«Силовики били людей, навіть коли ті лежали. Били по-звірячому, жорстоко»: майданівець про трагічні події у центрі Києва в лютому 2014 року

«Моє обличчя без балаклави потрапило на камеру журналістів»

— Насправді це моя друга революція, — говорить Сергій Васильченко. — Від 4 грудня 2004 року до інавгурації Віктора Ющенка 23 січня 2005 року я перебував на Майдані за покликом серця. На мою думку, між цими двома революціями мало схожого. Перша не була такою жорстокою й не стала каталізатором агресивної боротьби за свободу, права, за «своє». У грудні 2013 року для мене приємною несподіванкою стало те, що кількох людей, з якими я познайомився у 2004 році на Помаранчевій революції, я зустрів на Революції Гідності. Таке єднання духу й думок — неоціненне. Нам було, що згадати.

— Сергію, звідки у вас дух революціонера?

— Ще за Радянського Союзу, коли в молодших класах викладали історію, мені дуже сподобався цей предмет, я захоплювався народами, які могли дати відсіч ворогу та зберегти свою державу. Згодом знання застосовував при вступі до тодішнього Вінницького педагогічного інституту імені М. Островського й мріяв стати істориком. Але двічі іспити провалив, що для мене стало справжньою трагедією, адже у старших класах школи я завжди перемагав в олімпіадах. Була певна образа, але на мій проукраїнський світогляд вона не вплинула. Навпаки, він ще більше закріпився.

Змінивши кілька робіт в Києві, я повернувся до рідного Гайсина. Згодом запросили працювати у місцевий краєзнавчий музей на посаду завгоспа. Пізніше з власної ініціативи я став допомагати колегам проводити екскурсії. Наступного року директор музею запропонував здобути вищу освіту, мовляв, у мене б вийшло. І через 16 років після закінчення школи я здав ЗНО та отримав досить непогані результати. Найкращі були з історії — 192 бали! Моя мрія мати освіту за фахом збулася: у 2010 році я вступив до Київського університету культури та мистецтв у місті Києві, де й отримав диплом з музеєзнавства…

— Коли почалася Революція Гідності, ви ще були студентом? Згадайте, як потрапили на барикади.

— Я саме навчався на четвертому курсі, на заочній формі. Відверто кажучи, ходив на Майдан таємно, через те, що нібито був наказ по університету: хто зі студентів буде помічений в акціях протесту проти тодішньої влади, буде негайно відрахований. В моїх діях був певний ризик. Адже після першого штурму Майдану у ніч з 10 на 11 грудня 2013 року, коли я чергував поблизу барикад, моє обличчя без балаклави потрапило на камеру журналістів, а невдовзі вийшов музичний кліп гурту «Ляпіс Трубецкой» на пісню «Воїни свєта, воїни добра», а там теж було моє обличчя. Також почувався невпевнено на парах, коли від мене було чути ледь вловимий запах диму, хоча після кожного приходу з Майдану ретельно мився. Коли в ніч на 1 грудня жорстоко побили дітей, літніх людей та навіть журналістів, це стало справжнім вибухом в моїй душі. У моєму Гайсині, як і в інших містах та селах, на головні площі стали виходити небайдужі громадяни та стали гуртуватись. Я був серед них. Знайомі, які їздили до Києва на Майдан, розповідали нам, що там потрібні люди, які б підмінили тих, хто вже не перший день там знаходився. Та вже 9 грудня 2013 року я був на місці разом з однодумцями з районного осередку «Свободи».

Харчів було достатньо, із собою привезли противірусні ліки та перев’язувальні матеріали. Я досі пам’ятаю той дух Майдану, ті настрої. Ще тоді зрозумів: все буде набагато серйозніше, гостріше… Прибувши на Майдан, зателефонував нашим землякам, які там були вже тиждень. Один з них, Сергій Котенко, який у 2022 році загинув у бою й отримав посмертно «Героя України», запропонував нам підмінити втомлених за декілька діб чергування майданівців. Я та мій колега Артем погодилися на цю пропозицію. Після невеличкого інструктажу заступили на чергування. Пост був важливим та відповідальним, бо позаду нас йшов коридор з розташованим там медичним пунктом, приватними торговими бутиками, а в кінці коридора за дверима розташовувався великий зал, де волонтери готували гарячі напої та свіжу їжу на велику кількість майданівців, що перебували на барикадах та інших постах в межах наметового містечка.

