«Кирило б зрадів нашому вчинку»: після загибелі сина під Бахмутом батьки розшукали собаку, яку він мріяв забрати додому після перемоги
«Кирило був командиром взводу і розповідав, що у Вовчанську вони втратили п’ятьох побратимів»
— Кирило завжди був опорою та гордістю нашої родини. Ми його називали жартома «швидкою допомогою», — зі сльозами на очах розповіла «ФАКТАМ» мама героя Вікторія Пушкіна. — Тільки хто захворів — він відразу ж проявляв турботу. Своїх молодших братів: 11-річного Артема та 6-річного Тимофія — просто обожнював. Завжди брав із собою на прогулянки, купував їм солодощі, іграшки. Я спокійно лишала на старшого сина братиків, бо завжди була впевнена, що з ними все буде добре.
Після школи Кирило вивчився на містобудівника в автодорожньому технікумі. Далі був інститут. У мирний час син спочатку працював на фармацевтичному складі, потім заробляв на життя будівельними роботами, робив ремонти у квартирах, приватних будинках. Він мав золоті руки, авторитет, тому замовлень вистачало.
— Як Кирило потрапив до армії і чи мав він раніше військовий досвід?
— Після інституту син був три тижні на військових зборах, прийняв присягу, отримав звання молодшого лейтенанта. Вже тоді йому сподобалось їздити на БТРі, стріляти. Чоловік навіть поцікавився у Кирила, чи не хоче він бути військовим. Відповів, що не знає.
Після 24 лютого ми з родиною вирішили перечекати бої у місті Звенигородка на Черкащині. Кирило не хотів їхати, але ми його вмовили хоча б місяць побути з нами. Там син звертався до ТрО, різних підрозділів, просився воювати. Але йому відмовляли, мовляв, повертайся у рідний Харків і штурмуй там військкомати. Кирило через це сильно нервував. У квітні ми повернулись до Харкова, і сина після проходження медогляду взяли в армію. Але до 1 серпня нікуди не відправляли. Це дратувало Кирила, який неодноразово звертався до керівництва з питанням, чому він досі не на фронті. І сина відправили на курси із підвищення кваліфікації офіцерського складу ЗСУ, він займався військовою розвідкою.
Потім син із побратимами потрапили у Вовчанськ Харківської області. Ми спочатку думали, що там не так страшно, як десь на Донеччині. Але вороги постійно обстрілювали їхні позиції із танків, важкої артилерії, ракетами. Кирило був командиром взводу і розповідав, що у Вовчанську вони втратили п’ятьох побратимів, було багато поранених.
.jpg "\"Син буквально штурмував воєнкомати, щоб потрапити на фронт\", - каже мама бійця")
— Як син знайшов собаку?
— Цуценя прибилося до них на позицію. Якось Кирило скинув мені його фото і написав: «Мамо, дивись, яку я класну собаку знайшов. Назвав Фугаска». А я відповіла йому, що вона біла, як він і мріяв. Це вже потім на офіційному сайті 30-ї окремої механізованої бригади я знайшла світлину, де видно ноги військового і миле цуценя білого кольору із жовтими плямками. Це був мій син і його улюблениця! Кирило дуже любив тварину і прикипів до неї всім серцем, мріяв після перемоги забрати додому. Але 25 січня підрозділу сина повідомили, що їх відправляють під Бахмут. Кирило хвилювався, як тварина витримає постійні бої й суцільне пекло, чи не втратить її там. Тому спочатку попросив місцевих у Вовчанську тимчасово взяти Фугаску. Але люди відмовили і син прийняв рішення лишити цуценя на військових, які заступили на їхні позиції. А нам із чоловіком сказав, що знайде і забере собачку все одно, просто треба почекати.
.jpg "Фугаска поряд зі своїм рятівником Кирилом")
«Підрозділ сина взяв у полон російського окупанта і захопив радіостанцію»
— Звідки у сина така любов до тварин?
