«Скажу всю правду про вашого чоловіка, хоча вона жахлива»: дружина «азовця» про його перебування в російському полоні вже два з половиною роки
— Від колишніх полонених знаю, що мого чоловіка разом з багатьма іншими українськими бранцями утримують в росії в одному з СІЗО, — розповіла «ФАКТАМ» Людмила Тарасюк, дружина полоненого бійця «Азову», захисника Маріуполя 58-річного Сергія Тарасюка. — В російській неволі чоловік вже два з половиною роки. Захворів там на туберкульоз. Він має критичну втрату ваги (шкіра тримається фактично на кістках). Окрім цього, в нього стрімко прогресує псоріаз. Але й це ще не все: на ґрунті нелюдських страждань, які випали на його долю в російській неволі, у Сергія почалися психічні розлади — вони помітні всім оточуючим. Від колишніх полонених знаю також, що в тому СІЗО вже були випадки смерті серед хворих на туберкульоз українських бранців. Медична допомога там надається на дуже низькому рівні, тож життя мого чоловіка під реальною загрозою. Якби в росії почала працювати змішана медична комісія (вона має бути створена там, згідно з Женевським конвенціями), її лікарі наполягли б на звільненні мого чоловіка з полону і, таким чином, дали б йому шанс на порятунок.
Тут слід пояснити, що важкопоранених і важкохворих полонених мають звільняти й відправляти на лікування або в нейтральні країни, або на батьківщину — це вимога Третьої Женевської конвенції. Для її реалізації воюючі держави, кожна в себе, повинні створити змішані медичні комісії, які матимуть доступ до полонених і оцінюватимуть стан їхнього здоров’я.
«Я слухала, що сталося з моїм чоловіком в полоні, і в пам’яті виринали кадри кінохроніки про в’язнів Бухенвальда»
— Ще влітку минулого року Україна створила змішану медичну комісію (до неї увійшли двоє незалежних лікарів з нейтральної держави та один — від нашої країни), — розповів на пресконференції в Києві представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко. — Відповідно, російська федерація, яка також підписала Женевські конвенції, мала б створити в себе аналогічну комісію. Але росія цього не зробила (хоча ще у вересні минулого року представники Міжнародного комітету Червоного Хреста передали офіційним особам у москві кандидатури двох незалежних членів змішаної медичної комісії, яка б мала працювати в місцях утримання українських полонених. — Авт.).
Серед великої кількості важкопоранених та важкохворих військовополонених — чоловік Людмили Тарасюк 58-річний Сергій.
— Він збирався на війну ще у 2014-му, але я не пускала, бо дуже боялась за його життя, — розповіла «ФАКТАМ» Людмила Тарасюк. — І все ж навесні наступного, 2015 року він пішов добровольцем захищати Україну. Сталося так, що тривалий час я про це не знала.
— Як вашому чоловіку вдавалося приховувати, що він став військовим?
— Сергій (він мав невеликий бізнес з виготовлення меблів) поїхав у 2015 році в Київ, сказав, що займається там ремонтом приміщень для військових. Ясна річ, ми зв’язувались, і через майже рік я побачила у нього зелену футболку. Тоді в мене з’явилася підозра, що насправді чоловік воює, але не каже мені про це. Коли він приїхав додому, то розповів моїй мамі, а потім й мені, що зараз у лавах «Азову».
— Коли почалася велика війна, Сергій знаходився в Маріуполі?
— Напередодні повномасштабного вторгнення він був на базі «Азову» в селі Юр’ївка (45 кілометрів від Маріуполя). Але чи знаходився там саме 24 лютого, не знаю. В той день Сергій зателефонував мені. Але вже за декілька днів зник мобільний зв’язок з ним. Я здогадувалась, що він в Маріуполі, на «Азовсталі». Це підтвердилося, коли чоловік додзвонився до мене по телеграму. Потім присилав з чужих номерів есемески. Іноді це був просто плюсик, але я розуміла, що то від Сергія.
