«Дев'ять років тому я думала, що життя закінчене»: що сталося з героїнею «ФАКТІВ» Машою Куліковською, якій невідомий благодійник подарував будинок
Через рік «ФАКТИ» відзначать 25-річчя газети. За цей час на сторінках нашого видання публікувалася величезна кількість історій — про долі людей і про надзвичайні та навіть парадоксальні ситуації, в яких вони опинялися. І ось зараз у «ФАКТАХ» у рубриці «25 років потому» ми розповідаємо читачам, як склалося життя героїв публікацій, що їм запам'яталися.
Свого часу трагічна і дивовижна історія 19-річної Маші Куликівської з Одеської області вразила наших читачів. Машу, яка дізналася, що вагітна, кинув коханий чоловік, потім її звільнили з роботи і виселили з найманої квартири. Їй здавалося, що життя закінчене. Допомога прийшла несподівано — спочатку від благодійного фонду, потім — від невідомого благодійника, який купив дівчині будинок. Маша народила дівчинку, яку виховувала сама.
З моменту нашої зустрічі минуло дев'ять років, і за цей час життя Маші сильно змінилося. Зараз їй 29 років, у неї є коханий чоловік, троє дітей і успішний бізнес — клінінгова компанія, яку вона заснувала сама. Маша розповіла «ФАКТАМ» про те, що за ці роки відбулося в її житті.
«Іноді мене били, „щоб краще працювала“, і дуже рідко годували»
Що таке голод, холод і самотність, Маша дізналася ще дитиною. Після загибелі батька її мати не змогла знайти роботу. Жінка, що так і не прийшла до тями після смерті чоловіка, не встигла оформити документи на спадщину, і будинок, де жила сім'я, передали державі. Відтоді життя маленької Маші перетворилося на нескінченні поневіряння.
— Кілька років ми прожили у монастирі, — розповідала «ФАКТАМ» Маша Куликовська. — Там на нас як на новачків звалили найважчу роботу. Мені ще не було десяти років, а вже доводилося пасти і доїти монастирських корів, чистити стайні та свинарники. Іноді мене били, «щоб краще працювала», і дуже рідко годували.
Так минуло кілька років. Потім мама дівчинки забрала її до Чернігівської області, де 14-річна Маша влаштувалася на страусову ферму.
— Але грошей, які я заробляла, все одно не вистачало, — розповідала Маша. — А коли мати знову вирішила піти у монастир, я твердо сказала, що не поїду, і відправилася в Одесу, де влаштувалася одразу на три роботи. Першу половину дня працювала швачкою на фабриці, другу — консультантом у супермаркеті. Ночами оформляла квіткові букети в ресторані. Спала дві години на добу. Але заробляла достатньо, щоб оплачувати найману квартиру. Багато знайомих дивувалися: як ти витримуєш? А мені, навпаки, було… добре. Важко, але краще, ніж у монастирі.
Навіть хлопець з'явився. Ми кілька років дружили, часто гуляли разом. Тоді я вперше в житті закохалася. Незабаром Андрій переїхав до мене. Він говорив, що хоче дітей… Коли я завагітніла, начебто зрадів, сказав, що тепер нам залишилося тільки одружитися. А через кілька тижнів… втік і перестав відповідати на дзвінки.
Тим часом роботодавці, дізнавшись про Машину вагітність, негайно її звільнили. У якийсь момент стало нічим платити за квартиру.
— А одного разу господарі прийшли і… виставили мене на вулицю, — згадувала Маша. — Кілька чоловіків вивели мене з дому й зачинили перед носом двері. Всі мої речі залишилися у квартирі. Я, в одному сарафані та шльопанцях, кричала, щоб повернули хоча б документи. Але двері мені більше не відкрили.
Від розгубленості та переляку застигла на місці й довго так простояла. Здавалося, життя закінчене. Я була одна, без грошей, одягу, документів та без даху над головою. Наступну ніч просиділа у комп'ютерному клубі. Вранці пішла до тітки. Нехай ми й посварилися (не спілкувалися після того, як вона попросила нас з мамою поїхати), але йти було нікуди. Велике їй спасибі — хоча сама живе дуже бідно, на деякий час мене прихистила. Вона і знайшла оголошення благодійного фонду, який змінив моє життя.
В Одеському просвітницькому медико-психологічному центрі «Життя» розповідали, що в той момент, коли вони дізналися про Машу, у неї почалися проблеми зі здоров'ям, і потрібно було терміново лягати на збереження. Спільними зусиллями волонтери зібрали для Маші деякі гроші та одяг. А незабаром вона народила дочку, яку назвала Лерою. І буквально на третій день після пологів дізналася, що їй купують будинок. Благодійник, який прочитав про Машу в Інтернеті, не захотів афішувати своє ім'я.
