Акт проголошення незалежності України спричинив розвал СРСР, а не навпаки, — Володимир Василенко
«Позиція України відіграла вирішальну роль у руйнуванні та дезінтеграції Радянського Союзу»
— Ви безпосередньо були причетні до відродження незалежності України: брали участь в організації Народного Руху України за розбудову, написання Декларації про державний суверенітет. Але тоді про розвал СРСР мова ще не йшла, хоча гасло «Москва-мамо, ми хочемо осиротіти» вже набувало популярності. На вашу думку, чи могли бути успішними спроби Андропова та Горбачова реформувати та зберегти Союз?
— Не можна однозначно говорити, що коли наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття створювався Рух, не йшлося про дезінтеграцію Радянського Союзу та відновлення незалежності України. Рух був різнорідним за складом. У ньому були учасники різноманітних неформальних, як тоді називали, громадських організацій, люди з квитками членів КПРС та дисиденти, представники творчих професій та в'язні сталінсько-брежнівських концтаборів.
Домінуючою під час створення Руху була ідея культурного відродження України, збереження її національної ідентичності, реформування та навіть демонтажу комуністичної системи, яка нищила Україну як націю. Деякі представники Руху вже тоді порушували питання про те, що Радянський Союз — це структура, яка не повинна існувати або, принаймні, має бути реорганізована таким чином, щоб союзним республікам створити умови для вільного розвитку як національних держав.
Частина Руху сприймала ідею Горбачова про укладення союзного договору, який встановив би нову модальність відносин між союзними республіками. Але частина була проти укладання такого договору, вважала, що основною для подальшого розвитку України як національної держави має бути саме Декларація про державний суверенітет України, ухвалена Верховною Радою 16 липня 1990 року. І якщо навіть розроблятиметься новий договір, він повинен базуватися на принципах Декларації, а не на тих принципах, які намагався нав'язати Горбачов і які були покликані лише модернізувати, а не ліквідувати стару адміністративно-командну систему та централізовані імперські структури.
Чи могли спроби Андропова, та був Горбачова зберегти Союз? Я впевнений, що не могли. Андропов відкрито, а Горбачов потай, прикриваючись демагогічні гасла, намагалися зберегти комуністичну систему і, відповідно, Радянський Союз як централізовану, керовану з Кремля імперію. Але це було нереально, тому що комуністична система із самого початку була саморуйнівною. Вона трималася на грубому насильстві, страху та брехні. Силові методи управління суспільством супроводжувалися тотальною ідеологічною обробкою всього населення, починаючи з дитячого садка. Людям нав'язувалися і втовкмачувалися догми, які мали нічого спільного з нормальним цивілізаційним розвитком суспільства, з природними об'єктивними закономірностями його побудови.
Ті, хто не поділяв ці догми і протестував проти них, зазнавали жорстких репресій. Починаючи з 1917 року і до кінця Радянського Союзу систематично відбувалися репресії — тривалий час масові, а потім точкові щодо незгодних з комуністичним режимом. Звісно, репресії породжували у суспільстві атмосферу страху. Комуністична система вичерпала свій потенціал, коли впали три стовпи, на яких вона базувалася — насильство, страх та брехня.
Під тиском суспільства комуністи були позбавлені монополії на владу — з радянських конституцій виключили положення про керівну та спрямовуючу роль компартії, було засуджено та заборонено політичні репресії, суспільство звільнилося від страху, було відновлено свободу слова та інші громадянські та політичні права людини.
На той час позиція України відіграла вирішальну роль у руйнуванні та дезінтеграції Радянського Союзу. Україна принципово заперечувала проти розробленого у Кремлі нового союзного договору та відмовилася його підписувати. Кремлівське керівництво вважало, що без України створення якогось Союзу було неможливим. Тому тверда відмова Києва підписати договір породила ГКЧП — московський путч 19 серпня 1991 року. Але його провал за два дні прискорив вихід України та інших республік із СРСР.
Існує думка, що незалежність України впала з неба як випадковий результат провалу ДКНС. Таке трактування — політтехнологічний прийом, який використовує російська пропаганда для обґрунтування своєї тези: «Держава Україна на політичній карті світу — історичний парадокс та аномалія, яка має зникнути після повернення цієї частини „російського світу“ до Росії». Ця ідеологема цілеспрямовано використовується як інструмент культивування комплексу неповноцінності в українцях, сумнівів у спроможності української нації мати власну державність, дискредитацію самої ідеї нашої державності. І використання цієї ідеологеми деякими українськими політологами та політиками не робить їм честі.
