Зоряна Кушплер: "З Пласідо Домінго ми на "ти"
У 23 роки львів’янка Зоряна Кушплер поїхала підкоряти Європу. По закінченні Гамбурзької оперної студії два роки працювала солісткою театру в Берні (Швейцарія). Упродовж останніх десяти років представляє Україну у Віденській державній опері. Виступала на всесвітньо відомих сценах Великобританії, Америки, Японії.
З володаркою унікального мецо-сопрано ми зустрілися після концерту «Якби я мала крила орлині!» у Львівській обласній філармонії. Співачка та її сестра, відома в Німеччині піаністка Олена Кушплер, уперше виконали романси свого батька — народного артиста України, соліста Львівської опери Ігора Кушплера, який у 2012 році трагічно загинув в автокатастрофі.
— Як львів’яни приймали вас, своїх землячок?
— Дуже тепло, — розповідає Зоряна Кушплер. — У концертному залі філармонії прекрасна акустика — голос ллється без зусиль. Ідея виконати твори батька пломенилася років п’ять. Зробити це було не легко. Тільки-но Оленка починала грати, а я — співати, до горла підступав клубок, на очі наверталися сльози. «Не можу!» — казала сестрі. «Я теж», — відповідала Оленка. З першими акордами в пам’яті поставала картина, як батько сидить за роялем і пише твори. Адже романси народжувалися на наших очах.
— У 23 роки ви поїхали в Німеччину вступати до Гамбурзької студії музичної академії. Як це сприйняли батьки?
— Це в Україні батьки звикли опікуватися дорослими дітьми, а на Заході закінчуєш школу — і вперед, у самостійне життя. У Гамбург ми з сестрою поїхали після закінчення Львівської консерваторії (нині — Національна музична академія імені М. Лисенка. — Авт.), щоб самотужки будувати кар’єру. Оленка — у 22 роки, я — на рік пізніше (Зоряна і Олена — двійнята. — Авт.). В Україні тоді не було мобільних телефонів, кредитних карток, страховок, банківських рахунків, супермаркетів… Тоді як для німців усе це було нормою щоденного життя.
*"За кордон ми з сестрою поїхали після закінчення Львівської консерваторії, щоб самотужки будувати кар’єру, — розповідає Зоряна (на фото справа). — Оленка — у 22 роки, я — на рік пізніше". Фото із сімейного альбома Зоряни Кушплер
Конкурс в оперну студію Гамбурзької музичної академії був шалений. Думаєте, знітилася? Аніскілечки! «В кого ви вчилися?» — спитали мене на іспиті. «У свого батька, Ігоря Кушплера». Прийняли відразу. За півроку тата запросили провести в Гамбурзі майстер-клас.
— Ви працюєте в Австрії вже десять років. Наскільки віденці відрізняються від львів’ян?
— Коли приїхала у Відень уперше, здалося, що потрапила додому. Архітектура міста дуже схожа на львівську. Австрійці, як і галичани, люблять ходити по кав’ярнях. На столах, як то кажуть, «кава і до кави». Живуть спокійно, не поспішаючи. Насолоджуються життям. Пригадую, у 2000-х, у роки економічної скрути, приїжджала до Львова — ресторани були заповнені відвідувачами. Люди не давали собі впасти у депресію, а йшли спілкуватися один з одним. Вже й не знаєш, хто від кого увібрав менталітет: галичани від австрійців ще в часи Австро-Угорщини чи навпаки.
— Чи існує конкуренція серед артистів Віденської опери?
— У мене прекрасні стосунки з колегами. Притому, що штат театру величезний — 70 солістів. Ставлять 54 опери на рік: від бароко до модерну (Моцарта, Штрауса, Вагнера, Генделя). Вистави йдуть щодня, без вихідних. Кожний артист має достатньо роботи. Вистави грають блоками: одну оперу протягом 10—14 днів показують чотири рази.
Репертуар Віденської опери складають на п’ять років наперед. Якщо директор «спізниться» і вчасно не запланує на 2020—2022 роки, скажімо, «Мадам Батерфляй» з Ангелою Георгіу, то артистка буде задіяна в інших театрах. На кожний блок вистав запрошують зірок. Вони приїжджають — відіграють блок вистав — отримують гонорар — їдуть назад. Вигідно і театрові, і солістові. Бо проводити репетиції п’ять днів і потім грати одну виставу, а за тиждень-два ще раз приїжджати на виставу — нерентабельно. Погодьтеся, даремне витрачання грошей і часу.
