Багато років тому на одній з «прямих ліній» в «Фактах» побувала жінка, про зустріч з якою я, навчаючись у Київському університеті Шевченка, не міг і мріяти. На лекціях з літератури ми вчили її вірші. У чудових фільмах рядки, написані нею, звучали з екрану. Її поетичної манері хотілося наслідувати. На вечорах поезії свої вірші хотілося читати так само, як це робила вона, — тихим голосом, що зачаровує, трохи з придихом, роблячи паузи не там, де чулося всім, а там, де це відповідало твоєму (та її!) серцебиттю …

На улице моей который год
звучат шаги — мои друзья уходят.
Друзей моих медлительный уход
той темноте за окнами угоден.
Запущены моих друзей дела,
нет в их домах ни музыки, ни пенья,
и лишь, как прежде, девочки Дега
голубенькие оправляют перья…
…О, одиночество, как твой характер крут!
Посверкивая циркулем железным,
как холодно ты замыкаешь круг,
не внемля увереньям бесполезным…

Вона сиділа за нашим столом, за яким ми зазвичай проводили редакційні планерки, відповідала на наші запитання й на дзвінки читачів з різних регіонів України, а мені не вірилося, що все це відбувається з нами, зараз і наяву. Ще б пак, адже сама Белла Ахмадуліна була у нас в гостях. Вона народилася в цей день, 10 квітня 1937 року, в родині, представники якої прямо або побічно були причетні до репресій, які лютували тоді по всій країні. Звичайно ж, дитиною вона не розуміла, та й не могла розуміти, що навколо відбувається. Вихована бабусею по материнській лінії на творах Миколи Гоголя й Олександра Пушкіна, маленька Белла цуралася людей і більше дружила з бездомними собаками. А вірші, які вона почала писати дуже рано, були про любов й про красу людських почуттів, що настільки дратувало представників партійної цензури, що в центральних газетах та журналах (наприклад, у «Комсомольскій правді» та чомусь у журналі «Крокодил») почали з'являтися розгромні статті, що нещадно критикували її ніжну та щиру поезію.

Зате молодь любила Ахмадуліну неймовірно. Її вірші переписувалися від руки й передавалися один одному. На її поетичні вечори до Політехнічного інституту в московських Лужниках, де Белла часто виступала разом з Євгеном Євтушенком й Андрієм Вознесенським (як я щасливий, що вони теж — і не раз — бували в наших «Фактах»!), приходили не тільки закохані у волелюбну поезію студенти, а й відомі письменники. Такі, наприклад, як автор «Чонкіна» Володимир Войнович, який згадував потім: «Я милувався нею. Я любив слухати її голос … «. Здавалося б, звідки в цієї тендітної красивої жінки було стільки твердості духу й впевненості у своїй правоті. Але це було саме так. Вона мовчки переносила пропагандистські гоніння, але не мовчала, коли щось не подобалося її переконанням. Її чоловік, відомий художник Борис Мессерер, згадував такий випадок. Одного разу в Грузії на зустрічі письменників один московський поет проголосив тост за «товариша Сталіна». «Так Белла, сидячи на іншому кінці столу, зняла туфлю — і жбурнула йому в пику. І влучила! «

В останні роки життя вона дуже фізично страждала. Вона вже майже нічого не бачила. Але продовжувала писати свої чудові, неповторні вірші:

Из глубины моих невзгод
молюсь о милом человеке.
Пусть будет счастлив в этот год,
и в следующий, и вовеки.
И не на радость же себе,
загородив его плечами,
ему и всей его семье
желаю миновать печали…

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.