараз ми перейдемо до дива з див. А тут я хочу звернути увагу на те, що… Це, до речі, «Роял Відень» — австрійська порцеляна. 1825 рік. Куплений мною на київській барахолці. Я коли дізнався про цю роботу… Коли я зняв задню частину, я побачив дату саме — і був вражений тим, яка стара ця тарілочка. Це теж «Роял Відень». Дуже красивий ручний розпис. А тут я спеціально повісив ще одну тарілочку, щоб можна було порівняти впізнаваність технік, якість роботи. Це Баранівка — це Україна. Тобто Україна — якщо її порівняти з чимось, вона часом ні в чому не поступається навіть у цьому найскладнішому порцеляновому мистецтві. Ось ці дві роботи я купив у різні роки в різних місцях. Це Коростень. Подивися.

— Так. Ну там знаменита порцеляна — у Коростені — була.

— Так, була. Зараз її немає.

— Соцреалізм у мене був свого часу: Коростень.

— Коростень.

— Мені подарували, так.

— І ось подивіться. Це Коростень.

— Гарно. Ну, гарно.

— Це не просто гарно — це ж диво з див. Це Коростень. Це… Я на секунду затримаюся, бо це рідкісна колекція іспанської порцеляни. Це автор Сані Сідро — скульптор. Він створив таку колекцію із 30 робіт лише для Lladro. І більше нічого подібного ніде в «порцелянових» музеях у світі ви не знайдете. Тому що це не схоже на порцеляну. А ця порцеляна — пустотіла, тонка, дивовижна.

— Гарно.

— Це все українська порцеляна. Тут Баранівка, Коростень, Полонна… А яка гарна Баранівка… Це художниця Трегубова. Подивися: це Оксана Жникруп. Така проста робота, здавалося б, але ця робота була скопійована і зроблена на Мангеттені, у Нью-Йорку. Величезна постать, надувна, прообразом якої стала робота української художниці — Оксани Леонтіївни Жникруп.

І ось коли я говорю… Коли з'явилися ці парасольки, це було диво з див. Тому що такого обсягу прозора порцеляна — як можна її створити? Три парасольки. Це три сестри: відома іспанська робота. Це роботи, до речі, за мотивами Модільяні: жінка на гойдалках, жінка на балу… Там ще кілька голів за мотивами Модільяні.

А тепер я попрошу тебе повернутися сюди. Ось сюди підійди й подивися на цю дивовижну роботу.

— Так… Усе прозоре.

— Ми щойно говорили про рюшечки, про маленькі, про парасольки. Тут який обсяг величезної прозорої порцеляни… Вуаль. Ця робота у мене, куплена на інтернет-аукціоні, простояла на горищі понад 20 років. Я її привіз сюди, щоб розпакувати тут і переконатися, що від неї залишився один пісок. Тому що така робота багато років подорожувати не може. І стара коробка… Тоді ще не було таких упаковок. Я коли відкрив її тут, я був вражений: вона ціла. Абсолютно. Тут лише з одного боку невелике пошкодження. Але цей обсяг прозорої вуалі… І, до речі, ще одну роботу я нещодавно знайшов. Це чорна вуаль. Вона трохи пошкоджена. Чорна вуаль. Це біла вуаль.

— Пошукаймо. Може, ще знайдеться у вас.

— Дмитрику, зараз я хочу показати тобі ще одне диво з див. Це також робота, випущена до 60-річчя.

— Гарно.

— Це Хайме Перший: король Валенсійський. Я коли побачив цю роботу у Світлани Василівни Єгорової, я Галі сказав: «Якщо я знайду таку роботу, то скажу, що можна припиняти колекціонування. Я буду задоволений».

— А їх немає. Так?

— Їх немає. Це стара лімітована робота. Де їх шукати? Їх немає просто. Їх не продають.

— Добре. А можна, запитання поставлю?

— Так.

— Суто меркантильне. Ось ви купили там за 100 грн таку роботу. За скільки її сьогодні можна продати?

— Ну…

— За 100 $, скажімо. За скільки сьогодні?

— Я не знаю.

— Ну, в рази зросла ціна?

— У десятки.

— Ну от якщо ви сьогодні виставите таку роботу…

— Я не виставлятиму.

— Якщо раптом.

