ПОИСК
Суспільство та люди

«Кусання калити», ворожіння на чоботах і свічках: як дізнатися свою долю і ім’я нареченого напередодні свята Андрія

22:30 12 грудня 2021
Андрій Первозванний

За біблійними переказами, Андрій Первозванний був першим з Христових 12 учнів (а також був свідком розп'яття і воскресіння Ісуса). Святого вважають покровителем професій, пов'язаних з морем. Андрій народився у Віфсаїді (місто на північному березі Галілейського озера), юнаком вирішив не одружуватися і присвятити своє життя Божому служінню, стати Христовим послідовником. Він першим приєднався до учнів Ісуса, тому його і назвали Первозванним, а потім привів і рідного брата — святого апостола Петра. Господь наділив Андрія Первозванного здатністю зцілення людей, а слава про ці здібності поширилася повсюди.

За церковними легендами, святий проповідував християнство на сході Римської імперії, був місіонером у Скіфії, зі словом Божим побував у східних країнах, творячи дива і звертаючи у віру різні народи. У Синопі проповідника побили камінням, але він неушкоджений рушив далі, долаючи береги Чорного Моря, Причорномор’я, Крим, потім дійшов по Дніпру до місця, де згодом виник Київ. На одному з його пагорбів, як свідчить літопис XIII століття, Андрій установив хрест та промовив учням: «Чи бачите гори ці? На цих горах засяє ласка Божа, буде велике місто».

Після слов’янських поселень Андрій повернувся в Рим і до Фракії. Останнім відвідав Патри, де його (за середньовічним переказом XIV століття) за проповіді про Ісуса розіп'яли (зв'язавши мотузками) на Х-подібному хресті, з яким і зображується в іконографії (згодом хрест назвали Андріївським). Мощі Андрія перенесли в 357 року з Патри до Константинополя, в ХІІІ столітті — до італійського міста Амальфі. На місці розп’яття спорудили храм Андрія Первозваного, який є найбільшим у Греції.

В день пам'яті мученицької смерті Андрія, який в християнсько-народному календарі припадає на 13 грудня (по старому стилю 30 листопада), традиційно вітають з іменинами Андріїв та Андрійовичів. Свято Андрія Первозданного відноситься до великих церковних свят, яке не входить в список офіційних вихідних в Україні. І в народних традиціях збереглися ще дохристиянські обряди угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання калити та інше.

В народі Андріїв день (або просто «Андрія») ще називають «Калитою». Чому закріпилася така назва і які ще обряди проводились нашими предками напередодні свята, а в які прикмети вірили в давнину, розповіла «ФАКТАМ» Олена Громова, етнограф, завідувачка наукового відділу виставкової роботи Національного музею народної архітектури та побуту України (Пирогів).

- За всіма переказами, Андрій Первозванний був на слов’янській землі і забив хрест в Києві (якому пророкував славне майбутнє) — саме на місці Андріївської церкви, — починає розповідь Олена Громова. — І на іконах легко впізнати особливого святого, бо він зображений з незмінним атрибутом — хрестом. Андрія Первозванного, який спочатку був рибалкою в селищі Капернаум, першим позвав до себе Ісус. Якось Андрій почув, що прийшов Іоанн Хреститель з Юдейської пустелі і говорить про наближення Царства небесного. Іоанн хрестив людей біля річки Йордан, а на березі з’явився той, кого всі звали Ісус з Назарету. Над ним прояснилися небеса, і на голову сів білий голуб. В ту мить Андрій зрозумів, хто знає шлях в Царство небесне, і попрямував з братом Петром за Спасителем, а коли поцікавились, де він живе, то почули: «Ідіть і все побачите». Андрій першим пішов за Ісусом, за що його й прозвали Первозванним. Також він став свідком воскресіння Ісуса і його вознесіння на Небеса. Христос сказав учням: «Іоанн хрестив людей водою, а ви будете хрещені Святим Духом». Коли всі апостоли зібралися до великого апостольського служіння, почувся шум і виникли язики вогню. Після цього апостоли заговорили на різних мовах, якими потім користувалися, проповідуючи віру по всьому світу…

Апостол Андрій (Рубенс, 1611)

Ікони, на яких особливого святого можна впізнати по хресту Свято в українських традиція

