«Ніколи не чув від Романа Віктюка доброго слова»: Євген Лавренчук розповів про домашній арешт в Італії і свою творчість
«Насправді, все моє життя проходить під „домашнім арештом“»
— Євгене, російська Феміда інкримінує вам «шахрайство в значному розмірі», що передбачає штраф та позбавлення волі строком до шести років. Таганський суд в Росії, за даними їхніх ЗМІ, заочно арештував вас у 2020 році. Що сталося?
— Ніякої кримінальної справи нема, тому що вона навіть і не намальована у Росії, — розповідає Євген Лавренчук. - Бо те, що вони висунули, не кваліфікується ні як кримінальне, ні як справа. Чому тільки зараз про це почали говорити? Я не був у Росії 8 років, ще б два роки, й вони вже нічого не могли мені пред’явити, тому що спливає термін давності. Але ні я, ні мій адвокат, ні прокуратура не бачимо нічого по суті, тому Інтерпол і зняв червону мітку з моєї персони та визнав, що це переслідування суто за політичним мотивом. На сьогодні вимоги РФ виглядають так: ви нам його присилайте, а ми вирішимо, що робити, ми ще нічого не довели, але слідство йде… І за два місяці ми знайдемо. Читай — виб'ємо показання. Я сподіваюсь, що італійська Феміда буде тверезою і все буде добре.
— Чи передчували ви, що може таке статись?
— Ні, я вільно пересувався, кожен мій день знаходив у «Фейсбуці» своє віддзеркалення. Затримання стало несподіванкою. Але підтримка людей має неймовірні виміри. Мене підтримали колеги, інтелектуали, діаспора, дипломати, міністри, депутати, правозахисники і сотні простих людей. Мер Львова Андрій Садовий написав допис у «Фейсбуці», його дружина Катерина зустрічалась з моєю мамою і підтримувала її. Були мітинги у Чернівцях, Мілані, Римі, Києві, Неаполі… Присилали фото з Перу, Єгипту, де теж відбулись флешмоби.
— Коли я був перший місяць у в’язниці, адвокат приносив світлини й казав, що це лише мала частина того, скільки людей висловили мені свою підтримку, — продовжує Євген Лавренчук. - Усім цим людям очевидна сфабрикованість справи щодо мене. Генеральне консульство України у Неаполі відразу заявило, що вбудуть за мене боротись і ні за що не віддадуть московітам. Ще тоді Інтерпол не зняв червону мітку.
Зараз я проживаю у хорошій квартирі в Неаполі. Мені допомогли з житлом представники Генерального консульства. Їжу та продукти приносять. Ось у холодильнику є борщ, смакота! Маю комп’ютер та вихід в Інтернет. Щотижня отримую посилки з України — книги, бо ж багато працюю і маю плани. Насправді все моє життя проходить під «домашнім арештом», бо я закритий, адже вдома завжди із книгами, музикою, своєю лабораторною роботою. Для мене такий стан досить комфортний, я б сказав, люксовий. То ж ще раз дякую за це всім причетним. Й передаю привіт Олесю Городецькому з Риму, який займає проактивну позицію у моїй справі, допомагає з перекладами документів і всіляко підтримує.
— Ви народились у Львові. Мама викладала англійську, тато працював на митниці. А навчались у польській школі. Чому саме там?
— Родина мого батька походить із Західної України, ми україномовна та українська родина. Але греко-католицьке сповідання, як і у більшості в тій частині країни, вказує на змішаність різних генів. Спочатку я пішов до спеціалізованої школи з вивчення англійської мови № 56 у Львові, там працювала моя мама. Але через два роки перейшов до польської школи № 10 імені Марії-Магдалени, тому що вона була елітною і ближче до нашого дому. Всі предмети нам читали польською, заклад справді був європейського зразка.
— Але проблеми з поведінкою у вас були, й навіть стояло питання про відрахування…
— Так, я був бешкетником, але до криміналу не доходило. Школа у нас чемна, учні виховувались у католицьких традиціях. Такого, як у сусідній російській школі № 3, не було. Ми в порівнянні з тими дітьми були дуже тихими, як я називаю, «невинними» бешкетниками. А щодо успіхів у навчанні, то це окрема тема. У мене був один зошит для всіх предмети, але потрібно було ще згадати, з якого боку і на якій сторінці його відкривати. Ба більше, я мав нахабність здавати цей зошит на перевірку. Й коли його переглядав, наприклад, вчитель біології, а бачив музичні знаки, я просив відкривати зсередини. Починаючи з сьомого класу, тримався в школі тільки на тому, що був там штатним режисером, робив вистави, які отримували схвальні відгуки. Перша, до речі, була на тексти Василя Стуса. Я сам написав сценарій, і ми поставили авангардну виставу «Як добре те, що смерті не боюсь я».