Глядацька зала на дві с половиною тисячі місць. На кожній виставі — аншлаг. Квитки є на будь-який гаманець: від 3 євро (стоячі місця) до 250 євро (перший-другий ряд). У квітні, травні, червні і вересні на фасаді театру вивішують величезний екран і на площі ставлять стільці. Оперу, що йде на сцені, люди дивляться надворі безкоштовно. Таким чином заохочують глядачів приходити в театр.
У нас існує так звана система страхування. Якщо захворів, до 12-ї години дня повинен попередити про це режисерське управління. В артистів, щоправда, існує негласне правило: спочатку попереджаєш колегу, яка має тебе підмінити. Відповідно, людина вже морально налаштована на дзвінок від дирекції.
— В Україні театри часто орендують поп-співаки…
— У Відні такого нема. Театр здають в оренду лише на липень-серпень (коли колектив у відпустці) джазовим колективам та оперним співакам. Реп- та поп-музикантам однозначно відмовили б.
— Віденську оперу вважають унікальним явищем у світі класичної музики. Чи справді на вистави приїжджають глядачі з усього світу?
— Так, з усього світу. Квитки замовляють по Інтернету. Виставу можна подивитися онлайн, перегляд коштує 14—15 євро. Після того тиждень глядач може дивитися в записі. Японці — великі театрали. Пам’ятаю, поїхали з оперою в Японію. Там квитки по 600 євро. У глядацькій залі на п’ять чи шість тисяч місць — аншлаг. Нас приймали на рівні світових рок- або поп-зірок. Після кожної вистави години дві ми давали автографи.
— Окрім вас, у Віденській опері є українські артисти?
— Киянка і моя добра колежанка Оля Безсмертна. Разом з нею представляємо Україну.
— Чимало артистів в Україні незадоволені, що, за новим законом, змушені працювати за контрактом. Як у Відні?
— За контрактом працює увесь цивілізований світ. Хоча професія артиста (оперного і драматичного) найнезахищеніша. Музиканти оркестру, наприклад, мають довготривалі контракти. Після річного випробувального терміну їх беруть в оркестр «назавжди». Хористам контракт підписують на рік. Солістам — на рік або два. Контракт завершується — і артист не знає, продовжать з ним співпрацю чи ні. Можна опинитися на вулиці (на жаль, так часто буває). Хоча… Ротація в театрі необхідна. Постійно прослуховують безліч молодих виконавців (конкурс величезний), але ж роботу пропонують одиницям.
— Ви співали з всесвітньо відомим оперним співаком Пласідо Домінго. Яке враження він справив на вас як людина?
— Пласідо — 77 років. Ми з ним на «ти». Має прекрасну пам’ять. Пам’ятає всіх поіменно: де, коли і з ким співав. А голос який! Такі, як він, народжуються раз на тисячу років.
Домінго дуже подобається мій син Марк. Пригадую, співали з Пласідо в опері «Набукко». Наступного року приїжджає Домінго — а я з піврічним сином. «Почекай, — здивовано розвів руками співак, — торік дитини не було…» Син тим часом пискнув. «О, він стане тенором!» — усміхнувся Пласідо. «Якщо співатиме як ти, — кажу, — то нехай Бог його благословить».
Домінго приємний у спілкуванні, простий і завжди готовий допомогти. Порадить, як краще заспівати, проведе безкоштовний майстер-клас.
— А вас, відому володарку унікального мецо-сопрано, українські театри запрошують співати у виставах?
— На сцені Львівської опери у 1998-му здавала державний іспит музичної академії. Це був «Севільський цирульник». Виступала також у рамках міжнародного фестивалю класичної музики LvivMozArt. Це мистецький проект, який об’єднав найкращих митців України та світу. Але у виставах театру зіграти роль наразі не вдалося. На сцені Національної опери України співала двічі: партію Кармен і соло для мецо-сопрано у «Другій симфонії» Густава Малера під час святкування 150-річчя театру. Спільні проекти з киянами будуть продовжуватися, і мені це дуже приємно.
— Зоряно, кажуть, ви знаєте вісім мов?
— Окрім української та російської, вільно розмовляю польською. Ну як жити у Львові і не знати мови сусідів?! Штудіювала її самотужки. Англійську вивчила у школі, нам з Оленкою батьки запросили репетиторів. Італійську — в музичній академії завдяки викладачеві (зуміла прищепити любов до цієї мови). У 19 років, до речі, перші гроші заробила у Львівській опері як перекладач (італійський режисер там ставив опери). Тому з театром кілька разів їздила на гастролі в Італію. Французьку мову вивчила на безкоштовних курсах при Франковому університеті (Львівському національному університеті імені Івана Франка. — Авт.). Навіщо? Знала: в операх французьких композиторів доведеться грати ролі французькою мовою, наприклад, Кармен («Кармен» Бізе), Шарлотти («Вертер» Массне) чи Даліли («Самсон і Даліла» Сен-Санса). А німецьку мову вивчила в Гамбурзі.