Коли у травні 2022 року захисникам Маріуполя наказали здатись в полон, я бачила свого чоловіка на трьох відео, на яких знято вихід наших бійців з «Азовсталі». Було помітно, що йти йому важко. Хлопець, який крокував поруч, ніс речі Сергія.
Ще ми знайшли одне відео, на якому Сергій вже в полоні. Він стояв, спираючись на палку. Я написала йому есемеску: «Ти можеш подзвонити?» Незабаром (я якраз сиділа працювала) пролунав телефонний дзвінок. Важко було повірити, що то Сергій. Мені тремтіли руки. Я спитала в нього, що з ногами. А він і каже: «Не питай про мене. Як справи в тебе, у сина, у твоєї мами?» Ми трошки (десь хвилину) поговорили, і зв’язок обірвався.
Я дивилась в ютубі ролики російського правозахисника Володимира Осєчкіна. Він розповідав, яке жорстоке, нелюдське відношення в росії, в місцях позбавлення волі, до власних зеків. Тож розуміла, що на гуманне ставлення до українських полонених марно сподіватись. Але теракт в Оленівці перевищив найгірші очікування.
Читайте також: «Багатьох хлопців не дочекалися дружини», — боєць, який провів двадцять місяців у полоні
— Ваш чоловік «азовець». Він був в тому бараці, який підірвали росіяни?
— Так. Але я тільки нещодавно дізналася про це.
— Після теракту в Оленівці в Інтернеті з’явилися списки тих, хто загинув, і тих, хто вижив. Виходить, Сергія не було в жодному з них?
— Не було. Тільки через понад два роки (у вересні 2022-го), коли відбувся черговий обмін полоненими, я випадково дізналася від одного з них, що мій чоловік був в бараці, який підірвали в Оленівці. Сергія тоді ще раз поранило — на щастя, легко. Його відправили в одну з лікарень Донецька.
— А звідти — в росію?
— Так. В позаминулому місяці в рамках обміну полоненими вдалося звільнити Кирила Зайцева, якого росіяни утримували саме в тому російському СІЗО, в якому знаходиться мій чоловік. Десь через тиждень після цього я поспілкувалась з Кирилом Зайцевим телефоном. Він попередив, що говоритиме всю правду, хоча вона й жахлива. Після того я ще декілька разів телефонувала Кирилу, тож він доволі детально мені все розповів про Сергія.
«Місяць за місяцем хлопці майже весь час перебували в камерах — їх не виводили на прогулянки»
— Що саме вам розповів Кирило Зайцев?
— Передусім те, що я вам вже сказала: мій Сергій давно захворів в полоні на туберкульоз. Й до того ж у чоловіка швидко прогресує псоріаз, яким він хворів ще до полону. Має сильно нездоровий вигляд, змарнілий, дуже худий — шкіра та кістки. Коли Кирило це розповідав, в пам’яті виринали кадри кінохроніки про в’язнів Бухенвальда (нацистського концтабору. — Авт.). Але й це не все: у Сергія помітні психічні розлади (часто збуджений, поводиться неадекватно). До літа нинішнього року полонених в тому СІЗО не виводили на прогулянки — місяць за місяцем хлопці майже весь час перебували в камерах. Само по собі це може мати погані наслідки для психіки будь-якої людини. Тим паче, що камери переповнені. В таких умовах при жахливому харчуванні різко слабшає імунітет. Все це вкупі створює підґрунтя для розвитку хвороб і зараження ними одне одного.
За словами Кирила, в тому СІЗО хворих (їх десь чоловік сорок) на туберкульоз тримають в окремій камері. Їм надається дуже обмежена медична допомога, тож хвороба фактично не лікується. На додачу до цього минулого літа у Сергія зламався стоматологічний міст в роті. Я так розумію, що через це чоловіку ще й важко їсти. Виходить, що час спливає, а лікування мій чоловік фактично не отримує.
Багато питань Кирилу поставити не змогла: полоненим психологічно важко говорити, згадувати про пережите й побачене в полоні. А тим більше розповідати про це родичам людей, які досі лишаються в неволі. Тож питала про найважливіше — про стан здоров’я Сергія.