— Я не знаю. Ну це все гадання.

— Тобто це бізнес, з іншого боку.

— Для когось — так. Багато хто так і робить. Тут, до речі, продемонстровані дуже цікаві порцеляни. Ось французький чайник. XVIII століття. У такому стані зберігся з таким виразним обличчям… Це Франція. Це «Каподімонт», Італія. Це австрійська порцеляна. Ось австрійський вершник. Якщо ти звернеш увагу: на чому тримається цей кінь?

— На вершнику. Так?

— Подивися фотографію. Це справжня фотографія. Школа верхової їзди у Відні.

— Клас.

— Це найважчий, найскладніший елемент дресирування коней. Як його підхопили, як це було зроблено… Цей зал чим ще цікавий? Окрім того, що тут Мерилін Монро…

— Гарно.

— Гарно, мабуть. За мотивами Модільяні розкішні жінки. Це герої Шекспіра і сам Шекспір. Ось герої його творів. І ось ми підходимо до твору, заради якого я створив цей куточок музею. Цей італійський камін ручної роботи з мармуру і це дзеркало для того, щоб можна було сфотографуватися тут, не вдаючись до допомоги. Цей комплект має назву «Пори року». Це «Мейсен». Цей комплект почали видавати в Мейсені 1730-го року. Це «Пори року». Це годинник камінний — одна пора року. Два свічники — дві пори року. І ваза унікальна.

— І люстра, так?

— Люстра. Люстра із цими янголятами, із цими квітами. Ось чому ці квіти довгий час вважали найкрасивішими у світі. Вони дуже гарні, але декоративні. Вони не живі. На відміну від іспанської порцеляни.

— Гарно, гарно.

— Ще на одну секунду ми затримаємося ось тут. Дуже багато робіт я привозив із поїздок, пов'язаних із футболом. І друзі-журналісти часто мені допомагали переносити ці коробки, ходити цими блошиними ринками в різних країнах. Ішли ми містом Ренну перед матчем із кількома знайомими нам спортивними редакторами. І я дивлюся: кілька інтелігентних чоловіків продають вази і п'ють вино, рожеве чомусь. І вино у них закінчується. Коли я запитав, скільки коштують вази, вони сказали: «Ви не купите. Це дуже дорого». Я кажу: «А якщо ще пару пляшечок такого вина?» Там були вази сацуму — японські. І коли я їм почав розповідати про вази сацуму, вони перейнялися. Вони кажуть: «Ми вам віддамо за безцінь, тільки вино не забудьте нам купити». Я побіг купив їм рожеве вино.

Я купив японські вази. І навіть я купив цю французьку вазу наполеонівського періоду. Тут якраз колекція порцеляни, присвячена наполеонівській темі. Це французька ваза, іспанські роботи, лімітовані, з Наполеоном. Тут Наполеона зображено. І ось ця французька ваза наполеонівського періоду мене вразила тим, що головний медальйон виконано в техніці веджвуд. Це відома англійська мануфактура, яку створив Джозая Веджвуд — постачальник королівського двору. Він створював роботи, схожі на камеї: коли на блакитному, салатовому чи навіть чорному тлі були білі зображення, схожі на камеї — жіночі прикраси. І те, що ця техніка, яку ніхто ніколи не використовував в інших мануфактурах, раптом постала на французькій вазі кінця ХІХ століття, — це ж диво. Але ще більше диво тут — це цей комплект чайний, у китайському стилі розписаний, із кістяної порцеляни. І навіть коли я показував його фахівцям-колекціонерам, вони ніколи не вірили в те, що це англійська порцеляна. Веджвуд! Веджвуд, який можна упізнати за цією технікою завжди і скрізь. І раптом такий «веджвуд» — унікальний, прозорий, номерний, колекційний, ніде ніким не бачений. Ось я знайшов такий у такому стані. Друзі, дорогі, це просто диво. Це Коростень.

— Гарно.

— Я, уже розставляючи роботи, помітив, що… Оце теж Коростень. І — бачите? — ручки у вигляді лебединих ший.

— Так.