Машину старшу дочку Михайло прийняв як рідну
Це був маленький двокімнатний будинок в Одеській області. З пологового будинку молода мама відправилася туди. Коли кореспондентка «ФАКТІВ» приїжджала до Маші, в її будинку, попри зовсім невелику кількість меблів, було затишно. Новонароджена Лера лежала в колисці. Маша все встигала: варила борщ, чистила двір, прала дитячі речі. У самому селі, куди з Одеси громадським транспортом їхати не менше чотирьох годин, людей було мало — молодь роз'їхалася, залишилися тільки люди похилого віку. Більшість хат навколо Машиної стояли порожніми. Тому розраховувати на чиюсь допомогу в господарстві не доводилося.
Але молода мама була щаслива, адже вперше за багато років у неї з'явився дах над головою. А після нашої публікації прийшла допомога від читачів «ФАКТІВ». Маші стали приходити посилки з усієї України. Люди надсилали валізи з предметами інвентарю, гроші, меблі. А одна жінка навіть подарувала корову — щоб Маша могла вести господарство. Чим, власне, вона незабаром і зайнялася…
Минуло дев'ять років. Зараз Маші вже 29, і вона — мати трьох дітей. Живе в Одесі разом з чоловіком Михайлом. З майбутнім чоловіком познайомилася через рік після нашої публікації, у 2013 році. У той момент вона працювала офіціанткою у кафе. З донькою, поки Маша була на роботі, залишалася мама, яка розшукала її після того, як історію дівчини розповіли у ЗМІ. Виявилося, жінка продовжувала жити в монастирях, а потім ще й тяжко захворіла. Маша покликала маму жити до себе.
— Я цілодобово працювала, адже потрібно було годувати родину, — розповідає «ФАКТАМ» Маша. — Про стосунки навіть не думала, мені було зовсім не до цього. Тому, коли в кафе, де я працювала, у ніч на 7 січня прийшов симпатичний хлопець (він був з другом), взагалі не звернула на нього уваги. А він, навпаки, захотів зі мною познайомитися. Коли попросив мій номер телефону, я дала йому візитівку з номером закладу. Але він не здавався.
Його друг вже давно пішов, а Міша чекав до ранку, поки у мене не закінчиться зміна. А коли почалася перезмінка і його попросили вийти, він ще три години стояв на вулиці на морозі. Мені після роботи потрібно було бігти на автовокзал — зустрічати маму з Лерою, які повинні були приїхати. Так цей наполегливий юнак поїхав на вокзал зі мною.
Я одразу йому сказала, що в мене є маленька дитина. Думала, після цих слів він поспішить піти. Але цього не сталося. Міша познайомився з моєю мамою, побачив Леру. А вже наступного дня повів мене знайомитися до своєї мами.
— Він знав вашу історію? Можливо, читав про вас у газеті?
— Ні, він нічого не знав. А я й не прагнула розповідати. Навпаки, хотіла про це забути. Міша дізнався, що про мене писали, лише через кілька років, коли ми вже були одружені. Я показала йому газету, і він і досі її зберігає… А коли ми тільки познайомилися, практично нічого про себе не розповідала.
Виявилося, що Міша через кілька днів мав відлітати в Арабські Емірати на роботу — у його дядька там готельний бізнес. Він запропонував мені поїхати з ним. Я сказала, що без дитини не поїду. Міша загорівся ідеєю взяти мене разом з Лерою. І це при тому, що ми були знайомі один день і у нас взагалі не було жодних стосунків! А коли Міша дізнався, що взяти з собою Леру не вийде, він відмовився від роботи та залишився в Одесі.
Незабаром ми почали зустрічатися. У 2013 році одружилися. А в 2014-му у Михайла через мене знову зірвалися всі плани. Він планував піти в рейс як механік, довго до цього готувався. Але у країні почалася війна. В Одесі теж було неспокійно — відбулися події у Будинку профспілок. Я працювала відеооператором у магазині та була на сьомому місяці вагітності, коли в магазин забігли люди з битками, почали все громити… Міша вирішив, що залишати мене небезпечно, і відмовився від поїздки. У липні 2014-го у нас народилася дочка.
Старшу Машину доньку Леру Михайло прийняв як рідну.
— Лера і досі не знає про те, що трапилося багато років тому. Я і не хочу розповідати, — зізнається Маша. — Міша для неї тато, і крапка. Розповім, тільки якщо Лера коли-небудь сама мене про це запитає.
Ще до знайомства з Михайлом Маша, як могла, намагалася облаштувати своє життя в селі.
— Я провела у будинок воду, купила унітаз, ванну, пральну машину, розводила овець, кіз, птицю, — говорить Маша. — Тримати таке господарство самій було дуже важко, і, на жаль, це не приносило прибутку — я ледве могла прогодувати себе, маму і дитину.
З будинком теж почалися проблеми. Якщо пам'ятаєте, ми з Лерою жили в одній кімнаті, а друга залишалася нежитловою — там було дуже холодно, туди не доходило тепло від печі. Я намагалася щось з цим зробити, але згодом у цій кімнаті на підлозі почала накопичуватися вода…
Тоді вирішила поїхати в Одесу — треба було заробляти гроші. Уже після народження другої дочки ми з чоловіком теж пробували жити в цьому будинку. Міша добре справлявся з господарством, допомагав односельцям. Але в результаті ми знову поїхали в Одесу, оскільки роботи в селі, як і раніше, не було. Мама зараз також переїхала в інше село, і мій будинок пустує. Хоча ми там і не живемо, я не хочу його продавати. Тоді, у 2012 році, він став моїм порятунком і дорогий мені як пам'ять. Сподіваюся, що з часом ми на його місці зможемо відбудувати новий гарний будинок.
