«Сказали, якщо я не буду співпрацювати з окупантами, мене розстріляють»: маріупольського режисера Анатолія Левченка 10 місяців тримали у полоні
Анатолій Левченко так і не поїхав з блокадного міста. Разом з дружиною, хворим на аутизм сином та старенькою тещею він прожив у Маріуполі страшних два місяці. Поки за ним не прийшли окупанти й, звинувативши у проукраїнській позиції, на довгих 10 місяців кинули до в’язниці у Донецьку.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Левченко розповів про бажання покінчити з життям, тортури у в’язниці та отримання російського паспорта.
«Взяв лопату, викопав яму і закопав тещу біля будинку»
— Ще з 2014 року я розумів, що росія — це імперія, яка ніколи не залишить Україну, — каже Анатолій Левченко. — Але в Маріуполі це не всі розуміли чи не хотіли бачити очевидних речей. Були й ті, хто казав, що велика війна — це несерйозно.
— Розуміючи, що вторгнення станеться, все ж таки ви не поїхали з міста.
— Для мене Маріуполь став батьківщиною, хоча я тут і не народився. Але тут жила моя сім’я — дружина, хворий на аутизм син, старенька теща. У нас не було власної машини. До того ж очільник країни сказав, що війни не буде, і я повірив.
— Ви були останнім головним режисером сумнозвісного Маріупольського драматичного театру.
— Мене поперли у цієї посади у 2018 році. У тому числі за мою проукраїнську позицію. Зараз директор театру, який це зробив, співпрацює з росіянами. Хоча для мене це не несподіванка. У 2020 році я заснував єдиний український театр в Маріуполі «Терра інкогніта». Наша чергова прем’єра мала відбутися 25 лютого 2022 року. На неї були продані всі квитки. П’єса називалася «Чи бачиш ти світ у кінці тунелю», але…
— Яким було ваше 24 лютого?
— Тоді ми відчули війну тільки з новин, місто ще не бомбили. Почали обстрілювати Маріуполь з Новоазовську — це схід Маріуполя. Страшні обстріли міста почалось в перших числах березня. Тоді вимкнулось одразу все: світло, газ, опалення, інтернет, мобільний телефон. Ми опинились в ізоляції. Декілька днів ми ще думали, що хтось нас врятує, як це було у 2014 році. Але десь в середині березня, коли вже на вулицях Маріуполя побачили військових «ДНР», а потім і росіян, зрозуміли, що ніхто не прийде.
З 8 березня почалося бомбардування «Азовсталі». Ми живемо на дев’ятому поверсі. З мого вікна відкривається вся панорама «Азовсталі». Пам’ятаю, що одного дня я нарахував за добу 80 скинутих бомб. Потім вже просто не рахував, перестав звертати увагу. Бо постало питання, як жити і чи зможемо ми взагалі вижити.
— Як ви тримались тоді?
— Про багато речей не хочеться і згадувати. Їжу готували на багатті, яке розкладали прямо перед будинком. Завдання було — шукати дрова. Домашні запаси їжі швидко закінчились. Декілька магазинів, що були поруч, люди у перші ж дні розмародерили. І я в цьому також брав участь. А що було робити?! Але і цих продуктів надовго не вистачило. Два місяці ми їли тільки коржики з борошна та соняшникової олії, які смажила на багатті дружина. Теща, який було 92 роки, не витримала такого життя. Вона весь час була при пам’яті, згадувала, як виживали у Другу світову, і все питала: «Чого ті русскіє від нас хочуть?» Другого квітня вона тихо пішла з життя, і я поховав її на газоні біля будинку. Взяв лопату, викопав разом з сусідами яму. Поклали її туди у ковдрі. Тоді я вперше за довгий час плакав…
— Це був відчай?
— Знаєте, я людина, яка все життя працювала з емоціями і вже, здавалось би, став «залізобетонним». Але ось я закопав тещу і подумав: треба щось казати. Почав читати «Отче наш». І тільки сказав перші слова, як російські «Гради», що стояли у дворі поряд, почали гатити. От тоді не зміг стриматись, заплакав і промовив: «Сергіївна, це тебе так відспівали». Я просто не міг триматися, це був безвихідь — за що їй це?.. Через рік тещу перепоховали на міському кладовищі.
— Скільки людей залишалось у будинку?
— У кого була можливість, ті виїхали на початку березня. Але ми знаємо, що не всі вони доїхали, бо росіяни розстрілювали й машини з цивільними. В нашому будинку, в якому перед вторгненням жило близько трьохсот людей, на початку березня залишилось 15.
— Що допомагало триматися тоді?
— Від бабусі у нас залишилась настоянка пустирника. Накапаємо її та лягаємо спати. А о третій годині ночі починається «бабах». Квартира дрижить, люстра хитається, меблі падають… До речі, зараз я також не можу спати, бо тут тихо. А ми звикли: якщо довго тиша, хтось перезаряджає зброю.
— Ви ж розуміли, що кожного разу може прилетіти й до вас.
— Коли нам з дружиною прийшло розуміння, що так може трапитись, я сказав: «Якщо Богу буде так завгодно. Але ми хороші люди…»
— Як син переживав той час?