— І ось ваза французька, і ручки у вигляді лебединих ший. І поєднання кольорів, і позолота. Як це може бути? Ми переходимо до останнього… Так, тут на одну секунду ми зупинимося, бо цей куточок ще оформляють. Опис буде. Цей куточок має назву «Куточок хрестин». Він присвячений дівчинці: Галиній племінниці, — яка внаслідок захворювання втратила око одне тут, у Києві. Потім завдяки фонду братів Кличків вона поїхала в Берлін. Їй там зробили десятки операцій. Їй удалося бачити одним очком ще багато років. Потім вона осліпла. Зараз вона працює, вона самодостатня, вона не любить, коли її жаліють. Вона сама їздить містом. Вона допомагає українським переселенцям, оформляє документи. До неї багато хто звертається. Цей куточок я присвятив їй, бо тут, на відміну від інших музеїв, де до порцеляни торкатися не можна, — тут до порцеляни можна торкатися. І сліпим діткам, і не сліпим людям можна торкатися для того, щоб відчути, який у неї вигляд, як відчувається, як передається ця енергетика. І невипадково тут висить ця тарілка величезного діаметра: 55 сантиметрів. Це портрет вельможі роботи Дюрера. Цю тарілку я знайшов на Александерплац у центрі Берліна і не зміг сторгуватися. І коли я поїхав, Галя з Аннусею кілька разів їздили туди і домовилися, і зробили мені такий подарунок. Дивовижна робота. Це нідерландська мануфактура.

— Гарно.

— Дуже гарно, дуже. Ось тут такий, наче німецький, куточок. Тут, до речі, є роботи і берлінської королівської мануфактури. А ось це якась цікава порцеляна… Це «Каподімонте», дуже впізнавана.

— «Каподімонт» — що це за фірма?

— Це Неаполь: Італія. У Неаполі цей палац Каподімонте розташований трохи осторонь центру, і там мало хто буває. Там не велика, але дуже цінна колекція порцеляни. То ось квіти «Каподімонте», італійські. Їх нарівні із квітами «Мейсен» вважали найкращими у світі порцеляновими квітами. На відміну від іспанських квітів найвитонченіших, які можуть відлетіти від подиху вітру, ці квіти із твердої порцеляни. Ось ця робота важить майже дев'ять кілограмів. Я купив її, коли ми з дітьми зупинялися в папському готелі у Ватикані. Ми жили один тиждень там і все вивчали, подорожували, збирали, шукали порцеляну. Я купив у Ватикані цю роботу. Я можу її брати за квіти й піднімати — і нічого з нею не станеться. Це тверда порцеляна. Вона дуже красива, але не жива, вона декоративна. На відміну від іспанської.

— Так…

— А ось іспанська порцеляна. А ось іспанські квіти. Ми зараз переходимо до четвертої зали музею. Я її називаю «божественною» з багатьох причин. По-перше, божественні ці квіти.

— Це Lladro, так?

— Це Lladro.

— Ну, видно одразу. Відмінності видно.

— Розумієте? Вони впізнавані.

— Так.

— Ось ця, до речі, композиція: «Протягом життя» — 50 екземплярів лише. Тобто такі роботи з таким тиражем зустріти майже неможливо. Це квіткарки. Тут я хочу сказати, чому я цей зал вважаю божественним. Тому що тут зібрано роботи, присвячені різним релігіям: юдейській, католицькій, православній, індуїстській… Це як продовження символу того, що ми бачили на даху.

— Це дуже гарно.

— Коли ми перебуваємо серед багатьох храмів, присвячених різним релігіям. І тут ми опинилися в центрі цього місця. Витончені роботи, унікальні.

— Фантастика.

— Фантастика Тут є оздоблення золотом. Тут найтонші квіти. Це Lladro. Це Німеччина: «Гутченройтер». Тут різні порцеляни.

