Рома з Надею не чують, але добре відчувають одне одного: історія пари з вадами слуху, яка евакуювалася до Нідерландів та налагоджує там життя

«Ти не думай, ми не від війни тікаємо»

Роман разом з дружиною Надією мешкають у гостелі й ділять кімнату ще з однією родиною біженців з України у невеликому селищі Марюм, що неподалік Грьонінгена.

— Влітку минулого року сестра з чоловіком прийняли зважене рішення евакуюватись, — говорить Олена Головіна, підприємиця з Києва. — Вони обоє люди з порушенням слуху з дитинства. Дуже люблять Україну, тому довго не хотіли її залишати. Це далося їм дуже боляче. «Ти не думай, ми не від війни втікаємо, просто усвідомлюємо, що маємо вижити», — ніби виправдовувалися переді мною. Я досконало знаю жестову мову, тому в нас немає проблем у спілкуванні.

Після їхнього від’їзду мені стало морально легше. Ми живемо неподалік, на Берестейській, і раніше я тільки те й робила, що бігала дивитися до вікна, чи не йде дим з їхнього будинку після ракетних і дронових атак. Залишатися в Києві їм було небезпечно.

До життя в чужій країні подружжя все ще ніяк не пристосується. Особливо важко переїзд дався главі сімейства, на якому тримався достаток родини. Пенсія Романа мізерна, але в Україні завдяки своєму творчому таланту й таланту раціоналізатора він практично завжди мав гарно оплачувані роботи. А в Нідерландах людей з порушенням слуху навіть пакувальником овочів-фруктів у супермаркеті не беруть. Кажуть, для них це несе загрози. В цій країні взагалі такі люди отримують великі пенсії, тому не змушені працювати.

Для біженців у гостелі Морюма створили дуже комфортні умови проживання: видали нові спальні речі, у достатніх кількостях є пральні машини, душові кабіни, мікрохвильова піч, оптигриль, аерогриль. А також спортзал, кінотеатр зі шкіряними відкидними сидіннями, картинг, баскетбольний майданчик, величезний хол, де діти можуть грати, а дорослі навчатись…

Проте складність ситуації у Чалюків не тільки в тому, що їм важко знайти роботу, а ще й у тому, що доводиться вивчати три мови паралельно — нідерландську, нідерландську жестову й українську. На жаль, рідної мови за радянських часів дітей з порушенням слуху в спеціалізованих школах-інтернатах не вчили.

Комендант гостела підтримав художній талант біженця

За кілька місяців після переїзду, коли стало зрозуміло, що кінця-краю війні не видно, а працевлаштуватися в чужій країні без знання мови нереально, у Романа почалася депресія. «Я хочу заробити копійку, але не можу, бо глухий. Я скучаю за домівкою. Хочу повернутися й припасти до своєї землі. Але в Україні для мене зараз теж немає роботи. Немає самореалізації. Де вихід?» Надя по кілька разів на день чула від чоловіка цей розпач і нічого не могла вдіяти. «Як нам далі бути?» — питала вона поради в сестри. Олена порадила, щоб Рома почав малювати щось для душі.

— Спочатку він категорично відкинув цю ідею, — продовжує оповідь Олена. — Але настав день, коли Рома купив папір, пензлик і фарби. «Намалюю нас удвох», — поділився своїм наміром з дружиною. Й намалював пару левів з людськими торсами, оскільки Надя — Лев за гороскопом.

Відтоді Роман не розлучається з масляними фарбами. Щось малював разом з дітками, щоб їм не так сумно було в хостелі.

Це якось помітив Моріс де Томас, комендант гостела, й попросив показати свої роботи. Вони йому сподобалися і він запропонував Романові написати кілька картин, щоб повісити їх у коридорі.

— Це неможливо, бо дорого, — заперечив Роман, пояснивши, що полотно разом з пензликами й фарбами для їхнього сімейного бюджету надто дорого.

— Моріс виявився чудовим і мудрим психологом, — усміхається Олена. — Від однієї з наших біженок, які мешкають у гостелі, я дізналася, що він заспокоїв Рому: «Ти про це навіть не думай». І за власні гроші купив усе необхідне для малювання, запевнивши його, що він розказав про нього продавцям художнього магазину й вони, мовляв, дали все безплатно. Моріс дуже хотів, щоб Роман займався творчістю.

Так на стінах коридору гостела з’явилася одна картина, потім друга, третя… Люди дивилися на них і казали: «Боже, як це гарно!» Просили і їм щось намалювати.

— Ти дійсно талановитий хлопець! — захоплювався ним Моріс. І запросив співробітниць художньої галереї з Грьонінгена, щоб вони оцінили його роботи. «У вас дивовижна техніка», — сказали вони.

Таким чином, Роман Чалюк отримав запрошення стати учасником виставки непрофесійних художників з різних країн.