У ніч на 11 грудня з’явилися чутки, що готується щось серйозне. Я вирішив уточнити ситуацію. Заліз на барикаду у бік Європейської площі, аби пересвідчитись, а там велика кількість припаркованих автобусів, а поперед них вишиковуються опричники Януковича. Багато силовиків. У кожного щити, гумові кийки. Прийшов на свій пост і до колеги свого Артема кажу: «Зараз щось буде». І в якусь мить ми, присутні у фоє, почули ніби команду до бою: «Беркут» пішов у наступ, усі на барикади!" Я побіг у складі групи, яка рухалася на допомогу побратимам під пішохідний міст між Жовтневим палацом і торговельним комплексом «Глобус». Я та декілька майданівців залізли на барикаду й намагалися перешкодити «Беркуту» знищити наші укріплення. Тоді отримав своє перше поранення. Так сталося, що барикаду розхитували зі свого боку силовики та одночасно її розбирали, я був на висоті й під час руйнування «полетів» донизу. Висота — десь три метри. Впав на гору дощок та конструкцій і травмував ногу. Спочатку відчув сильний біль, дивлюсь: весь правий чобіт у крові, нога німіє. Якось дістався до медичного пункту, а там така паніка. Ледве знайшов перев’язувальні матеріали, аби зупинити кров, аби бігти до своїх. Та куди там! Ту частину майданівців, серед яких я ще якихось хвилин 15 тому був, оточила озвіріла зграя «беркутів», десь із пів сотні. Думаю: все, приїхали. Іншого виходу не було, як приєднатися до основної маси побратимів, яка зосталася перед сценою та біля барикад у бік КМДА. «Голос Майдану» Євген Нищук, тоді народна депутатка України Леся Оробець просили силовиків, які, маючи на озброєнні гумові кийки та щити, вже підійшли майже до перехрестя й до сцени лишалось метрів 20, заспокоїтись і хоча б не чіпати дітей. Символічно, але якоїсь миті ми почули дзвін з Михайлівського Золотоверхого собору. Леся Оробець українською та англійською мовами звернулася по допомогу до усіх. Своєю чергою священники почали молитися прямо на сцені. Один з машиністів метро через спецзв’язок по радіо став закликати киян йти на допомогу Майдану, а таксисти — безплатно підвозити людей на підкріплення. Під ранок велика кількість киян почала сходитися звідусіль на Майдан, людей стало дуже багато, й вже вони оточили силовиків. Ті просто відступили, а ми, хто провів ніч у страху, з полегшенням зітхнули й раділи своїй першій перемозі у цій важкій нерівній боротьбі.

Читайте також: Суд переглянув справу ватажка антімайдановськіх «тітушек» Крисіна: що вирішили

— А як отримали друге поранення?

— Це було у ніч з 25-го на 26 січня 2014 року. Ми намагалися звільнити «Український дім» від силовиків, яких було близько 200 осіб з різних підрозділів. Ми підійшли до вікон і просили скласти зброю, але вони відмовились, керували цим процесом два полковники. Вітражні вікна приміщення на той час були вже розбиті. Коли ми намагались вчергове залізти всередину, силовики увімкнули шланги та при морозі 15 градусів почали нас обливати. Намагаючись не впасти, я вхопився за підвіконня, але навіть у рукавицях поранив руку шматками скла… Наскрізна рана довго гоїлася. А потім були чергування на вул. Грушевського у мороз -30!

«Дістав сильного удару по голові й знепритомнів, хоча мав дві в'язані теплі шапки та радянський військовий захисний шолом»

— Згадаймо 18 лютого 2014 року, коли розгорталися найстрашніші події Майдану. Тоді зазнали поранень 109 майданівців, офіційно троє загинули, хоча насправді загиблих було більше…

— Близько пів на дев'яту ранку на Майдані вишикувалися сотні й ми пішли до будівлі парламенту. Нам тоді повідомили, що потрібно лише підтримати патріотично налаштованих депутатів, які там мали приймати здається, якийсь законопроєкт. Поруч, у Маріїнському парку, перебували прихильники злочинної влади Януковича у своєму наметовому містечку. Нам повідомили, аби ми не велися на провокації ззовні. У Маріїнському парку нас зустрів міліцейський кордон з п’яти шеренг силовиків, які стали буфером між нами й прихильниками Януковича. У присутніх міліціонерів розгледів шеврони з рідної Вінниччини. Всі вони у касках, обладунках, зі щитами. Через певний час ми помітили, що між міліціянтами та прихильниками Януковича зайшов підрозділ десь чоловік двадцять, може, більше, «беркутів» і, не соромлячись нас, почав споряджати свою зброю. Аж раптом почався незрозумілий рух у бік силовиків. Я перебував у перших лавах активістів. Неочікувано з лівого боку почали проламуватися в наш бік силовики. Я дістав сильного удару по голові й знепритомнів, хоча на голові були дві в'язані теплі шапки та радянський військовий захисний шолом. Мої побратими відійшли назад, і я на карачках плазував до них. Протилежна сторона це побачила, стали кидати в мій бік світлошумові гранати й каміння. Силовики стріляли та кидали гранати, «тітушки» кидалися камінням. Пізніше нашу сотню вивели з Маріїнського парку і ми попрямували на сусідню вулицю Інститутську. Згодом ми стали на перехресті вулиць Липська та Інститутська. Тим часом спецпідрозділ «Беркут» став шикуватися навпроти нас у метрах сімдесяти у дві шеренги, причому друга почала заряджати зброю набоями. На ту мить серед нас було багато звичайних людей, які цілими сім’ями пришли до нас, аби підтримати. З дахів прилеглих будинків силовики почали стріляти по натовпу. Коли вони почали відтісняти активістів у напрямку Кріпосного провулку, а за ними наступали «тітушки», виникла паніка й тиснява. Представники силових органів били людей, навіть коли ті лежали. Били по-звірячому, жорстоко. Десь за 25 метрів від силовиків у мене під ногами розірвалася граната. Посікло осколками обидві ноги й праву кисть. Мабуть, самопальний бронежилет, товщина пластин якого не більше пальця, одягнений зверху на зимовий бушлат, зберіг мені життя. Було неможливо дихати через вибух цієї небезпечної газової гранати. Ноги були у крові. Люди тікали, а силовики нам стріляли у спини.