Перш ніж ми завершимо екскурсію тут, ми перейдемо до цієї частини зали, присвяченої тваринам, птахам, квітам. Якщо на секунду зупинимося біля цієї композиції — вона цікава тим, що одного разу я купив у Нью-Йорку… Ні, я купив в Америці цю роботу: я не пам'ятаю, у якому штаті. Господарі-продавці відмовилися її доправляти в Україну. Сказали: «Якщо хочете — приїжджайте в Америку». Зараз усе кину — і поїду в Америку. І тут вийшло, що Галя домовилася, купила путівки, і ми поїхали з дітьми до Нью-Йорка. З Дімою й Андрійком, і з Галею. Аннуся була маленька. Ми домовилися з продавцями, що вони привезуть цю роботу в Нью-Йорк. Ми домовилися, вийшли вранці зустрічати їх. Під'їжджає старий такий джип із величезним відкритим кузовом, фермерський. Знаєш, як раніше були на цих ранчо? Випорхує звідти 80-річна бабуся така — божа кульбабка. Вивалюється насилу 100-річний дідусь. Він був за кермом. Я думаю: «Як вони доїхали?» Дідусь каже: «Та… Кілька тисяч миль ми проїхали». Я кажу: «Заради чого? Ви ж могли надіслати це». — «Ні, ми хочемо вручити особисто вам». Я кажу: «Я вже оплатив. Ви могли б надіслати». Я кажу: «Усе: дякую, до побачення». Вони кажуть: «Ні, давайте зайдемо до готелю». Ми зайшли до готелю, я їх почастував, там, чаєм, із дітьми сидимо… Вони кажуть: «Розгорніть і переконайтеся, що все ціле». Я розгорнув, переконався — і кажу: «Усе, дякую».- «Ні. А де вона у вас стоятиме?» Я говорю: «А навіщо вам це знати?» І бабуся, і дідусь кажуть: «Ви знаєте, у нас немає дітей. У нас немає нікого із близьких людей. Ми багато років після важкого робочого дня збиралися за вечерею за столом. А у нас на столі стояла ця робота. Ми з нею радилися, переживали якісь труднощі життєві. Для нас так важливо, де вона буде, коли нас не стане…» Ось зараз вона тут.

— Цікаво.

— До речі, я хочу сказати, що ця робота свого часу теж була однією з найбільших у світі. Ось така робота стояла понад 20 років у їдальні японського імператора, який зрікся свого трону на користь сина-принца. Ось такі речі в їдальні, де відбувається, як на мене, інтимна дія — вживання їжі, — просто так не поставиш.

— Ну, шалена робота.

— Фантастична.

— Так.

— Фантастична. Ще тут я попрошу на хвилинку зупинитися. Бо дев'ять місяців тривало це перевезення робіт. Галя мила всі ці роботи вдома. Якось вона мила, пакувала, а я перевозив і розпаковував, і розставляв тут. Коли я почув музику флейти, я зайшов… Галя поливає роботу зі шланга у ванній. Я говорю: «Ти чуєш мелодію?» — «Ні, не чую». — «Прислухайся». Через шум води долинав звук флейти. І тоді я ще раз їй кажу: «Вимкни і ввімкни воду». Коли вона спрямовувала струмені води… Лише на цій роботі. Я згодом перевірив тисячі робіт. У нас їх понад 4 тис. Жодна робота не дає такого ефекту. Ми почули голос порцеляни. Отут якщо через QR-код зайти, можна почути, як співає порцеляна. Але коли мені Дмитрик-син подарував цю чарівну паличку Дамблдора з «Гаррі Поттера», я перевіряю всі роботи на звук… Ну всі вони звучать як порцеляна, звук передають порцеляновий, але такого звучання не дає жодна інша робота — лише ця. (стукає).

— Звісно… Що ви зіграли?

— Я не знаю. Я зіграв дзвін. Ось бачите? Тут відчинені вікна і дуже часто вдень… Із цього боку завжди тихо. Тут немає транспорту. Тут лише зелень і бані. І коли лунає дзвін — це малиновий дзвін, дзвониковий — я чую, як вони співзвучні. І я думаю, що ніхто навіть із порцеляністів, із колекціонерів, із скульпторів — ніхто не знає про цю властивість порцеляни, бо це випадкове відкриття, яке сталося випадково. Але якби навіть шукати таке звучання… Я пройшов через усі роботи — немає. Тут завдяки тому, що заломлення тонких, товстих, довгих, коротких стебел, — воно дає такий, дивовижний абсолютно, результат, таке унікальне звучання, яке я, наприклад, порівнюю із дзвоном.

— Клас.

— Ми вже закінчуємо. Я вас замучив. Я всіх замучую.

— Ні.

— Я ж можу без перерви розповідати. Ось подивіться: це ще квіти «Каподімонте», Неаполь, Італія. І тут, дивлячись на них, можна повірити, що їх могли вважати найкращими. Для когось вони і зараз залишаються кращими і гарнішими, ніж…

— Не Lladro.