Збирав перші в Україні банкомати й платіжні термінали

Про родину біженців з Києва, які не чують, мешканці Марюма дізналися ще раніше, аніж до Романа прийшла слава художника. Журналісти місцевого журналу напередодні тогорічного Різдва узяли інтерв’ю у подружжя Чалюків. В ньому мова йшла про важкі часи для народу України, про віру в Перемогу, про чудові побутові умови гостела, в якому дали їм прихисток. А пан Моріс поділився своїми враженнями від Романа й Надії: «Це надзвичайно добрі й сонячні люди. Від них наче йдуть промінчики світла».

Після виходу публікації Романа стали впізнавати на вулицях, звертатися за іменем, тиснути руку…

Зустріч з працівницями художньої галереї додала ще одного позитиву родині Чалюків. Вони добилися того, щоб у гостел до нечуючих українців раз на тиждень приходили вчителі нідерландської мови, а також розв'язали питання з сурдоперекладачем. До того часу Роман з Надією освоювалися у мовному просторі самотужки, використовуючи ютуб та електронні засоби перекладу.

— І в Роми, і в Надійки прямо крила за спиною виросли, — відзначає Олена. — Я знову бачу блиск в їхніх очах. Вони аж світяться зсередини. Завдяки успіхам у вивченні іноземної мови в них з’явилася надія на отримання роботи в одній з компаній сусіднього міста. Зазвичай українські біженці працюють по 4 години на день, 3−4 дні на тиждень. Хай це невеликі гроші будуть, але для них головне — соціалізація. До того ж у Романа буде досить часу, щоб писати картини.

— Звідки в нього талант художника? — цікавлюся у співрозмовниці.

— Від Бога. Ви ж розумієте, що за радянських часів віддати дитину з вадами слуху навіть у якийсь гурток за інтересами було нереально, тому малювати він ніде не вчився. Роман загалом має аналітичний, математичний склад розуму. Звісно, з вадою слуху його не могли прийняти до Київського політехнічного інституту. Знання він здобував самостійно: знайшов IT-курси при КПІ, платив гроші сурдоперекладачу. Здобуті знання дозволили йому працювати на підприємстві зі збору перших банкоматів і платіжних терміналів — паяв плати, мікросхеми. Згодом йому запропонували посаду інженера, що говорить про рівень довіри керівництва до нього як до відповідального, ініціативного співробітника.

Все було добре до кризи 2008 року. Підприємство, на жаль, її не пережило. Деякий час Рома займався виробами з дерева. Купив собі дорогий апарат для випилювання і, ніде не навчаючись ремесла, почав майструвати. Було таке, що звичайний шмат дерева, підібраний на вулиці, перетворював на шедевр. Мені особисто дуже подобається портрет Тараса Шевченка, зроблений ним у 3D-площині на червоному дереві.

Згодом Роман влаштувався в компанію, яка продавала за кордон дорогі меблі. Займався різьбленням по дереву, зокрема, червоному, яке має вищу щільність, ніж дуб. Переносив на матеріал свої картини, опанувавши спеціальні інструменти.

Коли в компанії почалося скорочення, майстра з вадами слуху скоротили, звісно, першим.

Рома хапався за будь-яку роботу, бо на пенсію у 1800 гривень було не вижити. Збирав стелажі, меблі, працював на низькокваліфікованих роботах.

Але з малюванням не розлучався. Це завжди було його віддушиною. Хоч він сам каже, що серйозно до цієї справи не ставився. Писав масляними фарбами, згідно з технологіями, — море, кораблі, тварин, будівлі…

— Якщо порівнювати попередні Ромині роботи й сьогоднішні, то це небо і земля, — захоплено каже Олена. — У нього зовсім змінилася й техніка малювання, і зміст картин. У них з’явилися українські мотиви, проявилася чітка патріотична позиція.

Жінка розповідає, що Роман дуже болісно сприймає те, що не може стати на захист Батьківщини. «Був би я здоровий, то пішов би воювати», — говорить.

— Він ще після перших убивств на Майдані сказав Наді: «Я йду туди! Якщо мене вб'ють, хай убивають, але я піду боротися!» — пригадує Олена. — І Надя, і я з плачем умовляли його не робити цього, однак він нас не послухався. А повернула його додому… голубка. В усякому разі ми всі тоді так сприйняли цей знак. Сталось так, що він ледь вийшов з під’їзду, як над ним з’явилася біла голубка. Рома йде у бік метро, а вона летить перед ним, наче перегороджуючи йому шлях. І він розвернувся додому.

