Любомир Гузар: «У нас в Україні популярніше жалітися, аніж братися до роботи»
Українське суспільство переживає кризу довіри. За останній рік впевненість у порядності та чесності уряду, парламенту, чиновників і медіа різко впала — їм довіряють менше десяти відсотків громадян, повідомляє Київський міжнародний інститут соціології. Водночас найбільшою повагою у суспільстві користуються волонтери і церква— їм вірять понад половина респондентів. Моральним авторитетом для себе більшість опитаних назвала кардинала Любомира Гузара.
У 2011 році, після десяти років на посаді предстоятеля Української греко-католицької церкви, Любомир Гузар добровільно подав прохання про відставку у зв'язку з досягненням похилого віку. Він поступився місцем молодшим і енергійнішим, але залишився духовним лідером, авторитет якого сьогодні поширюється далеко за межі кола парафіян УГКЦ.
Любомир Гузар не замішаний у жодних політичних інтригах. «Він промовляє дуже простою, людською мовою, але разом з тим це мова високого європейського інтелекту», — пояснює вплив священнослужителя правозахисник і дисидент Семен Глузман. Кардинал сформувався у нерадянському середовищі і через роки еміграції проніс тремтливе ставлення до української мови, культури та віри. У 1944 році в одинадцятирічному віці майбутній архієпископ із сім'єю залишив рідний Львів і наступні 46 років прожив в Австрії, США та Італії.
У 1946 році УГКЦ силоміць приєднали до Російської православної церкви. Аби зберегти власну ідентичність, греко-католицька церква йде у підпілля і діє звідти до самого 1989 року. У 1977 році у Римі Любомир Гузар був таємно висвячений у єпископи греко-католицької церкви. Після чого він 19 років жив скромним життям монаха-аскета, допоки в 1996 року Папа Римський не підтвердив його сан офіційно.
А в 1993 році Любомир Гузар назавжди повернувся до України. Сьогодні його резиденція знаходиться у Княжичах під Києвом. На другий поверх просторого будинку повз величезні вікна з вітражами мене супроводжують два господаря — коти. З кардиналом ми зустрічаємося невдовзі після його 83-іх уродин. Від мене не вимагають поцілувати йому руку, але просять торкнутися її, аби Любомир Гузар (який майже не бачить) відчув мою присутність. До речі, інтерв'ю напередодні його дня народження не вийшло через різке погіршення здоров'я архієпископа. Тепер, на щастя, самопочуття покращилось і дозволило людині, чию мудрість важко переоцінити, відповісти на питання, які давно хвилюють українців.
— Які питання вам ставлять найчастіше? Яких порад просять люди?
— Останнім часом я спілкуюся здебільшого з юнаками — мене запрошують на зустрічі зі школярами, студентами, і я з радістю погоджуюсь, — каже Любомир Гузар. — Вони запитують: «Як бути добрими? Навіщо бути добрими?» Українці прагнуть миру, справедливості, правди. Хочуть будувати добрий світ, але не завжди розуміють як.
— Безліч людей зараз почуваються розгубленими, розчарованими, забутими. В інформаційній війні бруд ллється на всіх політиків і громадських діячів без винятку. Як наслідок маємо глибоку кризу авторитету та віри. Як з неї вийти?
— Пропаганда сьогодні — це справжнє мистецтво, яким займаються солідні люди і на яку виділяються шалені гроші. Перебуваючи у нескінченному потоці негативної інформації, люди припиняють розуміти, де правда, довіряти комусь і приймати те, що їм дається. Настає велике розчарування.
Це величезна кривда, гріх проти людства — позбавити його довіри. І влада в усьому світі зараз повинна старанно працювати над тим, щоб оздоровити ситуацію. Дуже важливо, аби були люди, яким можна довіряти. Коли в сім'ї хтось починає обманювати, щось крутити, йому перестають вірити, і в результаті сім'я розпадається. Хто виграв? Ніхто. Так і в сфері міжнародних відносин. Пильнувати лише власні інтереси, дбати за свій зиск коштом людської довіри — це дурна, короткозора політика і велика стратегічна невдача. Неможливо нормально співіснувати, зневажаючи базові людські цінності. Програють від цього всі.