— Ось ти розумієш?

— Так, тепер я розумію.

— А ось ми зараз на секунду… Ми підійдемо до цієї тумби. Тут якась гарна композиція…

— Ой, гарно, так.

— Це полювання на лисицю. Ми зараз відвернемося трошки — зупинимося біля цієї тумби.

— Яка ваза цікава…

— Дві вази.

— О так.

— Вони непрості. Тут кожна ваза — вона не розписана. Це не підглазурний розпис. А тут кожну деталь спочатку прокреслено вручну, потім розписано, покрито глазур'ю й обпалено. І цю колекцію створено на замовлення Lladro іспанським… Він модельєр взуття, дизайнер меблів, дуже відомий у світі Хайме Айон. Це іспанський єврей, він народився в Мадриді. У нього представництва в Нью-Йорку, Лондоні, Токіо — де завгодно. Ми, до речі, йшли з Галею одного разу по Ріджен-стріт у Лондоні, і там, я дивлюся, у вітрині виставлено червоні черевики. Я кажу: «Галю, десь я бачив ці черевики. А зайдімо». Виявилося, що це фірмовий магазин цього Хайме Айона. Він створив цю колекцію лише для Lladro і приїхав презентувати її в Києві. Це було багато років тому. А потім уже в Мадриді, у Лондоні, у Нью-Йорку. І коли я купив практично всю колекцію, він ці вази… Ми не підніматимемо їх. Ось фотографія. Він підписав «Для Галини й Олександра» і одну вазу, і другу.

Ця серія має назву «Закохані». Це молоді люди, схожі на інопланетян, із серцями в руках. Це «Закохані». Дуже витончені композиції, присвячені сім'ї. Ось ці «чужі», інопланетяни — здавалося б, дивовижні, але тут техніка рідкісна. Знову ж таки, це не розпис. Тут кожну деталь спочатку автор вручну прокреслив, а потім розписав. Ось ці роботи, ця серія — вони мають фантастичний попит на аукціонах у Японії.

Читайте також: Олександр Швець: «Моя мрія ще до кінця не здійснилася»

«Для мене важливо показати це в Києві, щоб ті, хто не має можливості їздити світом, могли побачити все тут»

— Яке місце сили… Ось я дивлюся: Андріївська церква. Подивіться. Ну, фантастика. Так? Ось у вікна зазирає Андріївська церква. Це ж приголомшливо. Так?

— Дмитрику, ось це має назву «Небесна подорож», де янголи летять, ніби витають у небі — у київському небі — над банями, над церквами… Саме це місце — диво. Але тут хочу звернути увагу на квіти. Щоб закінчити цю тему. Дивовижні квіти.

— Гарно.

— Приголомшливі квіти. Це Lladro. Які це гарні квіти… І раптом це — сама досконалість. Ось ця голова, посипана квітами з усіх боків. Ти можеш подивитися і там… Таких квітів не створить ніхто більше. Лише Lladro. І тут, знову ж таки, — бачиш? — маски прозорі, зібрані в різних країнах, у різні роки випущені різними скульпторами Lladro. Швейцарія…

— Гарно.

— А тут тема присвячена Дон Кіхоту. Це улюблена тема «лладрівських» скульпторів. Це повернення до Ла-Манчі. Знову ж таки, яка композиція… Тут вали, тут якийсь хлопчик-пастушок, тут Дон Кіхот, який розмовляє із Санчо Пансою, там конячка, там ослик… Ну ціла картина. Скільки емоцій, скільки всього… І ось які емоції в головного героя багатьох порцелянових композицій.

— У мене є така робота.

— Є така робота у тебе.

— Гарна, так.

— А така?

— Ні.

— Як не дивно, це одна з найзнаменитіших робіт Lladro. Вони навіть випустили пам'ятну планшетку, де зображений цей Дон Кіхот.

— Клас.

— Але водночас мало хто знає навіть із колекціонерів, що це парна робота. Вона разом із Санчо Пансою. Дон Кіхот і Санчо Панса.

— Вірний зброєносець.

— Вірний зброєносець. Важче було знайти, аніж цю.

— Слухайте, ну цей витвір мистецтва. Гарно як…

— Великий.

