«Жартую, що у мене все, як у людей. І шлюб, і діти, і розлучення»: інтерв’ю з багаторазовою призеркою Паралімпійських ігор Світланою Трифоновою
Цього року «ФАКТИ» відзначатимуть 25-річчя газети. За цей час на сторінках нашого видання публікувалося безліч історій — про долі людей і надзвичайні та парадоксальні ситуації, в яких вони опинялися. В рубриці «25 років потому» ми розповідаємо читачам, як склалося життя героїв цих публікацій.
У 13 років лікарі поставили їй невірний діагноз. Не помітили пухлину на хребті…
— Коли спохватилися, зробили операцію, — згадує Світлана Трифонова. — За рік до випускного. Щоб встигла «розходитися» та прийшла на бал хоча б на милицях. Я обурювалася: «Ще чого! Прийду туди на своїх двох!» Але навіть на милицях прийти не змогла.
Довго не хотіла змиритися, що все скінчено. Пройшла через усі можливі й неможливі лікувальні санаторії. Але через декілька років зрозуміла, що покращень немає. Пам’ятаю, сказала: «Раз так, буду робити з лимона лимонад!»
Правда, тоді вона зовсім не уявляла, як саме.
«Свій вік не афішую. Мені ще заміж виходити»
Світлана не змінилася. Майже. Якою я запам’ятала 20 років тому біля ресторанчика на КРЕСі (район в рідному місті спортсменки Кривому Розі), де ми записували інтерв’ю, такою й знайшла. Свіжою та вічно молодою. Відьма вона, не інакше…
— Якоюсь мірою так, — сміється Світлана.
— Вік називаємо? — запитую я, вдивляючись в екран монітора під час розмови по скайпу.
— Я його не приховую, але й не афішую. Мені ще заміж виходити.
— Як?! В пресі ж нічого про розлучення не було.
— Так що ви казали про мою вічну молодість, Ларисо?
— Отже, не бажаєте говорити про розлучення… Тоді про пластику розкажіть. Це моя помста.
— Та не було пластики, не було. Всі мої три старші сестри й мама виглядають молодшими за свій вік. Генетика! Масажів обличчя також не роблю. Виключно креми. Плюс спорт у мене. 20 років — тільки у професіональному. Звикла багато рухатися. Ну й контролювати себе в їжі.
— Дієти?
— Жодних дієт, хоч я схильна до повноти. Головний принцип: «Їсти не від нудьги, не за компанію, а тоді, коли дійсно зголодніла». Вранці — дві склянки теплої води. Через пів години — кава з молоком без цукру та бутерброд: підсушений зерновий хліб зі шматочком запеченого гарбуза або з морською капустою. Через дві години — легкий обід… М’ясо їм рідко.
— А чоловіка як годували? Люди кажуть: бажаєш все життя давитися пельменями з крамниці — одружись зі спортсменкою. Її ніколи не буде вдома.
— Мій колишній чоловік сам спортсмен (Павло Гонтовий відомий український спортсмен, десятиразовий чемпіон України з автокросу. — Авт.). Тож ніхто не вимагав замість змагань варити борщ. Під час моїх від’їздів допомагали сестри з Кривого Рогу. А коли змагань і зборів не було, родина мала, як то кажуть, перше, друге, третє і компот.
.jpeg "Світлану називали \"перлиною української збірної\"")
— Шкода, що така гарна й відома пара розійшлася. Пам’ятаю, як в одному з інтерв’ю «ФАКТАМ» ви розповідали, що Павло, залицяючись до вас, ніколи не приходив без сюрпризів і гостинців. Завжди привозив з Києва… товстолобиків.
— Так. Величезних. Живих. Я навчалася в Дніпропетровському інституті фізкультури і спорту. За рік до сіднейської Паралімпіади готувалась у Дніпрі до Ігор. Тоді займалася паверліфтингом. Поневірялася по квартирах та готелях, часто залишалася у подруги — колежанки зі спорту. Її друг познайомив нас тоді з Пашею, який жив у Києві, але часто проїздом був у Дніпрі. Тоді Павло й надумав привозити цих товстолобиків, яких ми з подругою смажили пів ночі на кухні.
Паша був не тільки чоловіком, але й соратником. Чудово було сходитися в цілях, завданнях, цінностях. Коли я зайнялася лижними перегонами, Паша напередодні Паралімпіади в Солт-Лейк-Сіті знайшов майстра, який зробив так, щоб мій боб (спеціальні санчата, на яких рухаються паралімпійці у лижному спорті. — Авт.) з вуглепластику, максимально легкий та стійкий, допоміг мені завоювати три срібла в лижних перегонах і бронзу в біатлоні. Це був мій зірковий час. Найкращий результат у команді.
— Пам'ятаю, ЗМІ вас ще називали «перлиною української збірної».
— І ось «перлина» задумалася: чи не час мені стати мамою? Адже час спливає…
«Першого малюка народила майже в 36 років, другого — майже в сорок. Відкладати не було куди»
— Лікарі в один голос казали: «Якщо ви не ходите, вам народжувати не можна», — продовжує Світлана. — Вважалося, що пологи можуть погіршити здоров’я жінки, яка пересувається у візочку. Такий стереотип необґрунтований. І я зробила по-своєму. Не тільки завагітніла, але ще й до останнього дня вела активний спосіб життя. Перші три місяці була на зборах. Просто занадто не перевантажувала себе. За три тижні до пологів їздила на море. За добу до пологів плавала у басейні, в сауні трошки посиділа. Машину до останнього водила. Тільки коли почалися перейми, за кермо сів чоловік. У день народження нашого довгоочікуваного первістка ми якраз купували будинок за містом в Київській області. Тож наш син прийшов у максимально облаштований для нього світ.