Проте я не бачу і у нас політичної культури. Це не політика, а великий бізнес, і саме тому у нас корупція, і майже всіх вона влаштовує. Це дуже вигідно.
У нас немає справжніх державників, авторитетів. Україна стільки років перебувала під різними окупаціями: російською, австрійською, польською, німецькою, більшовицькою… 25 років тому ми несподівано стали незалежною державою. Але державні мужі — не гриби в лісі. Їм потрібен час, аби вирости, потрібно суспільство, умови, в яких вони можуть розвиватися.
Начебто не перший рік живемо не за радянської влади, але чомусь досі впевнені: все має прийти до нас зверху, від держави. А ті, хто у владі, вважають, що народ — це дурні, яких треба використовувати і тримати подалі знизу. Але що б не думали у владі, народ не дурний — він показав це на Майдані. Проблема в тому, що він залишився без духовного керівництва. Ми живемо у великій політичній і духовній порожнечі. І це є нашою трагедією.
Що ми можемо зробити? Людина необов'язково має бути проти когось. Треба бути «над» протиріччями, треба щосили намагатися знати, розуміти, вимагати, але при цьому не судити, не скаржитися. Адже недовіра — одна з форм критики. У нас це дуже популярно: плакатися замість того, щоб братися до роботи. Якщо почати працювати, менше буде песимізму, тому що людина побачить, що вона може багато доброго зробити, навіть виходячи з тих скромних можливостей, які у неї є. Наприклад, народ захоплюється волонтерами замість того, щоб допомагати. Захоплюватися — це добре, але не можна тільки захоплюватися, треба ще й самому діяти. Робити добро — для цього немає перешкод. Окрім власних лінощів.
—Якщо людина під впливом пропаганди йде на війну, схвалює порушення прав та закону, вірить телевізору, а не рідним людям — це гріх?
— Гріх — це агресія, напад, ненависть. Кожна людина має право захищати себе, кожен чоловік зобов'язаний захистити свою сім'ю, якщо в будинок зайшов ворог. При цьому я не повинен ненавидіти, щоб оборонятися. Коли я молюся за ворогів своїх, то молюся не про їхні успіхи, а про те, щоб вони відвернулися від зла. Але вторгнення, тиск, залякування — це агресія і злочин, незалежно від того, під якими гаслами вони здійснюються.
— Поясніть, будь ласка, навіщо священики благословляють тих, хто йде на війну?
— Можна благословляти на оборону, але не можна на напад. Якщо воїни йдуть захищати, чому їх не благословити? Але якщо йдуть захоплювати, окупувати— як на таке священик може погодитися? На жаль, є представники деяких релігійних організацій, які благословляють на злочин. Освячують танки, зброю… Це все одно, що мені благословити ніж, яким я збираюся вас заколоти. У цьому питанні треба бути дуже обережним.
— Напад, як ми бачимо, нерідко намагаються подати як визволення, захист своїх…
— Людина завжди знає, на що в дійсності благословляє. Вона може говорити неправду, але від самої себе істину не приховаєш.
— Існує вираз «священна війна». Ви пережили Другу світову. Як, на вашу думку, може війна в принципі бути благородною?
— Ні. Війна ніколи не благородна, вона завжди страшна. Навіть якщо ми захищаємо себе, свою країну, війна — це обов'язок, і вкрай неприємний. В історії людства було стільки невиправданих, суто агресивних воєн. Тільки в ХХ столітті таких он скільки! Я був у Львові, коли 1 вересня 1939 року на моє місто впали перші бомби. І я бачив — війна починається у серцях людей.
— Існує теорія, що війни мобілізують внутрішні ресурси людей і стимулюють розвиток людства.
— Ми бачимо, що під впливом жахливих подій в Україні з'явився волонтаріат. Сформувалася армія. Є філософи, які стверджують, що без війни немає прогресу. Американці, наприклад, кажуть, що їхня медицина піднялася на високий рівень, тому що під час війн вони змушені були лікувати і оперувати в найжахливіших умовах. І все ж ця теорія здається мені несправедливою. Хіба не краще людству рухатися вперед трохи менш стрімко, зате не такою дорогою ціною?