— Узагалі.

— А це? А ось цей божевільний погляд? А ось ці рухи рук?

— Так.

— Тут кожна рука передає такі емоції… А зараз покажу. Мені довелося… Я люблю цю тему. Довелося перенести сюди. Зверніть увагу на цю роботу. Тут торжество стилю Lladro, що передає емоції героїв своїх композицій. Коли цей божевільний погляд, цей політ Дон Кіхота, котрий проткнув списом цей вітряк, а цей кінь, який, упавши, намагається встати і не може. Скільки емоцій, скільки тут динаміки… І все це в порцеляні. Це не розписано на одній площині, там, якимись мазками. Тут відчувається ця динаміка. І ось ця динаміка — мені здається, вона передається тим, хто здатен це відчути.

Ми закінчуємо. Чому цей зал названо «божественним»? Тому що, крім цих тем, дуже важливих і дуже улюблених скульпторами, ось тут мені дуже подобається тема сім'ї. Тут я звернув би увагу на досконалість анатомії. Подивися, яка анатомія. Я не говорю про те, що ці сюжети…

— Про таку анатомію можна лише мріяти.

— Так. (Сміється). Знову ж таки, дбаємо про те, що це отримано в підсумку…

— 15-відсоткового стягнення.

— 15-відсоткового стягення після випалювання. Тобто, як таке може бути?

— Я вже майже фахівець. Ви бачите?

— Так. Див не так багато. Для того, щоб запам'ятати, як це відбувається… І яка енергетика любові… Любові чоловіка до жінки, любові до дітей. Які пальчики, яка чуттєвість тут… Ось тато з дитиною, ось мама до народження, ось мама з дитиною, ось сім'я з дітьми: дуже відома робота. У мене у кількох техніках вона є. Ось мама з татом дитинчати, що тільки-но з'явилося на світ, розглядають. І який тут центральний образ цікавий…

— Так.

— Він вказує на янголят: «Подивися, які янголи». Тут я завжди роблю паузу, бо в мене, чесно кажучи, немає сил фізичних — жодних сил немає. Я не випадково поставив тут лаву.

— (Сміється).

— Так. Тут, до речі, роботи не лише Lladro. Це «Каподімонте», це «П'єта» — це собор святого Петра на площі святого Петра у Ватикані. Зараз цю роботу закрито куленепробивним склом там. Мікеланджело, який закінчує роботу. Ці янголи… Ці янголи із цими квітами, ця чуттєвість фантастична… Це римські папи. Я тут поставив фотографію свою в кабінеті в папи римського Іоанна Павла Другого, який зараз зарахований до лику святих. Чи міг я собі уявити, що зустрічаюся з майбутнім святим? І ось тут хочу звернути увагу на цю роботу? Яку я вважаю центральною в цьому залі. Вона не просто гарна, вона не просто чуттєва…

— Смислова.

— Вона не просто передає тут дивовижну схожість портретів головних героїв із картинами Ель Греко. Цю роботу я привіз із Донецька, коли багато років тому на презентацію «Донбас Палас», готелю — мене запросили. Усі там святкували, я теж там відзначився. І пішов шукати порцеляну. І знайшов в одному з якихось магазинів — навіть я не зрозумів, як він там опинився. І вони сказали, що не знають, скільки це коштує, і «навіщо воно вам потрібне?». Як завжди відповідають.

— Це Lladro?

— Це Lladro. І я купив, оплатив. Я не міг її везти: вона велика, там величезна коробка. Я Галі говорю: «Ну ось вони доправлять». — «Та ні, забудь». Доправили. У цілості й безпеці. І зараз це як зв'язок із Донецьком, як зв'язок із тим, що ми і Крим заберемо, і Донецьк повернемо, і Луганськ — усе повернемо. А їм воздасться. Тому що такі речі безслідно не минають. Це Баранівка: ручна робота 1961 року. Дуже гарна тарілка. А який це Ісус…

— Так.

— А яка це робота, присвячена князю новгородському — святому Олександрові Невському… Мені навіть колеги дорікають за те, що я поставив цю роботу тут. Я говорю: «Ну нічого, війни закінчуються. Не треба забувати, що цей князь новгородський — він був водночас і князем київським. Хоча практично на престолі не сидів, не княжив у Києві». Але я вважаю цю роботу взагалі трофейною. Тому що серія мінімальна, а це номер два. Цю серію випущено для Росії. А у нас ось номер два тут. Зачекайте, вони нам усе повернуть, їм за все воздасться.