Тут важливо сказати ще про таке: в червні нинішнього року обміняли іншого бійця, який також перебував з моїм чоловіком в тому СІЗО. Але цей звільнений не захотів зі мною говорити: йому важко розповідати про пережите в російській неволі.
Читайте також: Країна-агресор продовжує вбивати полонених: в російському СІЗО помер «азовець» Олександр Іщенко
— Росіяни дозволили Сергію написати вам хоча б одного листа?
— На жаль, ні. Я один раз відправляла йому лист. Було так: приблизно рік тому мені зателефонували з Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, запропонували написати листа Сергію. Мене попередили, що нема гарантій, що він його отримає, але певні шанси є.
Колишні полонені, яких утримували в СІЗО, де сидить мій чоловік, кажуть, що листи туди не доходять. А один з них написав в групі: комусь з полонених начебто прийшла посилка від рідних. Охоронці показали її тому бранцю і… не віддали, відправили його назад в камеру з порожніми руками.
— Бачите чоловіка уві сні?
— Так. В багатьох снах бачу, що Сергія обміняли, я його обіймаю і щаслива від того. Думаю, нарешті це сталося! А потім просинаюсь і плачу. Я молюся за те, щоб його врятували. Встигли врятувати.
— Розкажіть, будь ласка, про себе. Де живете, чим займаєтесь?
— Я вимушена переселенка. Зараз живу в Черкаській області у моєї мами. Проте мені часто треба приїздити в Київ — брати участь в заходах родичів полонених, зустрічах з посадовцями, які мають можливості впливати на процес обміну полоненими, «стукатись» в різні інстанції. Моїй мамі 76 років, хворіє. На додачу до цього наприкінці жовтня впала в будинку, сильно вдарилася хребтом.
Раніше наша родина жили в Донецькій області, в Авдіївці, в багатоквартирному домі. Я працювала програмістом на Авдієвському коксохімічному комбінаті (найбільшому в Європі), а чоловік до того, як пішов у військо, мав бізнес з виготовлення меблів. Напередодні великої війни Сергій казав, що хоче демобілізуватися. На той час (2021 рік) я працювала віддалено (як я вже казала, переїхала до мами в Черкаську область), бо вже тоді ситуація в Авдіївці була не надто певна — поруч з містом проходила лінія розмежування. В нашому будинку в Авдіївці було 17 квартир. Але через близькість фронту майже всі сусіди виїхали — мешканці лишалися чи то в двох, чи то в трьох квартирах. Проте містяни жили надією на краще. Зараз після російського наступу Авдіївки практично немає (самі руїни), нашого будинку — також (в нього влучила російська ракета). Сергій, ясна річ, про це досі не знає: росіяни тримають полонених в тотальному інформаційному вакуумі.
Що ще сказати про себе? Я виросла в Горлівці. Після школи вступила до Донецького національного технічного університету. Ще під час навчання на підготовчому відділенні університету познайомилась з Сергієм. До речі, колишні полонені казали, що Сергій багато розповідав їм про мене, нашого сина. Зокрема, про те, як в студентські роки ми з ним потрапили в Донецьку під удар блискавки. І, на щастя, лишилися живі. Хоча Сергій тоді пережив клінічну смерть, а в мене опіки були на 30 процентах поверхні шкіри. Ми одружилися с Сергієм у 1991 році. Чоловік сам з Авдіївки. Тож ми стали жити в цьому місті. У нас народився син. Жили щасливо, поки на Донбас не прийшов так званий «русский мир».
Раніше про начальника Маріупольського військового госпіталю, полковника медичної служби ЗСУ, Героя України Віктора Івчука, який ось уже 29 місяців перебуває у російському полоні, розповідала його дружина Вікторія.
На фото у заголовку: Сергій Тарасюк брав участь в обороні Маріуполя (Фото з сімейного архіву)
1915Читайте нас у Facebook