Адже Україна стала незалежною без війни. А перехід від комуністичної системи до демократичної вимагає часу. Як мінімум два покоління українців виховані в комунізмі — а це дуже специфічна філософія, де, з одного боку, держава і сила, а з іншого — неосвічені слухняні громадяни. І жодна війна не допоможе змінити це радянське мислення, одним із проявів якого є корупція. Тим часом це одне з найважливіших завдань на шляху до кращого життя: багато працювати, а не красти. Напасти, відібрати — не складно. Але нікому ще здоров'я такий спосіб життя не приніс. Можна тимчасово злетіти, але пізніше все одно доведеться заплатити свою ціну.
Ми маємо зібрати наші сили і усвідомити всю небезпеку, яку несе ця війна. Те, що відбувається з боку Росії, — це не акт братерства. Це ворожнеча і бажання домінувати, підкорити за будь-яку ціну. Це показує нашому народові, що порятунок у наших власних руках. Жодні Мінські угоди не допоможуть, поки обидві сторони не зрозуміють: мир — це насамперед любитися, а вже потім — домовлятися. Ми не можемо чекати ні від Росії, ні від когось іншого порятунку, а повинні побудувати державу власними силами. Коли я на початку 90-х повернувся з еміграції до України, то був сповнений оптимізму. Тепер, після Майдану, я знову відчуваю, що ми зробили якийсь прорив. У нас є люди, у нас є всі передумови, але потрібно грамотно діяти.
— Арсеній Яценюк — греко-католик. Що б ви йому зараз порадили?
— Він до мене за порадою не звертається. А я, зізнатися, абсолютно не розумію, що відбувається в уряді, у Верховній Раді… Я не розумію, як таке може бути? Чому ці люди не працюють так, як мають працювати? Тож єдине, що я можу порадити: працюйте, невпинно працюйте на благо країни.
— В Західній Україні, звідки ви родом, завжди було багато націоналістів, і серед них — войовничі. Як ви вважаєте, яким має бути патріотизм?
— Варто розрізняти: націоналізм — це любити своє і не поважати чуже, а патріотизм — любити своє і поважати чуже. В націоналізмі є величезна спокуса нетерпимості, а це не по-християнськи. Потрібно любити своє і поважати чуже.
— У 1944-му ви стали біженцем. Сьогодні це питання в світі знову актуальне. Але люди не можуть дійти згоди, як правильно поводитися по відношенню до вимушених переселенців…
— Спочатку ми поїхали до Австрії, батьки хотіли там жити, але австрійці не могли нас залишити, бо після війни їхня країна зубожіла. Тоді багаті Америка і Канада стали приймати втікачів. Але мій досвід зовсім не такий, як у біженців сьогоднішніх. Нас було значно менше… Зараз у світі десятки мільйонів переселенців! Звідки? Чому так багато? Сьогодні біженців стільки, що їхня кількість перевищує можливості країн, що їх приймають.
Найкращим варіантом було б, аби в Сирії привели усе до ладу, і людям не потрібно було бігти на чужину. А Україна… У нас півтора мільйона людей вимушено залишили свої будинки! Ісус Христос, коли розповідав про «Страшний суд», згадував: «Я був чужинцем, а ви мене не прийняли». Тому нам усім треба думати, що ми можемо зробити для цих людей. Ми не можемо їм не допомагати, адже вони дійсно страждають. Але разом з тим ми повинні спробувати знайти, що або хто провокує цю проблему.
— Чотири з половиною мільйона українців — парафіяни греко-католицької церкви. Немала частка, і не лише віряни, відреагували на декларацію, підписану на Кубі Папою Римським Франциском і патріархом російської православної церкви Кирилом, як на зраду з боку Ватикану. Чи бачите ви в цій зустрічі і цьому документі загрозу Українській греко-католицькій церкві та Україні?
— Немає причин турбуватися, тим паче що Папа Франциск нещодавно розвіяв наші сумніви: він зустрівся з главою УГКЦ у Римі на засіданні постійного Синоду і запевнив, що не принесе у жертву нашу церкву заради зближення з Московським патріархом. Засідання Синоду та зустріч з Папою було заплановано в контексті 70-річчя Львівського псевдособора, на якому в 1946 році УГКЦ було офіційно ліквідовано і приєднано до РПЦ. Папа Римський засвідчив свою єдність із нашою церквою і підтримав Україну. Святіший отець обіцяв не вирішувати екуменічні питання ціною Східної Католицької церкви.