Неупереджений аналіз свідчить, що ухвалений Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року Акт проголошення незалежності України був не одномоментною випадковою подією, а результатом та етапом напруженої боротьби українців за відновлення національної державності у новітній період сучасної історії. У мирних умовах було продовжено традиції національно-визвольної боротьби, в якій протягом століть українці проливали кров та віддавали своє життя за свободу та незалежність нації.
1990 року розробка Декларації про державний суверенітет України відбувалася у жорсткому політичному протистоянні депутатів національно-демократичної «Народної Ради» та комуністичної «групи 239» у Верховній Раді УРСР. Ухвалена 16 липня 1990 року Декларація стала програмою мирного еволюційного відновлення незалежності України. У ході її реалізації у 1990−91 роках цілеспрямованими зусиллями національно-демократичних сил в Україні було створено нормативно-правову базу, яка відсікала її від імперського центру. І формальне проголошення української незалежної державності було лише питанням часу, відповідного історичного моменту. Який і настав у серпні 1991-го. І саме Акт проголошення незалежності України призвів до розвалу СРСР, а не навпаки. Боротьба України відіграла вирішальну роль у дезінтеграції СРСР та остаточній ліквідації комуністичної тоталітарної системи.
«Вже в момент підписання Угоди про створення СНД Україна та Росія мали кардинальний конфлікт інтересів»
— Ви свого часу висували ідею конфедеративної спілки незалежних держав — чи її було реалізовано під час створення СНД? І чому цей проект виявився практично мертвонародженим — тому були об'єктивні причини, чи все сталося як із підписаними після Переяславської ради березневими статтями 1654 року про союз Гетьманщини та Московського царства, коли Московія трактувала договір лише на свою користь?
— Справді, наприкінці 1989 — на початку 1990 року я підготував проект створення конфедерації, яка мала замінити СРСР. Ця ідея була висунута як альтернатива союзному договору, що готується в Москві. Проект підтримали інші українські юристи. Запропоновані нами принципи побудови союзу були сприйняті кремлівським керівництвом — Кремль не хотів відпускати союзні республіки на волю. Ті варіанти союзного договору, які пропонувала команда Горбачова, було спрямовано збереження Радянського Союзу, видозмінених імперських структур і будувалися на запереченні незалежної державності суверенних республік.
Підписана 8 грудня 1991 року у Біловезькій пущі угоду про створення СНД базувалося на зовсім інших принципах. Це була угода між повністю суверенними державами. Щоправда, у ньому були окремі сумнівні формулювання, які не цілком сумісні з Декларацією про державний суверенітет України. Їх можна було тлумачити по-різному, і в майбутньому вони могли бути використані як інструмент створення неоімперських структур під прикриттям СНД.
Тому з моєї ініціативи — я на той час був головним науковим консультантом групи наукових консультантів Секретаріату Верховної Ради (1991 року Верховна Рада УРСР була перейменована на Верховну Раду України. — Авт .) — при ратифікації Угоди про створення СНД Рада 10 грудня 1991 застереження практично до всіх статей цієї угоди. Вони звели нанівець усі ті положення, які могли стати основою перетворення СНД на нову імперську наднаціональну структуру. Жодних формальних заперечень проти них не було висунуто ні Росією, ні Білоруссю. Подальші події розвивалися так, як їх бачила незалежна Україна, а не так, як їх бачили у Кремлі. (До речі, оригінал Біловезьких угод зник. Як і оригінал Березневих статей. Утім, на відміну від останніх, залишилися завірені копії підписаного у Віскулях договору. — Авт .)
Порівнювати угоду про розпуск СРСР та створення СНД із Березневими статтями 1654 року не зовсім коректно. 1654 року було укладено двосторонній військово-політичний договір між Московським царством та українською козацькою державою. Ним створювався військово-політичний союз. Практично Україна, не уступаючи суверенітету, номінально визнавала протекцію російського царя і брала на себе зобов'язання не підтримувати відносин із Польщею та Туреччиною. У свою чергу Росія зобов'язувалася надавати військову допомогу Україні, яка на той час боролася з Польщею, Туреччиною та Кримським ханством.