— Були якісь проблеми під час пологів?
— Жодних. Більшість лікарів наполягали на кесаревому. Але в мене немає деформації тазостегнових суглобів, і я вирішила народжувати сама. Малюк вагою 3600 і зростом 51 сантиметр народився у 2003 році, після Паралімпіади в Солт-Лейк-Сіті, в мої майже 36 років. А після Паралімпіади в Турині, де я завоювала бронзу й срібло в біатлоні, ми народили другого синочка. В мої майже сорок.
Це був 2007 рік, чоловік поїхав у відрядження, і я, посадивши сестру в машину, погнала в пологовий. У мене вже були перейми. Сестра ледве не знепритомніла, злякавшись за мене. Добре, що була неділя і шляхи були напівпорожні. І я народила — теж, до речі, фізіологічним шляхом. Потім кажу лікарю: «А де тут найближча парковка? Мені треба машину перегнати. Я її біля пологового залишила». Лікар ледь не впав.
Приймала пологи та ж сама чудова команда лікарів у 7-му пологовому будинку в Києві, на Предславинській.
— Мабуть, ваші пологи стали для багатьох несподіванкою в ті часи…
— Певною мірою. Жінки, які пересувалися у візках, побачили, що все можливо. У нас таке саме тіло, так само протікає вагітність. І не так вже треба тужитися, як ми всі з переляку думаємо. (Сміється.) Деякі потім наслідували мій приклад.
— Ви, мабуть, незворушна мама? Спортсменка все ж таки. Із залізним характером і витримкою.
— Та ні. Я була спочатку просто крейзі-мамою. Але потім зрозуміла: стільки мами кожної секунди синам не потрібно. Та ще й у 2010 році пішла зі спорту та стала сумувати за снігом, лижами, за перемогами та ейфорією, коли стоїш на п’єдесталі і звучить Гімн України. Чим можна замінити цей драйв? Я любила своє материнство, але інша частина моєї душі жадала повторення спортивних емоцій. І коли мене запросили телеведучою на канал УТ-1 в передачу «Жити на рівних», а потім я ще й вела «Щоденник Параліміпійських ігор», весь час відчувала: «Це воно!»
«Дивилася на фото й думала: «Невже це я, така гарна? Капець!»
— Який найзухваліший вчинок ви здійснили останнім часом?
— Знялася у фотосесії на одеському пляжі. Я туди приїхала в рамках проєкту з питання доступності для маломобільного населення. Пішла з фотографом Катериною Крючковою на пляж. Ані гриму, нічого. Вона каже: «А давай зніму тебе після купання». І вже сонце сідало… І я: «А давай!» Потім побачила світлини. Мені все так сподобалося! Думала: «Невже це я, така гарна, така загадкова? Сама себе не впізнала. Капець!» (Сміється.)
— Ваш колишній чоловік влаштував особисте життя?
— Я не володію інформацією. П’ять років тому ми не зуміли пережити чергову сімейну кризу. Вирішили певний час пожити окремо. І… ніхто не захотів повертатися назад. Раптом виявилося, що це найкращий вихід. Звичайно, діти мріяли, щоб батьки жили разом. Але я їм кажу, що трапляється й таке, що прекрасні люди розлучаються, але продовжують любити своїх дітей. Не менше. І навіть більше. У мене ростуть чудові сини. Старшому — 18 з половиною, він вчиться в юридичному коледжі, займається фехтуванням. Молодшому — 14. Він м’якший. Хазяйновитий, практичний. Йому подобається готувати. Я їх дуже люблю. Вони вже дорослі хлопці, які все розуміють. Вони — моє щастя.
— У вас немає відчуття катастрофи? Ви так спокійно розповідаєте про розлучення. Але ж це доволі травмуюча подія.
— Ми вже п’ять років розлучені. Просто обговорюю цей факт тільки зараз. Є відчуття, що життя подарує ще одну казку. Адже одна вже була. Я живу з гармонією в собі і відкрита для світу. І відкрита для нового кохання. А, ви маєте на увазі, чи переживала я п’ять років тому. Звичайно. Спочатку. А потім стала жартувати над собою: «Стоп! Свєто, але ж ти хотіла, щоб у тебе все було, як у здорових людей. І ось тепер у тебе все, як у людей: і шлюб, і діти, і розлучення…»
.jpg "Заслужений майстер спорту України та мама двох дітей чудово вписалася у Всеукраїнський проєкт ETHNO FASHION BY POTLOVA \"Миру тобі, Україно!\" (фото Катерини Потлової)")
З досьє «ФАКТІВ»
Світлана Трифонова — українська паралімпійська лижниця, заслужений майстер спорту України з лижних перегонів. Лижними перегонами стала займатись у 1997 році. Брала участь у шістьох Паралімпійських іграх. Призові місця: на Паралімпійських іграх у Нагано з біатлону та лижних перегонів (1998), у Солт-Лейк-Сіті (2002), у Турині (2006). Лауреат Всеукраїнської премії «Жінка III тисячоліття» (2015 рік). Нагороджена орденом Княгині Ольги III ступеня, орденом «За заслуги» II і III ступеня. Викладає реабілітологію в університеті фізкультури і спорту.
На фото у заголовку Світлана з синами Тимофієм (ліворуч) та Микитою (фото Катерини Крючкової)
5245Читайте також: «Коли дізналися з чоловіком, що буде хлопчик, жартували, що назвемо Остапом: Остап Бенда — було б забавно»
Читайте нас у Facebook
