«Донька забивалася в куточок, закривалася руками й тремтіла»: Геннадій Попенко про життя під час окупації

«Скибочка хліба була для нас щастям»

— Геннадію, що відчуваєте зараз, коли велика війна йде вже понад півтора року?

— Все так само, як і на початку війни у 2014 році. Нескінченна лють до ворога, шана й повага до ЗСУ, вдячність усім друзям за кордоном, які тримаються разом з Україною. Насправді треба постійно говорити про це, бо те, що ти відчуваєш всередині, люди ззовні не бачать і не чують.

— До яких речей ви вже ніколи не повернетесь?

— До російської мови в кадрі. Раніше виробники знімали російською, мовляв, для того, щоб російськомовні українці розуміли. Звичайно, малося на увазі, що можна буде продати проєкт в російськомовні країни — Казахстан, Вірменію тощо. Ось цього вже не буде. Хоча! Що ж я обманюю? Щоб розповідати правду про цю війну, потрібно буде втілювати на екрані ролі російськомовних покидьків. Ось тоді «нада будєт вспамінать НЄ вєлікій, нє могучій, но русский язик». Певен, російська буде тільки в такому форматі.

— Як окупація змінила життя вашої родини?

— Вона навчила цінувати дрібні й великі речі. Скибочка хліба — це вже щастя, а якщо є, що на неї покласти, то це величезне щастя. В окупації кожен день був черговим днем безвиході. Ця безнадійність фізично впливала, було важко ворушити руками й ногами. Зараз я знову такий, як був до окупації. Головне — Вільний. А це можна відчути, напевно, лише після втрати.

— Чи згадують доньки той час?

— Дружина дуже часто згадує. Багато з нею говоримо, порівнюємо. Те, що було з нами в окупації, нікуди з нас не піде. І коли про це розповідаєш, воно виринає, обурює, знову на очах сльози й неможливо зупинитися, припинити проживати це.

Старша донька Богдана нещодавно згадала: «Пап, ти знаєш, я так хочу окупаційного хлібчика». Боже, я знову ледь не в сльози… По той хліб я ходив вночі, в комендантську годину, щоб, борони Боже, не побачили москалі. Стояв у черзі 14 годин і отримував буханку хліба. І цю одну теплу буханочку приносив на дев’ятьох. Уявити щось смачніше було неможливо. Я пообіцяв доньці, що ми поїдемо на наш хлібокомбінат, щоб прямо з пічки взяти той хлібчик.

Менша, Святослава, якій зараз три роки, коли бахало, прислухалася й казала: «бах близько» чи «бах далеко». Вона звикла до цих вибухів, вже визначала, де вони та наскільки небезпечні. Такі фронтові діти.

— Де доньки зараз?

— В Іванкові. Після деокупації старша поїхала на рік до Ірландії. Ми не хотіли відпускати її надовго. Спершу це мав бути місяць, але вона адаптувалася, їй сподобалося. З кінцем навчального року Богдана повернулася до України. Ірландія багато дала їй щодо терапії. Такого розслабленого стану, споглядання природи, внутрішнього дзену, вона б ніколи тут не отримала. У неї була дуже велика тривожність після окупації, адже вона це прожила так само сильно й глибоко, як дорослі. Коли дитині 10 років, ти вже не «відкрутишся», як з меншою, дворічною. Коли москальські бомбардувальники, «сушки», пролітали над нашим будинком так низько, що двигтів будинок і лопалося скло у вікнах, Богдана забивалася в куточок, закривалася руками й тремтіла. Її неможливо було вивести з цього стану ніякими заспокоюваннями. Тільки логікою. Я сідав поруч і пояснював, що цей літак має певний боєкомплект, він летить до конкретного населеного пункту, йому треба знищити українське місто — і це жахливо, але не наш Іванків. Кинути сюди просто так бомбу йому невигідно, бо він не виконає наказ. Так, це небезпечно і лякає, але великої небезпеки нема. Тому, казав, беремо руки в ноги та йдемо їсти супчик, який зварила бабуся.

Іноді я виїжджав ненадовго в місто на велосипеді, шукав магазини, де можна було знайти хоч щось з їжі, хоча б перемерзлі пельмені. Під час однієї такої поїздки я довго стояв у черзі. Зв’язку, звичайно, не було, і дівчата злякалися. Зібралися та пішли на пошуки. Потім дружина розповідала, що старша донька дуже боялася, що москалі їх заберуть і кинуть до в’язниці. Зрозуміло, всі ці історії не минають повз дітей. Зараз, коли Богдана починає знімати веселі тікток-відео, я навіть не знаю, як реагувати. Не хочеться говорити: «Це що, розважальний контент? А може, треба бути більш зібраною?» Я розумію, що це її «терапія». Богдана свідома дівчинка, вона допомагає дружині, приходить до неї плести сітки для військових. Але інколи їй, як і іншим дітям, які пережили ці жахіття, варто дозволяти займатися «розваготерапією».

Читайте також: «Під час війни діти страждають більше, ніж дорослі», — Віктор Андрієнко

«Земля й каміння долетіли до нашого подвір’я»

— Чи було у вас очікування великої війни?