— Артем — невербальний аутист. Він практично не розмовляє. За три роки ми вивчили з ним шість слів. А за півтора місяця життя під обстрілами, він вивчив слово «стріляє». Коли починалася атака, закривав вуха і тільки казав: «Стріляє, стріляє…» Зараз йому легше. Головне — він знову дивиться свій улюблений український музичний канал і щось «муркотить» під носа.
«У мене з’явилось бажання викинутись з вікна»
— Скільки часу ви провели у в’язниці?
— Майже 10 місяців. Мене взяли 20 травня 2022 року, а відпустили 9 березня 2023 року. Мене арештували за три дні до того, як я домовився, що нас вивезуть з Маріуполя. Вже і гроші зібрав. Але щоб виїхати, треба було пройти фільтрацію. Ось там мене і «вичислили». Я знаю, що на мене написали донос, але в окупантів не було моєї адреси. І тут я був зафіксований. Коли мене забирали з Маріуполя і везли до Донецька, офіцер ФСБ пропонував зізнатися, що я працював на СБУ. Це була повна маячня.
— Вас тримали у донецькій «Ізоляції» — місця, де ще з 2014 року розстрілювали українців.
— Я знаходився там місяць. Люди ще її називають «Ізольда». Це був найтяжчий для мене час. Я знав, що в «ДНР» є смертна страта, і мені казали: «Якщо ти не будеш з нами співпрацювати, тебе розстріляють». Я не мав жодного спілкування з родиною, не знав, що з ними. Пам’ятаю, одного разу у мене було бажання викинутись з вікна.
— Фізично над вами знущались?
— Ні, але поруч був хлопець, якого весь час тягали на допити, й ми чули, як він кричав. Його катували струмом, ми бачили його білі зап’ястя від наручників. Мене не катували, мабуть, розуміли, що підніметься шум, якщо я помру. До речі, я залишив собі звичайний пакет з магазину у Маріуполі, який одягав на голову кожного разу, коли до нас в камеру хтось заходив. В «Ізольді» тюремники боялись, що потім ми зможемо їх впізнати.
.jpg "Ось такий пакет Аналолій Левченко вдягав на голову, коли в його камеру заходили тюремники. \"Боялися, що потім ми зможемо їх впізнати\", - пояснює режисер")
— Ви були у в’язниці й під час так званого референдуму про вступ окупованої росіянами території до росії.
— Так, і мене також водили голосувати. Я поставив галочку навпроти «ні». Боже, як мене потім били… Але для мене це було принципово — зараз не так соромно.
— Як вам вдалося звільнитись?
— Мене звинуватили по трьох статтях «ДНР»: розпалювання міжнаціональної ворожнечі, екстремізм та тероризм. Дві останні статті порушили 14 жовтня, не врахувавши, що з четвертого жовтня на тимчасово окупованій території почали діяти російські закони. Відбулася така юридична колізія. По російським законам мене не могли тримати більше ніж чотири місяці з підпискою про невиїзд. Я повернувся додому 9 березня і перше, що запитала моя дружина: «Коли ми звідси поїдемо?»
Читайте також: «Окупанти зробили висновок, що я американський шпигун»: херсонський історик про пережите у полоні
— Яким ви застали Маріуполь?
— Коли я покидав місто, воно було все у воронках від снарядів. Розстріляні машини, чорні уражені снарядами будинки. Коли повернувся за рік, порушені будинки були вже зрівняні із землею. Від театру залишився тільки фасад, за ним — котлован.
— Скільки грошей коштувало вам повернення в Україну?
— 120 тисяч рублів — ми знайшли людину, яка займається вивозом з 2015 року. Це витрати на логістику та інше. Не так просто зараз виїхати з окупованих територій. Гроші збирали мої знайомі в Україні. Допомогли волонтери — проєкт «Знайти своїх» Катерини Осадчої, який шукає українців, що втратили зв’язок із рідними, та допомагає повернутись на вільні українські території. Також я вдячний правозахисній організації «Зміна». Для того, щоб виїхати, нам довелося отримати російське громадянство. Але потім, у Сумах, ми з задоволенням викинули ці паспорти.
Виїжджали через Новоазовськ, Воронезьку область, Бєлгород. Нас довезли до пункту пропуску через кордон з росією «Колотилівка». Потім ще два кілометри ми йшли пішки до нашого пункту «Покровка». Тягли з собою чотири торби на «кравчучці» розбитою дорогою, на узбіччі якої лежали викинуті валізи та чиїсь речі.
Читайте також: «Мені натягнули на очі смердючу шапку, заломили руки і потягли»: директор Херсонського театру про перебування у полоні рашистів
— Що відчули, коли ступили на українську землю?
— Побачивши український прапор, я зупинився і попросив дружину зробити фото. Тут Артем почув далекі вибухи й знову згадав своє «стріляє». На що я відповів: «Ні, це салют». Потім ми відчули українську бюрократію. Фільтрацію ми проходили три години. Але то вже був дім…
— Збираєтесь відновлювати театр?
— Зараз мої актори «розсипані» по усьому світу. Але ми зберемось і відродимося тут, на землі корифеїв українського театру, у Кропивницькому.
— Чи мрієте про повернення до Маріуполя?
— Ні. Гадаю, що у Маріуполя буде така ж доля, як у Прип’яті — мертве місто. Знаєте, я вважаю, що українського Маріуполя насправді так і не було.
2704Читайте нас у Facebook