Важко коментувати ту зустріч, тому що у мене не менше питань, ніж у вас. Наприклад, навіщо главам церков зустрічатися в аеропорту і навіщо саме на комуністичній Кубі? Чи як так вийшло, що релігійні люди сходяться від імені Ісуса Христа і не моляться разом? Схоже, перебуваючи під міжнародним тиском, Росія стала використовувати релігійну риторику для вирішення політичних завдань.
— Ви маєте на увазі те, що Росія хоче показати світові, що її підтримує сам Папа Римський?
— Мені здається, що в цьому випадку йдеться про внутрішній ринок. Продемонструвати свою політичну вагу насамперед росіянам.
— Була здивована, коли в одному з інтерв'ю прочитала вашу відповідь на твердження Далай-лами, мовляв, «релігія не допомогла вирішити жодну політичну та соціальну проблему світу». Ви погодилися!
— Прикро, але ці слова Далай-лами не позбавлені правди. Церкви могли б робити більше. Одним із елементів, завдяки якому Польща так швидко інтегрувалася до ЄС, було те, що їхня церква часто і послідовно проповідувала, як повинна поводитися віруюча людина. Моє враження, що у нас цього мало. Іноді і католики, і православні, і протестанти щось роблять у цьому напрямку. Але я вважаю, що про ту ж корупцію як про гріх потрібно повторювати на проповідях систематично. Хтось має почати це робити — виховувати громадянина, давати йому моральні орієнтири, лікувати його духовні хвороби.
— На жаль, чимало людей розчаровані і в церкві теж… Багато в чому через історії з католицькими священиками-педофілами, фільм про які нещодавно навіть отримав «Оскар». Багато в чому через те, що деякі представники вищого православного духовенства живуть далеко не так, як вчать своїх парафіян.
— Церква зобов'язана поводитись по-церковному. Ким би я не був: єпископом, священиком або парафіянином, мені варто жити так, аби кожен міг про мене сказати: «Чому він такий добрий? Чому такий справедливий? Тому що він вірить у Бога!» Якщо так не відбувається — це гріх. Такі священики повинні усвідомлювати, що творять велике зло.
— Чи потрібно карати за це і як?
— Людей треба спрямовувати. Допомагати їм робити добро. Трапляється, мені людина зізнається: «Ось я пішов і сказав йому все в очі!» І що? Ти ж бо йому не допоміг, тільки відкинув, знехтував. Іноді дійсно доречно повестися як батько, взявши різку. Але головний і найважливіший метод — заохочувати в людях добро. Ми дуже легко судимо і критикуємо, замість того щоб допомагати.
— Які реформи потрібні церкві, щоб довіра до неї зростала?
— В Америці, де я був настоятелем церковної парафії, у нас була фінансова рада — це люди, які перевіряють, скільки надійшло пожертвувань і куди йдуть гроші. У кінці року скарбник готував повний звіт, і кожен міг отримати його копію. Ми в Україні лише напрацьовуємо таку систему.
— Якось ви сказали, що якби Ісус Христос жив сьогодні, то працював би на комп'ютері. Чи повинна церква реагувати на досягнення науки і як саме?
— Звичайно, це частина людського життя. Сьогодні у нас є комп'ютери, автомобілі, літаки — те, про що 500 років тому люди і не мріяли! Завдяки комп'ютерам та інтернету стало легше дізнаватися, хто і де потребує допомоги. Простіше знайти можливості. Комп'ютери — це додаткові засоби принести людству користь. Бог дав нам розум, щоб ми працювали і підвищували свою ефективність. Але що роблять люди? Використовують комунікації не для зближення, а для того, щоб заплутати інших, викликати відчуження. І, замість приносити за допомогою комп'ютерів користь, сидять біля моніторів, взагалі нічого не роблячи…
Людина вільна у виборі робити добро або зло. Але якщо вона дійсно хоче йти добрим шляхом, правило таке: «Працюй так, наче все залежить тільки від тебе. Молися так, наче все залежить лише від Бога».
Фото в заголовку Сергія ТУШИНСЬКОГО, «ФАКТИ»
4392Читайте нас у Facebook