Нам вдалось дістати освітлювальну апаратуру, все було на досить професійному рівні, не в стилі «вишиваних рушничків». Це було щось на кшталт перформативної акції. У результаті ніхто в залі не міг стримати сліз. Мене, мабуть, через те й тримали в школі, що через мої вистави вчителям підвищували кваліфікацію. Відеокасета з цією виставою ходила по відділах освіти, нею дійсно захоплювались. Звісно, тоді ніхто ж не знав, що має справу з майбутнім геніальним режисером. Жартую. До мене ставились, як до всіх, але я вимагав особливого ставлення, тому у десятому класі перейшов до іншої гімназії.
«У 15 з половиною років я влетів, наче на білому Пегасі, на другий курс ГІТІСу»
— Звідки у вас любов до мистецтва?
— У моїй родині ні в кого не було мистецького спрямування, хоча дідусь Федір по лінії тата досі співає у хорі при Будинку вчителя у Львові, відвідує всі мої вистави. Навіть коли здоров'я не дозволяє, все одне їде на кожну прем’єру в будь-який куточок України. А ось бабця Тамара по маминій лінії, якої, на жаль, вже нема, була головною людиною у моєму житті. Творча активістка, бунтарка, вона постійно щось відстоювала. Переписувалась з елітними колами зі всього колишнього Радянського Союзу. Спочатку воювала з комуністами, потім з дисидентами… Постійно писала чи складала колективні листи. Бунтарством я в неї вдався, це факт.
— А як сприйняли батьки те, що ви вирішили навчатись у Москві?
— Вони не протестували проти мого вибору пов'язати життя з театром. Я був незалежним завжди, і батьки розуміли це. Я вдячний їм за таку позицію, їхнє невтручання дуже допомогло. Мама та бабця навіть конвоювали мене у ГІТІС (відомий театральний інститут у Москві. — Авт.). Хоча я до того ще домовився з Романом Віктюком, бо дружив з його вчителькою Юдіф'ю Львівною. Це вона лобіювала мій вступ на курс Романа Віктюка. В її квартирі ми познайомилися з ним. Віктюк прослухав мою програму, ми поспілкувались про режисуру, і тоді вже було прийняте рішення, що я вступаю відразу на другий курс, бо саме ним Роман Григорович тоді опікувався. Уявіть, мені на той час було 15 з половиною років. І тут я, молодий та красивий львів’янин, влетів, наче на білому Пегасі, на другий курс ГІТІСу. Хоча тоді на факультеті режисури навчались люди з двома дипломами про вищу освіту.
Читайте також: «До Москви мене проводжав весь наш 4-поверховий будинок у Львові»: легендарному режисерові Роману Віктюку виповнилося б 85 років
На моєму курсі всі були втричі старші за мене. Але я, нахабний та самовпевнений, відкривав там двері ногою, бо мені, якого бабця виховувала в тотальній любові, було дозволено все. З малих років я був так званим барином і посіяв у родині монархізм. Поняття, що тобі все можна, й дотепер живе в мені. І слава Богу! І в мистецтві ти теж Бог. Можна все, бо ти є митець. Ось з такою позицією я прийшов на курс Романа Віктюка. Для мене він — найґрунтовніша людина і один з найважливіших вчителів. Хоча я не був його найкращим учнем. Взагалі мені пощастило, я мав видатних педагогів по всіх напрямках — від духовних практик до мистецьких.
— Як до вас ставився Роман Віктюк?
— Спочатку мені було дивно, що він мене ігнорував. Я почав ставати аутсайдером курсу, що ніяк не вплинуло на моє самопочуття. Це всі навколо були ідіотами, а я ж — геній. Я трішки розумів, що Віктюк мене не любить, не обговорює мої етюди так ретельно, як інші, пропускає і йде далі. Я запрошував його на свої вистави, він ігнорував це. Ніколи не чув від Романа Григоровича доброго слова. І тільки у 2010 році (вже пройшло вісім років після випуску) він спеціально поїхав у Томськ на мою виставу «Анна Кареніна». Чесно кажучи, я був здивований. А вже після Роман Григорович підняв келих за день, коли моя бабця привела мене до Юдіфи Львівни і я став його учнем. І в той момент я бачив не брехливо-хитрі очі Віктюка, коли він жартує. Я бачив очі на мокрому місці, тобто він був вражений.
Після повернення у Москву Віктюк обдзвонював спільних знайомих, серед яких Алла Бабенко, Сергій Проскурня… Й кожному Роман Григорович сказав, що я геній. Нещодавно мій одногрупник, а нині відомий театральний режисер Костянтин Каменський, коли ми разом пішли на могилу Романа Віктюка, зізнався, що знав би я, як він з першого дня мого навчання поза очі казав, що в нас на курсі вчиться геній. І як він грав у моїй присутності. Таке враження, що всі ті 5 років навчання, а ще стільки часу потім, я жив у якійсь паралельній реальності. Був так званим чмошником, на якого не звертали увагу. А як тільки я відвертався, Роман Григорович показував пальцем і повторював: «Дивіться на цей етюд, дивіться на цю роботу»…
«Я був би першим, хто б протестував проти відкриття театру Віктюка в Україні»
— Яка на той час була ситуація у Росії? Ви ж україномовний. Цькування через це не виникало?
