«Дуже боялась, що ми з донькою опинимось в руках окупантів і вони шантажуватимуть нами мого чоловіка»: щемлива історія родини захисника Маріуполя
«Колишній полонений розповів, що в Оленівці його і Максимова койки були поруч»
— Мій чоловік захищав Маріуполь, в останній період оборони міста разом з побратимами знаходився на «Азовсталі», — продовжує Вікторія Божко. — Ночами йшов за декілька кілометрів від сховища, в якому вони знаходились, щоб зловити сигнал супутникової системи мобільного зв’язку Starlink. Здебільшого спілкуватися нам вдавалося за допомогою текстових або голосових повідомлень. Лише іноді мобільний сигнал був достатньо потужний, щоб ми з Максимом могли поговорити. Крайній раз він вийшов на зв’язок 19 травня (тоді ми з донечкою Алісою вже вирвались з окупованої території, знаходились за кордоном). Максим повідомив, що вони з побратимами будуть змушені здатися в полон, тому він знищить телефон.
Після того, я жодного разу не чула його голос. Я тоді сподівалась, що, зважаючи на увагу всього світу до українських полонених, які знаходились на «Азовсталі», росіяни виконуватимуть Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими і хоч іноді даватимуть можливість хлопцям телефонувати або писати листи рідним. Але ці сподівання виявились марними.
— Максима тримають в сумнозвісній колонії в Оленівці?
— Він там знаходився до 30 вересня. Звідки я про це знаю? Двадцять першого вересня відбувся перший великий обмін полоненими, коли вдалося звільнити частину хлопців з «Азову» (в тому числі командирів) та бійців інших підрозділів, які боронили Маріуполь. Через пару днів після цього мені зателефонував один з них. Повідомив радісну звістку: Максим живий, більш менш здоровий, тільки дуже сильно схуд. Тримається. Колишній полонений розповів, що в Оленівці його і Максимова койки були поруч. Чоловік назвав цьому хлопцю мій номер, попросив зателефонувати мені. До того я мала лише одне єдине повідомлення про Максима — воно прийшло з Женеви зі штаб-квартири Міжнародного комітету Червоного хреста про те, що мій чоловік заповнив картку військовополоненого.
В жовтні відбувся ще один обмін полоненими. Звільнили ще одну групу бійців, яких утримували в Оленівці. Вони також мені подзвонили. Розповіли, що 30 вересня росіяни відправили з Оленівки в різні колонії й тюрми велику кількість бранців. Серед них й мого Максима. Скоріш за все, він зараз знаходиться в росії.
— Ви сказали, що вам вдалося вирватись з окупованої території. Коли почалося відкрите вторгнення, ви знаходились з чоловіком в Маріуполі?
— Так. В страшну ніч 24 лютого я вперше прокинулась о 3 годині ранку — від звуків вибухів. Через певний час вони припинилися, але о 5 ранку почалися знов. З Інтернету ми з Максимом дізналися, що почалася велика війна. Ми з чоловіком обидва були на лікарняному — хворіли на ковід. Тому Максима не викликали по тривозі на службу (він служив в одному з підрозділів Національної гвардії). Ми з ним одностайно вирішили, що я з донькою, 3-річною Алісою, маю негайно виїхати з міста: бо безпека дитини — передусім. Боялися, щоб вона не отримала через всі ці події емоційної травми, не кажучи вже про фізичну.
Ми чомусь в той недобрий ранок подумали, що росіяни спробують захопити лише Донецьку та Луганську області. Тому вирішили, що в Запорізькій нам з Алісою буде безпечно. Максим зателефонував командиру частини, і той дав час на евакуацію родини. О 6 ранку ми виїхали на автомобілі в Мелітополь, де раніше служив Максим — сапером в Державній службі з надзвичайних ситуацій. Тут слід сказати, що свого часу в Маріуполь його відправили по переводу, бо це Донбас і була потреба в саперах. В Маріуполі ми й познайомилися. Коли я завагітніла, сказала Максиму: «Не хочу, щоб наша дитина лишилася без батька». Адже робота сапера пов’язана з чималим ризиком. Чоловік зважив на моє прохання. Він за освітою військовий інженер, тож перейшов на службу в Національну гвардію.
«До людей, у яких ми з донькою жили в Мелітополі, прийшли росіяни. Шукали нас, перевернули увесь дім догори дриґом»
— Так от, 24 лютого з самого ранку він відвіз нас з Алісою в Мелітополь (тоді ще це було можливим), поселив у дуже хороших людей і зразу ж повернувся в Маріуполь, — згадує Вікторія Божко. — Заїхав в поліклініку, закрив лікарняний і поїхав на службу.
— Вже через декілька днів після цього росіяни окупували Мелітополь. Вони знали, що ви — дружина українського офіцера?
— На щастя, поки я знаходилась там, не виявили мене. Я дуже боялась, що окупанти арештують мене з дитиною і почнуть нами шантажувати чоловіка, щоб він здався в Маріуполі в полон. В Мелітополі розповідали про такі випадки. Я знала про це від людей, у яких ми з Алісою жили. Саме тому перший місяць окупації не виходила з дому. Адже, якби на вулиці зупинив патруль і мені довелося пред’явити паспорт, арешту не уникнула б — бо маю прописку у військовій частині.
Я розуміла, що рано чи пізно попадусь. Жити постійно в страху — це мука. Відчувала, що як дружина українського офіцера не маю права і не хочу лишатися на окупованій території. Вирішила: краще ризикнути виїхати, ніж лишатися. Міркувала так: якщо арештують, то так тому й бути. Дитину вони ж не чіпатимуть. Поїхала. Дорога була дуже важкою — окупанти навіть діточок не випускали з автобуса в туалет. Молилась і добралась з донею до Запоріжжя.
Виявилось, що я вчасно наважилась вирватись з окупованої території, бо через пару днів після цього мені зателефонували люди, в яких ми жили в Мелітополі, розповіли, що приходили росіяни, питали, де я, перевернули догори дриґом увесь дім.
Тоді ще тривала оборона Маріуполя. Максим сказав телефоном, щоб ми з Алісою їхали за кордон. Я так і зробила — 23 квітня ми рушили в іншу країну. Прожили там 5 місяців. Я не могла там лишатися, коли мій чоловік в полоні. Повернулася в Україну, вирішила поселитися в Києві, бо тут знаходяться державні структури, які займаються обміном полонених. Разом з дружинами, матерями дорослими дітьми військовополонених ми створили громадську організацію «Вояцькій визвіл», щоб разом боротися за звільнення наших рідних.
Російська сторона грубо порушує Женевські конвенції щодо утримання полонених. Ми вимагаємо від неї як мінімум надання відомостей про місце їх перебування, можливості підтримувати з ними зв’язок. Поліпшення умов в колоніях та тюрмах, в яких знаходяться полонені. Адже зараз ці умови жахливі: немає нормального харчування, медичного забезпечення. Деякі полонені взимку вимушені ходити в гумових капцях без шкарпеток! Це знущання з людей! Чомусь ані представники Червоного хреста, ані ООН не можуть відвідати їх. А може, й не дуже стараються цього добитися від росіян.
Фото надано Вікторією Божко
2521Читайте нас у Facebook