В Одесі Маша з чоловіком і дітьми живуть у квартирі родичів Михайла, яку незабаром сподіваються викупити. Михайло займається будівництвом, а Маша кілька років тому несподівано для себе заснувала клінінгову компанію.
— Все почалося з того, що я шукала підробіток, — розповідає моя співрозмовниця. — Старша донька вже ходила в школу, молодшу віддали у садок, і у мене з'явився вільний час. Я довго не могла знайти нічого слушного, поки знайома не запропонувала за тисячу гривень помити в її трикімнатній квартирі вікна. Я це зробила, і вона залишилася задоволена результатом. Сказала, що у мене вийшло набагато краще, ніж у співробітників клінінгових компаній, яких вона неодноразово наймала.
Вона порекомендувала мене своїм знайомим, і у мене почали з'являтися замовлення на прибирання. Я дуже педантична: якщо прибираю, ніде не може залишитися ані пилинки. Клієнтам це подобалося. Пізніше дала оголошення про свої послуги на одному торгівельному майданчику, і з початком туристичного сезону посипалися замовлення. Уже працювало сарафанне радіо: ходили чутки, що після мого прибирання орендарі точно не знизять власнику житла рейтинг на Booking (сміється). Бувало, що мені дзвонили і просили приїхати негайно — говорили, що платять за подвійним тарифом. Мовляв, наймали клінінг, але орендарі поскаржилися, що брудно, і тільки я можу врятувати ситуацію.
Незабаром у мене вже було замовлень на дві-три тижні наперед. Сама не знаю, як справлялася. За п'ять годин могла повністю прибрати будинок площею 250 квадратних метрів. Завдяки роботі подолала свій страх висоти — перший раз було страшно мити вікна навіть на другому поверсі, а незабаром вже без проблем мила на 25-му.
Робота стала забирати все більше часу. У якийсь момент я подумала, що було б добре мати собі помічниць. Це виявилося непростим завданням — знайти людей, які не будуть халтурити. Траплялися й такі, які могли цілий день пилососити двокімнатну квартиру або вважали нормальним мити кухонний стіл і унітаз однією ганчіркою. З такими одразу прощалася.
Питання пошуку помічників постало особливо гостро, коли я дізналася, що чекаю на третю дитину. На щастя, хороших людей таки знайшла. Так і з'явилася клінінгова компанія. Зараз у мене є менеджер і ще п'ять постійних співробітників. До літа їхня кількість збільшується, тому що з початком турсезону обсяг роботи зростає в рази. У нас хороша техніка, нові парогенератори, якісні миючі засоби — я вкладаю в це чималі суми. Коли займалася клінінгом сама, мила все звичайними щітками і здирала пальці до крові. Я щаслива, що зараз є можливість забезпечити співробітникам нормальні умови роботи. Багатьох клієнтів, які замовляють наші послуги вперше, чомусь бентежить, що наша бригада приїжджає на «Жигулях». Але коли вони бачать результат роботи, сумніви зникають. У «Інстаграмі» у нас є сторінка tvoidom. odessa, де можна дізнатися всі подробиці (або можна зв'язатися с Машою за номером 066 773 11 47).
Пів року тому Маша втретє стала мамою — народила сина Руслана. Зараз вона займається справами фірми дистанційно.
— Допомагає чоловік, — каже Маша. — Він приділяє багато часу клінінговій компанії, намагається вберегти мене від стресу. Може іноді не розповісти про якісь проблеми — поломку машини або щось ще. Наша фірма сильно постраждала через пандемію коронавірусу. Багато людей стали боятися запрошувати додому клінінг, а у власників житла, які звикли здавати квартири подобово і регулярно користувалися нашими послугами, пропали орендарі. Але ми вижили, і хочеться вірити, що тепер ситуація налагодиться. Попри всі труднощі з бізнесом і те, що з трьома дітьми наш будинок часом перетворюється на справжню божевільню, я щаслива.
Дуже вдячна «ФАКТАМ» і всім людям, які дев'ять років тому допомогли мені не здатися. Я пам'ятаю кожен дзвінок, кожен лист. Ніколи не забуду подаровану незнайомою жінкою корову, яка бігала від мене по всьому селу (сміється). Завдяки такій підтримці я зрозуміла, що життя триває. І що це життя чудове.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про неймовірну долю ветерана АТО Ольги Бенди, яка, втративши ногу після важкого поранення, на протезі навчилася кататися на роликах, освоїла серфінг і пробігла марафон Морської піхоти у США, подолавши десятикілометрову дистанцію нарівні зі здоровими людьми. Крім того, перемогла у конкурсі краси і освоїла професію кулінара. А нещодавно Оля поділилася ще однією приголомшливою новиною: вона стала мамою вдруге.
6887Читайте нас у Facebook