День і ніч шили та плели

На відміну від чоловіка, Надія народилася здоровою. Але маленькою перечепилася через килим на підлозі, впала й розбила лоба. Ніхто не міг подумати, що у той момент у неї лопнув слуховий нерв в одному вусі. Мама першою забила тривогу, помітивши, що донька не реагує на звуки. Але минув іще рік, і лише тоді лікарі, які називали маму панікеркою, установили діагноз. На жаль, до того часу Надійка не чула вже на обидва вуха — здоровий нерв притупився, не витримавши подвійного навантаження.

Батьки дівчинки доклали чимало зусиль, щоб донька була максимально соціалізована: оформили її у найкращий дитсадок для дітей з порушенням слуху, згодом — у Київський спеціалізований інтернат № 6, купували дорогі слухові апарати. А коли вона була вже у випускному класі, домовилися з дирекцією інтернату та дирекцією Київського естрадно-циркового училища, що Надійка вчитиметься паралельно і там, і там. Бо не хотіли, щоб донька втрачала цілий рік, оскільки училище набирало нечуючих студентів раз у два роки.

За освітою Надія — хореограф. Завдяки тому, що батьки багато зробили для її розвитку в дитинстві, вона, на відміну від Романа, має гарну розмовну мову. Кілька років працювала акторкою унікального столичного театру «Райдуга», колектив якого складають артисти з вадами слуху. Згодом працювала у типографії, до самої повномасштабної війни завідувала товарним складом фабрики з пошиття дитячого одягу.

— Після смерті чоловіка, якого забрала війна, я, щоб менше думати про особисту трагедію, почала допомагати військовим польовим шпиталям, — продовжує Олена. — Сестричка ж у мене, як лампочка — одразу включається в діло. Поставили ми з нею у мене на кухні дві швейні машинки та взялися шити адаптивний одяг для поранених. Вона підключила до волонтерства також своїх дівчат, якы не чують. До нас доєднувались сусіди, фейсбучні друзі… Всі день і ніч шили труси на липучках, плели низенькі шкарпетки, килимки на сидіння… А Надя на мене ще й лаялась, коли я десь нерівно прострочу: «Це неповага до хлопців»…

Читайте також: «Це був момент, коли ти вже прийняв усе, що може статися, навіть смерть»: Тетяна Цимбал про війну, евакуацію до Канади та повернення додому

Щомісяця з пенсії донатять по 1000 гривень на ЗСУ

…Своє кохання Надія зустріла ще у школі-інтернаті. Відтоді вони з Романом завжди разом.

— Вони не чують, зате добре відчувають одне одного, — говорить Олена. — Це люди, абсолютно пристосовані до повноцінного життя. Начитані, грамотні, комунікабельні. У мирні часи багато самостійно подорожували. Навіть на повітряній кулі літали! Пригадую, як вони вибирали тур до Єгипту. Зупинилися на Табі не просто так, а тому, що звідти близько Йорданія та Ізраїль, тобто, є можливість побувати одразу в трьох країнах… Якось домовлялися про екскурсії: писали на листочках, знаходили перекладачів через інтернет. А переважно спілкувалися жестами, й іноземці їх розуміли. Поверталися з купою вражень. Причому переповідали навіть «діалоги» з іноземцями.

Це зараз, буквально останні три роки, з’явилися Google-перекладачі, що багатьом спростило спілкування. А раніше, щоб порозумітися з оточенням, люди з вадами слуху й мови писали на папері те, чого не могли сказати.

За допомогою Google-перекладача Надя з Романом без проблем спілкуються і зі своїми новими друзями у Морюмі та Грьонінгені. Звісно, їхні друзі мають проукраїнську позицію, підтримують Рому як художника.

До Амстердама вони також проклали самі собі автобусний маршрут, на місці зорієнтувалися, як добратися до Червоного Хреста, згодом знайшли товариство людей з вадами слуху в Грьонінгені. Їхнє пізнання світу не зупиняється. Навіть свої невеликі доходи вони використовують на екскурсії. А нещодавно завдяки фінансовій допомозі Олени з Морісом у них з’явилися потримані велосипеди, а разом з ними — ще одна можливість подорожувати в межах своєї провінції.

— За розповідями сестри, у Нідерландах люди з вадами слуху мають свої кінотеатри, кав’ярні, клуби за інтересами, — каже Олена. — Тобто щасливо живуть повноцінним життям. Хоча їхній загальний розвиток невисокий — у школах їх не перевантажують науками.

Тим часом родина Чалюків з Надіної більш-менш нормальної пенсії, яку вона отримує за втратою годувальника (70% пенсії покійної мами), умудряється щомісяця донатити по 1000 гривень на ЗСУ. Кажуть: «Ми собі тут супу наваримо, а там хлопцям усього треба…»

Раніше українська художниця Нана Баркалая розповіла в інтерв’ю «ФАКТАМ» про створену нещодавно серію робіт та про те, що надихає її у творчості.

Фото надані Оленою Головіною

231

Читайте нас у Facebook