— Було відчуття небезпеки, нагнітання. Але ми сподівалися на краще. Розрахували алгоритм дій у разі вторгнення і завдяки цьому потрапили в окупацію. До війни ми взяли квитки до Парижу, в «Діснейленд», для Богдани. Але, звичайно, ніхто нікуди не полетів. Сидячи в окупації, ми так сподівалися, що до цієї дати щось станеться, і ми все ж таки полетимо. Але дива не сталося.

— Як вийшло, що ви опинилися в Іванкові?

— Ми не знали, звідки підуть москалі, яке місто стане епіцентром боїв. Якщо Київ буде у небезпеці, планували рухатися в той бік, де можна виїхати й вивезти дітей. 24-го зранку побачили, що Київ в небезпеці, хотіли їхати на Захід, а по дорозі заїхати в Іванків, щоб забрати тестя і тещу. Але вони вперлися, мовляв, тут дім, коти-собаки. І поки ми допомагали виносити банки з льоху, обладнували сховище перед майбутніми обстрілами, по Іванківській окружній вже пішли російські колони, які розстрілювали цивільні машини. В такій ситуації як ти поїдеш з дітьми в авто? Звісно, ми залишилися в Іванкові й тихенько просиділи в окупації півтора місяця. Найголовніше тоді було — вижити. Звісно, ми партизанили, передавали дані ЗСУ, літали дронами, але це все було через призму максимальної безпеки для себе й родини.

— Саме в Іванкові був музей Марії Примаченко, куди поцілили окупанти.

— Музей — за 400 метрів від нашого дому. Це був другий день окупації. Територія вже була москальська. Вони лупили з навколишніх сіл туди, куди доведеться. Один з таких прильотів був в краєзнавчий музей, де зберігалися картини Примаченко. Був великий, потужний вибух. Ошмаття, палиці, земля, каміння полетіло навколо й долетіло до нашого подвір’я. Після цього прильотів не було. Ракета чи снаряд прилетів якраз зі сторони, де були москалі. Музей згорів буквально за дев’ять хвилин, бо в той день був сильний вітер. Саме така вибірковість і влучність дає підстави стверджувати, що це навмисне влучання. Москалі завжди знищують українську культуру. Україна стоїть їм поперек горла.

«Досі пам’ятаю крик: «Наші!»

— Які з ваших спогадів увійшли до серіалу «Окуповані»?

— Одразу після звільнення Іванкова я став викладати історії з окупації у фейсбук. Як виявилося пізніше, мої відверті розповіді надихнули продюсерів каналу «2+2» на створення цієї драми. Деякі герої моїх дописів навіть стали прототипами екранних героїв.

Пам’ятаю, коли читав сценарій, то були моменти, які переносили мене в той стан. Наприклад, те, як автори описують підвал, де ми вдев’ятьох ховалися від постійних вибухів.

— Відомо, що ви зіграєте у цьому серіалі.

— Так, і це ще один крок до звільнення від негативу й психологічного тиску, який все одно лишається в мені від окупації. Мій герой — командир підрозділу з позивним «Скіф», який першим заходить у звільнене місто. Я досі пам’ятаю крик «Наші!», який ми почули від сусідів першого квітня. Я вибіг на вулицю, схопивши перше, що потрапило в руку, — курточку чи домашній халат. Побачив першого розвідника й був готовий цілувати та підкидати його на руках. На той момент для мене це була чи не найцінніша людина у світі. Той, хто закінчує страждання, повертає надію. Одного з таких військових доручили втілити мені.

— Який спогад з окупації не дає вам спокою?

— Їх багато. Один з них, коли ти виводиш на подвір’я малу і вона чує вибухи. Святослава стає обличчям до цього вибуху, розводить ручки в сторони, ніби захищає тебе від цього, і каже: «Нє». Мається на увазі, що з тобою не станеться нічого поганого, бо я тебе захищу. Нещодавно, коли гуляли з нею в Іванкові, вона побачила пам’ятник воїнам-афганцям, біля якого стоїть броньовик. Я пояснив їй, що це, і вона каже: «Сфоткай мене так, ніби я захищаю». Розвертається до мене і робить приблизно той вираз обличчя, який був у неї під час окупації. Це «захищаю» ще досі в ній, а ненависть до москалів — з малих років.

Ще один спогад, коли приходить сусід, який турбується про своїх кізочок більше, ніж про себе, і просить продуктів, бо він з дружиною не має що їсти. Ти розумієш, що в льосі є картопля, але не знаєш, на скільки її вистачить, чи будуть голодні діти. В цей момент стаєш таким безпорадним, бо правильного рішення немає. Проте я все ж таки віддав картоплю сусіду.

— Про що мрієте після нашої перемоги?

— Треба буде багато й наполегливо працювати для того, щоб відбудувати країну та повернути її на певний рівень. Про що мріється ідеалістично? Про поїздку на мотоциклі. Це завжди пригода, нові відкриття, інший стан душі, якого зараз немає. Ця поїздка буде до тих людей і організацій, які допомагали Іванківщині. З перших днів я намагався фотографувати стікери, адреси, людей, громади, які надсилали допомогу в Іванків. Хочеться особисто подякувати тим, хто «тримав нас за руку».

Раніше про пережите під час війни розповів зірка українських серіалів, актор Національного драматичного театру імені Лесі Українки Юрій Дяк.

11570

Читайте нас у Facebook