Свято в українських традиціях привабливе і дуже популярне в молодіжних колах — воно найяскравіше серед інших завдяки обрядам ворожіння, забавам. І якщо на Катерини не завжди дівчата з хлопцями могли збиратися, то на Андрія сходилися обов’язково — вважали вечорниці за щастя і дуже чекали цього дня. Повелося, що хлопців, народжених у грудні, переважно нарікали Андріями, бо ім’я було часто вживаним (хоча шанували 14 грудня — Наума, 18-го — Саву, а 19-го — Миколая).
В обрядах багатьох українських свят проглядаються традиції дохристиянства. І Андріїв день не виняток — його вважали магічним з прадавніх часів, а одним з обрядів було ворожіння. Наповнені розвагами вечорниці відбувались під час Пилипівського посту і не відповідали нормам християнської моралі. З точки зору церкви, на Андрія Первозванного не можна гадати. Тож священники не вітали цю традицію, але не подолали її — з часом свята поступово втратили магічний відтінок і перетворилися у своєрідний привід для зібрання молоді.

Напередодні Андрія часто (це тривало до першої половини ХХ ст.) дівчата збирались й гадали на кохання, гарну жіночу долю, успіх у житті. Але хлопці теж приходили на вечорниці — це був і парубоцький день, коли проводили Андріївський обряд «кусання Калити». Молодь влаштовувала веселі посиденьки із жартами й різноманітними витівками. А збиралися гуртом в хаті, яку орендували у вдови. Дівчата спершу перешкоджали приходові парубків із подарунками: перемотували мотузкою стежку, глузували, але згодом запрошували за гостинний стіл. Після вечері тривали комічні ігри та забави.

«Калита» — прісний оцупкуватий корж з житнього або пшеничного борошна (випікали у формі кола з діркою посередині). Із цією обрядовою стравою і влаштовували розваги: прив'язували якнайвище попід стелею, а потім хлопці з зав'язаними очима мусили дострибнути до коржа й відкусити шматок. Стрічку, на яку підвішували корж, перекидували через дерев’яний сволок. За вільний кінець стрічки тримав «Пан Калитинський» (він регулював довжину стрічки «Калити» залежно від росту того, хто намагався її вкусити). Їхав «Калиту кусати» «Пан Коцюбинський» (він «сідав» на коцюбу — тобто кочергу, якою вигрібали жар з печі). Герої «Калити» зазвичай починали з жартівливих перемовин: «Добрий вечір, пане Калитинський», «Здоров будь, пане Коцюбинський». «Чого пожалував, пане Коцюбинський», «Калиту кусати». «А я буду по писку писати», — попереджав веселий «Вартовий», який стояв напоготові з квачем (або щіткою) і мазав сажею обличчя кожного невдахи, якщо той не дотягувався до «Калити». І далі в такому ж дусі: «А я вкушу», «А я впишу», «А впишеш чи ні, бо я на білому коні. Їду, їду на коні та в червоному жупані — до вашої хати „Калиту“ кусати»… Могли тривати довші діалоги, під час яких «Калитинський» всіляко мав розсмішити хлопців в ролі «Коцюбинського», щоб ті помилялися (тоді їх знов і знов розмальовували сажею), тож в хаті постійно лунав сміх. А під кінець уже і дівчата так розгулювались, що могли залучатись до «Калити». Але їх вже мазали не сажею, а медом… Побутувало повір’я: хто вкусить «Калиту», тому цілий рік буде везти у всьому — проявиться позитив у здоров’ї, сім’ї, хазяйстві. «Калита, Калита, солодка була. Тепер ми її з’їли, за женихами полетіли», — казали дівчата і ближче до півночі переходили до ворожіння.

Напередодні Андрія разом передбачали своє майбутнє. Були ворожіння, коли і хлопці приймали участь. Здавна дівчата щиро вірили, що Андрієва ніч допоможе дізнатися їхню долю — чи вийде вона заміж та хто ж буде її судженим. «На Андрія робиться дівчатам надія», — казали в народі. Гадання були як індивідуальні, так і групові. Способів ворожіння на жениха існувало багато і здебільшого веселі. Хоча і тривав піст, помірні веселощі не заборонялись. На молодіжних вечорницях, як правило, не вживали міцних напоїв. Гучних гулянь не організовували, в цей період вчили і співали колядки, народні пісні, переповідали цікаві історії, шуткували. Наприклад, кидали в миску з водою (з вином чи з розведеною горілкою або медом) перстень. Щоб дістати його з самого низу, хлопець повинен надпити багато рідини, і ця процедура супроводжувалась сміхом і жартами з боку спостерігачів. Ще грали в «Панас, Панас, хапай нас»: хлопця з закритими очима розкручували і пускали в коло «ловити свою долю»…