З часом Росія, систематично порушуючи переяславські домовленості 1654 року, поступово нав'язувала Україні дедалі більше кабальні умови, що вело до її інкорпорації до складу Росії. Цей процес прискорився після Полтавської битви, коли російське царство перемогло об'єднані шведсько-українські війська.
У 1991 році ситуація була дещо іншою. Тоді спочатку Україна, Росія і Білорусь, які спочатку створили свого часу, а незабаром до них приєдналися й інші колишні радянські республіки, крім країн Балтії, незалежні держави уклали багатосторонній договір. Рушійною силою укладання цієї угоди були Росія та Україна. Проте вони трактували його із різних позицій. Росія розглядала створення СНД як відновлення імперії у новій іпостасі. Україна ж бачила у Угоді про створення СНД механізм завершення мирної дезінтеграції Радянського Союзу. Тобто, між ними існував кардинальний конфлікт інтересів.
Сам факт підписання Угоди був позитивним. Росія, як центр, як ядро імперії, погоджувалась з тим, що Радянський Союз припинив своє існування як геополітична реальність. Тобто зафіксовано факт смерті СРСР, при цьому відбулася не насильницька, а природна смерть. У цьому — значення Угоди створення СНД.
Але надалі Україна відмовилася підписувати Статут СНД та юридично була лише засновницею та учасницею СНД, але не членом організації. У багатьох договорах, укладених у межах СНД, Україна не брала участі взагалі. А значну частину договорів делегації України підписували із застереженнями. Величезна їх кількість виявилася мертвонародженою, вони ніколи втілювалися в життя.
Усі зусилля російського керівництва втягнути Україну в реалізацію програм та проектів, у яких проглядалися спроби формування імперських структур, зустрічали відсіч та ніколи не були реалізовані.
— Провідні держави світу не надто бажали розвалу СРСР, їм хотілося просто послабити конкурента, велетня з ядерною палицею. І лише коли відбувся парад суверенітетів, довелося змиритися та підтримати нові суверенні держави.
— Короткий період, що передував розпаду Радянського Союзу, супроводжувався демагогією Горбачова про демократизацію, нове політичне мислення, новий світовий порядок, про відмову СРСР від експансіоністської політики
Провідні західні держави, зокрема й США, сподіваючись демократизацію СРСР, певний час намагалися допомогти Горбачову зберегти імперію під масою нового союзного договору. І серйозні зусилля західних лідерів у 1990—1991 роках були спрямовані на те, щоб чинити тиск на Україну та переконати її керівництво, що Україна не повинна виходити з СРСР, Радянський Союз повинен зберігатися.
Досить згадати виступи Маргарет Тетчер 1990 року у Верховній Раді, а потім 1991 року, за два тижні до проголошення незалежності України, відоме звернення до українських парламентарів Буша-старшого, коли він сказав: «Свобода — це не те саме, що незалежність».
Західні держави виходили з того, що їм краще мати справу з одним суб'єктом, керівники якого їм знайомі, ніж із 15-ма суб'єктами та невідомими лідерами, неясними геополітичними установками. А оскільки СРСР був ядерною державою, то одним із головних аргументів було: якщо розпадеться Радянський Союз, то по світу пошириться неконтрольована ядерна зброя. І Горбачов, і його команда активно експлуатували цю тезу, вони лякали Захід. Мовляв, вплине на Україну, оскільки українська сторона, яка вимагала незалежності і не хотіла підписувати новий союзний договір, призведе до поширення ядерної зброї у світі.
І це впливало на позицію західних держав певним чином. Але це не впливало на позицію Народного Руху України та більшості українського суспільства, яке підтримало Рух. Воля українського народу матеріалізувалась у результатах Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, коли понад 90% тих, хто проголосував, схвалили Акт проголошення незалежності України .
Продовження інтерв'ю з Володимиром Василенком, який розповість, чому не було створено Міжнародний трибунал для колишнього СРСР і що зможе поставити Росію навколішки, читайте найближчими днями.
Як раніше повідомляли «ФАКТИ», третина українців досі шкодує про розпад СРСР .
2334Читайте нас у Facebook