— Олександре Юхимовичу, ну я б просив вас присісти на лавку на кілька хвилин. Ось сідайте, будь ласка.

— Сідаю.

— Фантастичний музей, ви знаєте. Фантастичний. А скажіть, будь ласка: чи закінчено експозицію?

— Так.

— І далі що?

— Ось послухай. Я боявся цього моменту, тому що я зробив усе, що я міг. Я багато років — понад 10 років — зводив цей будинок. Я десятки років збирав цю колекцію, привозячи з усього світу, з десятків країн ці дива порцелянового мистецтва, щоб їх тут показувати нашим людям, нашим співгромадянам. І насамперед нашим діткам, обділеним увагою батьків, які залишилися без батьків. Особливо гостро це зараз звучить під час війни, коли тисячі дітей залишились без батьків. Для мене було важливо показати це тут: у Києві — для того, щоб ті, у кого немає можливості їздити світом, бачити це в різних музеях, — щоб вони могли в Києві прийти й побачити все тут, у нас. Тим паче, у цей час: коли війна зруйнувала багато театрів. Я не кажу вже про лікарні, школи, університети. Десятки музеїв…

— Так.

— Десятки музеїв. І в цей час я вважав за важливе створити й відкрити цей музей. І я не можу його відкрити. Я не можу його відкрити, тому що ось усі пропозиції, які мені кажуть і друзі, і знайомі: «Давай ми влаштуємо продаж. Ми налагодимо продаж квитків, запис попередній…» Ні, я хочу, щоб вхід до цього музею був безплатним. Я боюся навіть подумати про те, що хтось із тих, хто потребує відновлення душевних сил — що хтось прийде і зупиниться перед дверима, не маючи змоги купити квиток. Це несправедливо. Це неправильно. Я знайду благодійників, які допоможуть мені сплатити за утримання музею: комунальні послуги, доглядачів. Це не так багато, порівняно з тим, що я протягом половини життя вклав сюди, відмовляючи собі багато в чому, сім'ї багато в чому. Я хочу, щоб цей музей був доступним для всіх.

Я скажу останнє, можливо. Мені підказали, що є американський сайт, який підтримує стартапи. І там, у цих стартапах, не соромляться просити допомоги найбільші американські музеї, розташовані в центрі Нью-Йорка. І я підготував ролик англійською мовою, де описав, що було зроблено для того, щоб зараз, у цей момент, коли все навколо руйнується: руйнуються не лише будинки й міста — руйнуються сім'ї, руйнуються душі, — як важливо відкрити тут у нас… У той час, коли в німецьких музеях для українських біженців квитки безплатні. Квитки вартістю € 14−15 віддають безплатно. Я звернувся до тих, хто може допомогти, щоб тут були безплатні. «Не багато хто, не всі можуть стати біженцями в Німеччині чи в інших країнах. Допоможіть нашим людям тут: у Києві — побачити це диво і сісти на цю лавочку, і відчути, як потихеньку вони приходять до тями». І саме в цей момент мене повідомили про те, що нашу заявку не прийнято, тому що з країн, у яких тривають воєнні конфлікти, заявок не приймають. А там був ще в заявці момент останній: «Укажіть ризики, пов'язані з тим, що ви створили». Я написав, що ризик лише один: «У місті, де щодня лунають сигнали повітряної тривоги, крилата ракета може сюди прилетіти в будь-який момент». Можливо, це їх зупинило. Я не знаю.

— Олександре Юхимовичу, але життя триває.

— Так, життя триває. І не можна опускати руки. Тому що той, хто опустив руки, — він не може вже сподіватися ні на що. Той, хто бореться, — він в останній момент дістане підтримку. Як зі мною це було багато разів. І я вірю, що станеться і цього разу також.

— Ми переможемо?

— Жодних сумнівів у цьому немає.

— Дякую вам.

— Дякую тобі.

Читайте також: Олександр Швець: «Наш музей — це клініка для відновлення душ, вражених трагедіями»

3416

Читайте нас у Facebook