Для гадання використовували в тому числі і взуття. Його дівчата знімали з лівої ноги, щоб виміряти відстань від столу до порогу: та, яка зробить це швидше, першою і вийде заміж. А перекидаючи чобіт через хату, дівчата дивились, який напрямок покаже носок взуття, звідти її наречений і шукатиме. На Буковині ще приговорювали: «Не чобіт кидаю, а судженого зазиваю — нехай моєму серцю скаже, в який бік ступить моя нога». Схожою була ворожба на гавкіт собак: одна за одною дівчата виходили на подвір'я і тричі промовляли певні слова, і з якої сторони після цього собака отзоветься, з тієї сторони й буде її суджений.

В різних областях був розповсюджений такий обряд: дівчата з закритими очима у дворі рахували (число обирали вільно) в тину кілочки, підходили до нього, знімали пов’язку і дивились: якщо кілок тонкий і рівний, то дівчині випаде молодий і стрункий хлопець, з товстою корою — суджений буде багатим, а кривий — то дістанеться п’яниця.

Ворожіння було і веселим заняттям – не проходило без жартів і сміху

На Поділлі дівчата розкидали дрібне конопляне насіння по снігу і волочили по ньому подолом спідниці, збираючи туди насіння зі словами: «Андрію, Андрію, конопельку сію, спідницею волочу, дуже заміж хочу». Дивились, чи вдалося отримати парну кількість насіння, що означало скоре заміжжя, а як непарне число — поганий знак.

До ворожіння залучали і півня, біля якого виставляли три мисочки — з зерном, водою і з люстерком (а на Буковині замість люстерка брали вуглинку, вибір якої вказував на хазяйновитого чоловіка). Якщо птах пив воду, то буде чоловік п’яниця, спочатку клював зерно — то попадеться господар з землею, якщо починав крутитися біля люстерка, доля «подарує» ледаря або самолюбного «нарциса».

- В центральних регіонах, щоб дізнатися рід заняття майбутнього чоловіка, для ворожіння з річки брали мул, — продовжує Олена Громова. — Як знаходили в ньому цвях, то чекали на коваля, трісочку — на бондаря або теслю, скельце — на скляра, шматочок шкіри — суджений буде чоботарем, просто пісок вказував на будівельника, а як крім землі в осаді не було нічого, — то парою стане хлібороб. Крім цього, різні побутові речі складали на столі, накривали хусткою, а дівчата по черзі витягували свій «фант»: наприклад, попався олівець або ручка — чоловік буде писарем.

В процесі ще одного ворожіння клали під три тарілочки перстень, стрічку і маленьку ляльку, а дівчата не бачили, що де лежить. Найпершою вгадувала свою долю найстарша дівчина, обираючи свою тарілку. Якщо під нею знаходила перстень — скоро заміж, якщо — стрічку — ще дівуватиме, а коли ляльку — то її зрадить коханий (боялися аби не було позашлюбних дітей).

На Одещині (і по багатьох регіонах) дівчата дізнавалися про судженого, записуючи на паперових клаптиках знайомі імена. Напередодні Андрія звечора клали всі підписані папірці під подушку, а зранку витягували один з них. А ще могли вийти ввечері на вулицю, щоб спитати ім’я зустрічного, тезкою якого і буде наречений.

На Київщині побутував обряд фартухів. Дівчата скручували зняті фартухи м’ячиком, кидали в ночви і розгойдували. Як випаде чийсь фартух, то його хазяйка першою і вийде заміж.

В наступному дійстві гадали на балабушках (пампушках), які випікала кожна дівчина. Випічку розкладала на ослінчик в хаті і запускали песика. Чию балабушку він першу схватить, та й заміж піде скоріше за всіх, а як вкусить і кине — поганий знак (чоловік покине або загине), занесе кудись — то дівчина поїде за коханим далеко від дому.