— Вражена вашою працелюбністю!
— Найважливіше — мати бажання навчатися. Якщо прагнеш досягти висот у житті, працюєш над собою в поті чола. Багато залежить і від вчителя. В оперній студії, наприклад, були уроки фехтування. «Навіщо мені це?» — думала я. Але уроки відвідувала заради вчительки — елегантної пані з вишуканими манерами, закоханої у свою справу. Завжди при зачісці, одягнута з голочки, справжня англійська леді. «І ви, — казала вона, граціозно рухаючись, — з задоволенням робите випад на вашого супротивника…» Згодом я потрапила у Віденську оперу — й у виставі «Парцефан» мені в руки дали шпагу…
— Чимало актрис своє життя присвячують театрові, а сім’ї так і не створюють.
— Таких прикладів — море. Багато колег жили театром, він їх поглинав. Раптово закінчувалася кар’єра — починалися депресії. Один професор колись порадив: «Зоряночко, незалежно від того, як складеться твоє життя, обов’язково народи дитину». «Навіщо? — спитала. — Я харизматична, самодостатня жінка». «Так, але на схилі літ відчуєш гостру потребу бути комусь потрібною і кимось опікуватися, — пояснив він. — Партії, які співаєш зараз, співатимуть молодші артистки. Кому будуть потрібні твої слава і кар’єра? А сім’я, діти — ось вони». Я замислилась… І батькові слова запам’яталися: «Ніколи не залишайся в театрі довше, аніж тобі слід там бути». Поступово навчилася відокремлювати роботу від особистого життя.
— Якою мовою розмовляєте з сином?
— Удома спілкуюся з Марком-Ігорем (друге ім’я сина — на честь мого батька) українською та російською мовами. У дитсадку одна вихователька німецькомовна, інша — англійськомовна. Тож Марко, йому зараз три роки, розмовляє чотирма мовами: українською, російською, англійською і німецькою. Часом плутає слова різних мов. Якось до нас прийшов майстер ремонтувати кондиціонер. Марко підійшов до нього з пластмасовою капустиною і каже: «Капуста», «Шао», «Ітінґ», «Я їм капусту» — трьома мовами.
Щосуботи у школі для дошкільнят син вивчає українську мову. Записи мої слухає, а коли співаю — починає плакати. Можливо, дитячі ревнощі: сцена відбирає маму? У театрі запропонували відвести Марка на кастинг ролі сина в опері «Батерфляй». Відмовилася. Навіть на репетиції дитину не приводжу.
— Невже не хочеться бачити дитину на професійній сцені? Ви ж з сестрою виросли за лаштунками Львівської опери…
— Ми з Оленкою — діти глядацького залу. Тато ніколи не брав нас на репетиції. Вважав, що дітям не варто знати «закулісну кухню». За лаштунки приводив зрідка, тому і зберіг в нашій уяві «театральну казку». Я, донька оперних артистів, багато чого у театрі відкривала для себе вже в дорослому віці.
В дитини не існує межі між театром і реальністю. Все, що на сцені, діти сприймають за правду. Коли бачила, як у виставах тато «помирав», в залі аж схлипувала. Мама сиділа поруч і заспокоювала. Потім шусть за лаштунки — тато живий. В опері «Героїчна молодість» батько вийшов на сцену «без ноги». Як це побачила, «Тату!» — закричала на увесь зал. І в сльози. Мама вивела мене із зали. Я вбігла у гримерну, аж тремтіла. Тато показав: нога під шинеллю прив’язана. Театр розвиває уяву, фантазію, але дитяча психіка тонка настільки, що треба знати: на які вистави дітей можна водити, а на які — не варто.
— У Львові є улюблені місця?
— До галицької столиці кави приїжджаю раз чи двічі на рік. Тут живе мама (Ада Кушплер — піаністка, педагог, професор, працює в Національній музичній академії імені М. Лисенка. — Авт.), друзі, куми (дітей хрестили один в одного). Люблю випити філіжанку кави у затишних кав’ярнях, погуляти площею Ринок. Львівські кам’яниці — застигла у камені пісня.
1023
Читайте нас у Facebook