Я відходити, а ноги ватні. Ледь зумів звідти вийти. Пізніше намагалися створити оборону біля станції метро «Арсенальна», але силовики нам не дали закріпитися й пішли у наступ знову. Відходили ми до Майдану втомлені, поранені та закривавлені по вулиці Московській. Що здивувало. У центрі Києва вбивали людей, а поруч, на сусідній вулиці, на зупинці, стояли люди й дивилися на нас, в крові та з обірваним одягом, круглими очима. Якийсь дисонанс виник, якщо чесно.

До лікарні не звертався, бо було страшно, людей викрадали з лікарень. Вже після 20 лютого мені двічі пропонували лікування за кордоном, але відмовився на користь тих, хто отримав більш тяжке поранення. Десь тиждень я пересувався з осколком у нозі, а 26 лютого у розгорнутому у фоє «Українського дому» шпиталі один медик-волонтер без наркозу витягнув мені з ноги уламок. Я, відверто кажучи, «прозрів» від такої допомоги, було боляче, але іншого вибору на ту хвилину не було. Пізніше одна з киянок відвезла мене до Лікарні швидкої допомоги на вулиці Братиславській, де мені 1 березня успішно зробили операцію, почистили від дрібних уламків та гною рани. Лікар тоді сказав, що мені пощастило, бо ще день-два й ампутували б ліву ногу вище від коліна.

Завдяки волонтеркам я пізніше лікувався у приватній лікарні Києва, згодом — у Трускавці. Нога й досі дає про себе знати, бо частково втрачена чутливість. Та головна нагорода тоді й зараз — це Божа ласка лишитися живим.

Читайте також: Суд закрив справу проти одного з обвинувачуваних у вбивстві Вʼячеслава Веремія

— Знаю, що ви особисто несли перших загиблих…

— Перших загиблих я побачив 19 лютого 2014 року. Довелося тоді приблизно 10 убитих класти біля медичного пункту. Ми їх на ноші брезентові клали. Досі ці моторошні та трагічні кадри з бездиханними тілами перед очима, бо таке ніколи не забудеш…

— Ви були визнані потерпілим під час подій на Майдані. За цей час давали свідчення у Подільському, Святошинському судах, маєте свідчити й у Дарницькому суді столиці.

— Я написав заяву, сфотографував поранення, надав Генпрокуратурі всі довідки та уламок гранати, який є речовим доказом. Після того мене включили до списку потерпілих. Восени 2015 року проведено слідчий експеримент, працівниця прокуратури допитувала мене й це все фіксувалося на відео. Було зазначено, що я мирним шляхом намагався відстояти своє, зброї не мав. Далі стали викликати в суди. Зокрема, давав свідчення щодо екскомандира 2-ї роти харківського «Беркута» капітана Віктора Шаповалова. Їздив з Гайсина до Києва кілька років. Коли якось після моїх свідчень суддя запитав, яку міру вимагаю для підозрюваного, без роздумів відповів: «Найвищу! Довічне ув’язнення». А підозрюваний зухвало усміхався, став плескати в долоні й говорив: «Браво! Молодець». Що було далі? Не повірите! За тиждень до Дня незалежності 2021 року йому не подовжили термін домашнього арешту й він втік до росії. А через пресу я дізнався, що ця людина в розшуку.

Потім я свідчив у справі екскомандира львівського «Беркута» підполковника Ростислава Пацеляка. Зростом десь 190 сантиметрів, широкий у плечах. Уявіть собі такого з гумовим кийком проти студента або жінки. Але, на відміну від попереднього силовика, у суді він сидів не у клітці, а поряд зі своїм адвокатом. Коли я висловив обурення, суддя мені ще й зауваження зробив. Інколи здавалося, що це я винен у всьому, а не він… Потім дійшла моя черга й до колишнього командира харківського «Беркута» — полковника Владислава Лукаша.

На останок скажу наступне: ми не маємо права здаватись і будемо далі лупати цю скалу, хоча б у пам'ять про загиблих побратимів і задля майбутнього наступних поколінь.

Нагадаємо, що нещодавно стали відомі подробиці найбільш суворого вироку «беркутівцю». Побитий їм на Майдані чоловік, батько трьох дітей, отримав інвалідність.

Читайте також: Суд заарештував колишнього міліцейського начальника, якого звинувачують у вбивстві євромайданівців у 2014 році

1005

Читайте нас у Facebook