Гадали ще на двох свічках, які ставили в глечик з зерном, і примічали: горять і прихиляються одна до одної, то пара довго буде нерозлучною, підтримуватимуть один одного, а як відхиляться свічки — то це до розлуки. Спостерігали і за фігурками, створеними на воді з воску, який капав зі свічок: наприклад, утворився ключик — то буде чоловік начальником, батіг — конюхом і т.д. У ХХ столітті, коли були вже газети, їх жмакали, підпалювали і по тінях на стіні розгадували різні зображення… Питали дівчата і в дзеркала про свою долю: «…з ким я свою долю злучити маю? З'єднати з Іванком прошу, бо його в серденьку ношу». Ще раз промовляли, відвернувшись і заплющивши очі: «Святий Андрію, допоможи, судженого мого покажи! Ворожу на свій вінок, прошу захисту від зірок! Дай, Боже, шлюбу дочекати, мене з Іванком звінчати». Треба було різко повернутися і не злякатися, бо в дзеркалі, бувало, можна побачити навіть не бажаного жениха, а зовсім незнайоме обличчя … А перед сном часто дівчата ставили під ліжко миску з водою, а на неї дощечку — наче кладку через річку, і просили з примовками, щоб суджений приснився.

З Андріївських обрядів збереглися не тільки дівочі ворожіння, а й так звані «хлопчачі збитки». На Андрія парубкам дозволялося бешкетувати, і ніхто і ніщо їх не могло зупинити. Після вечорниць хлопці робили збитки — виносили на городи зняті хвіртки, січкарні, тощо. Якщо батьки не пускали якусь дівчину на вечорниці, то парубки могли розібрати їм тин або ворота. Найбільшим бешкетом вважалось витягти на дах хати сани або воза, також замастити сажею вікна. Правда, батьки дорослих дочок знали про ці витівки і, щоб хлопці не нашкодили, могли вартувати на подвір’ї, спускати собак, але знали: «Хлопців, як чортів, не встережеш»… Бувало, якщо хлопців не запрошували на «Калиту», то вони теж могли відреагувати і начудити.

На Поліссі проводили обряд «сповіді діжі», яку жінки завжди тримали в чистоті. Хлібну діжу (зазвичай цей предмет сільського побуту стояв на почесному місті — на покуті) напередодні свята Андрія традиційно вимивали і пропарювали. Вірили, як не зробити цю дезінфекцію, то у когось з жінок в сім’ї могли бути важкими пологи. Діжу також використовували на весіллі — на неї присідала наречена, що символізувало затишок в родині і чистоту відносин. По легенді, напередодні Андрія всі діжі сходяться і обговорюють господинь, з’ясовуючи, чи доглядають за ними, не сваряться, не лихословлять або не кидають діжу на підлогу. Як ведуть себе господині, то так їм і буде вестися, тому намагались догодити своїй діжі: мили, обгортали чистим рушником.

Вважали, що в Андріїв день гріх щось робити без поважної причини. Щоб не накликати біду, жінки категорично не шили і не пряли, не пекли хліба. В цей день здавна забороняли будь-яку інтелектуальну працю, бо можна втратити розум. Заборони іноді поширювалися аж до Водохреща. 13 грудня припадає на Різдвяний піст, тож цього дня не вживали м’ясної та молочної їжі, яєць — святковий стіл був пісним і страви готували з круп, овочів, фруктів і сухофруктів, горіхів та бобових.
Віряни на день Андрія ходили вранці до церкви на службу Божу, а незаміжні дівчата ставили святому свічку і промовляли: «Не свіча горить, а моя душа. Як я до тебе, так ти до мене». В молитвах просили святого про порядного чоловіка й щасливе сімейне життя.

День Андрія Первозванного, по суті, зустрічав зиму. І здавна люди намагались передбачити погоду. Казали: «На Андрія треба кожуха-добродія». У народі, зокрема, вірили: якщо вода на річках тихо себе веде, — це прикмета спокійної рівної зими, якщо бурлить і шумить, то неминучі завірюхи. Якщо випаде сніг, то наступний тиждень, як і зима, відзначаться холодом і хурделицями. На свято не випав сніг — очікується тепла зима. Як червоний вогонь у печі у святковий вечір — на холоднечу, білий — на відлигу. Сніг піде до свята — до холодної зими. На свято холодно, але сонячно — бути гарному врожаю, а день без опадів і світить сонце — до коротких холодів, а от врожай можна чекати багатий.

У тексті використані матеріали з польових зошитів Олени Громової, зібрані у відрядженнях за період 2000−2020 роки

Фото з інтернету

906

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2022 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.