— Він змалечку годував, лікував котів. А на 10-річчя Кирилу подарували мопса. Коли через 14 років собаки не стало, син важко це переживав, спочатку навіть не міг зайти у двір, бо там немає його мопса. Потім ми знайшли на вулиці кицю із відірваною лапкою, пролікували і зрештою залишили собі. Кілька років тому купили Кирилу і його дівчині французького бульдога, який тепер лишився з нею.
— Що вам відомо про службу сина у Бахмуті та обставини його загибелі?
— Під час бою підрозділ Кирила взяв у полон російського окупанта і захопив радіостанцію. Півтора тижня її слухали ЗСУ, і це принесло велику користь нашим воїнам. За це сину дали звання лейтенанта й відпустку на 5 днів. Це було в середині лютого. Ми поїхали за сином практично під Бахмут й забрали його додому. Живемо на Північній Салтівці й думали, що бачили вже майже все, але картина, яку спостерігали на Донеччині, це просто жах… Вибухи та обстріли не припиняються ні на мить. Від усвідомлення, що син тут постійно, серце боліло.
— Вдома у Харкові Кирило освідчився своїй коханій дівчині. Щастю не було меж, — згадує мама бійця. — Потім син повернувся на передову, ми постійно підтримували зв'язок. Неодноразово із чоловіком возили бійцям на фронт смаколики, щоб хоч на мить подарувати їм тепло рідної домівки…
— Ввечері 1 березня Кирило зі своїм взводом мали вийти на позиції, — продовжує Вікторія Пушкіна. - Почався масований танковий та артилерійський обстріл. Дві години вони не могли туди дістатись. Потім, коли трохи стихло, змінили людей і зайняли позиції. Обстріл поновився. Кирило дав наказ підлеглим максимально відійти назад, а сам до останнього спостерігав та передавав по рації обстановку, бо переживав за кожного. Таким чином син врятував їм життя, а сам загинув у окопі, туди прилетів снаряд. Поруч із ним полягло ще двоє хлопців. Дякую тим, хто наступного дня пішов туди, відкопав тіла. Бо зараз це вже було б неможливим, на тій території окупанти. 7 березня ми поховали Кирила у Харкові на Алеї Слави з усіма почестями.
— Як вам вдалось розшукати Фугаску і чому зважились на це?
— Коли ми з чоловіком після похорону забирали речі сина, то обоє висловили бажання знайти собаку, яку мріяв прихистити наш Кирило. Чоловік пообіцяв, що ми це зробимо. Інформації було мало, тому почали телефонувати його побратимам, вони нічого не знали. Тоді я розмістила пост у соцмережі. Але у мене мало підписників і це не допомагало. Проте невдовзі зі мною зв’язалась волонтерка. Запропонувала опублікувати пост у групах, де тисячі учасників. Я з вдячністю погодилась.
Не повірите, але після того пішла реакція. Мене це так розчулило. Люди писали теплі слова. Хтось дякував за сина і пропонував подарувати схожу собачку, якщо ми не знайдемо свою. Багато отримували повідомлень від тих, хто теж втратив рідних на війні. Люди просто хотіли підтримати, спілкуватись, бо разом переживати горе легше. Я, певно, добу читала всі повідомлення і плакала…
Потім був дзвінок від військової, вона прислала відео, на якому була саме наша Фугаска. Військова сказала, що за кілька годин можуть привезти тварину, бо наступного дня їдуть на нове місце служби. Й ми мерщій поїхали назустріч.
Коли везли Фугаску додому, вона не подала жодного звуку, тихенька, слухняна, надійна. Таку собаку міг обрати тільки мій син. Попри те, що у нашій родині є собака, вони із новою улюбленицею вже потоваришували. Дуже зворушив момент, коли у коридорі, де були речі сина, Фугаска, відчувши його запах, лягла поруч і дивилась сумними очима. Погляд такий глибокий, наче у людини… На кладовище ще собаку не брали, але обов’язково це зробимо. Впевнена, що Кирило б радів нашому вчинку. Якби був поруч, то обов’язково сказав би коронні слова: «Ну ви й артисти, мої дорогі батьки».
3014
Читайте нас у Facebook