— Для мене не існує нічого геокультурного, я сам створюю навколо себе геокультурний простір. Москва — це моя квартира, театр та вузьке коло людей. Це не було, як хтось подумає, якесь гетто. Так само потім в Одесі в мене теж були три точки — квартира, школа, якою я керував і керую й досі, та оперний театр. Й між тими трьома точками (я не хизуюсь, бо такий ритм життя) я пересувався на таксі. Й це дуже хороший стан, коли ти не адаптуєшся під геокультурний простір, а живеш так, як хочеш. Я багато їздив по світу і дуже часто чув виправдання, чому щось не виходить. Мовляв, «у нас специфічна публіка», «в нас нема культури», «в нас не Європа». Немає такого в «нас», є ти, і саме ти загортаєш в себе часопростір. Я не надто сентиментальний щодо прив’язки до місця, навіть в Москві інтуїтивно створив саме «Польський театр», бо так захотів. І російські актори грали там польською мовою, вчили її. І це робилось не для того, щоб якось показати свою оригінальність, це створення автономної структури по всіх параметрах, насамперед творчих.
— Чи спілкувались ви з Романом Віктюком останні роки його життя?
— Коли я став головним режисером Одеської опери, він був першою людиною, якій я зателефонував. Роман Григорович знав про мене все, я тримав його в курсі. Й він знав, що я ставлю оперу La Traviata, але все своє життя він кричав, що саме це буде його останньою виставою. Тут варто згадати одну історію. Коли пан Роман був ще в лоні матері, вона приходила у Львівську оперу на La Traviata. З перших звуків увертюри він починав стукати ніжками у живіт, й вона виходила. Так мама Романа Григоровича і не дослухала цю оперу до кінця. І всі думали, що саме Віктюк має ставити оперу La Traviata. І якщо він це не робить, то ще довго житиме.
Коли я приступив до постановки, Роман Григорович вже був не дуже здоровий. У моїй голові навіть думки не було, що це вистава Віктюка. А коли його не стало, я зрозумів одну річ — він мав інше на увазі. Це не його перша опера за життя, тому що його ще не було, а опера була. Справжня її редакція відбулась не на першому показі, а коли La Traviata Одеського національного театру номінувалась на Шевченківську премію, а потім була премія «ГРА». Це через 9 днів після смерті Романа Григоровича (Роман Віктюк помер 17 листопада 2020 року. — Авт.)… За теоріями духовних практик, це останній день, коли душа перебуває у земному шарі. І я інтерпретую це так: то була його остання вистава, на якій він був присутній… Точніше, його дух. Серце вчителя живе у його учнях, і тільки з часом я зрозумів свою місію вистави La Traviata.
— Як думаєте, чому в Україні досі немає театру імені цього геніального режисера?
— Слава Богу, що немає, тому що театр, а тим більше авторський, народжується та помирає разом з автором. От що доброго з театру Вахтангова — видатного режисера? Що хорошого у театрі Таїрова, Єрмолової? Як тільки театру дають ім'я, на мою думку, він перетворюється на Будинок культури. Якісь псевдотрадиції залишаються, а бездарі, урядовці, чиновники, які сидять на теплому місці, прикриваються авторитетом. Це нічого не має спільного з чистою енергією творіння. І я був би першим, хто б протестував проти відкриття театру Віктюка в Україні. Інша справа — наукового центру, освітнього закладу, який би з наукового погляду підійшов до його творчості.
«У виставі „Дракон“ ми використали помаранчеві стрічки, а через кілька місяців почалася Помаранчева революція»
— Навчаючись у Російському інституті театрального мистецтва, ви поставили виставу за Євгенієм Шварцем «Дракон». Це був ляпас авторитарній владі, тому що це була вистава-протест проти приходу до влади такого диктатора, як Путін. Це був і перший ваш успіх. Про що ця театральна робота?
— Вистава «Дракон» дивна, я до неї повертаюсь кожен період свого життя. Ми її робили з львівською художницею Наталією Лєйкіною. Перша редакція була у Львові, і через кілька місяців почалась Помаранчева революція. Я не кажу, що то через мою виставу, але митці вміють передчувати. Більш того, у ній є такий момент, коли народ виходить на площу та бунтує, викрикуючи «Геть владу!» Й потрібно було дати містянам щось в руки, чим би вони махали. Я кажу: «Давайте стрічки, нема різниці якого вони кольору. Але хай будуть яскраві, наприклад, помаранчеві». Ми навіть потім ці фотографії з вистави ніде не афішували. Не тому, що боялись, я не хотів, аби мене звинуватили у кон'юнктурі. Але це було до того, як помаранчевий колір став символом Майдану. Згодом виставу показали у Томську, але колір стрічок змінили на білий. Й потім, у 2012 році, у Москві на Болотній площі білі стрічки стали символом спротиву путінському режиму… До речі, я маю плани ставити цю виставу найближчим часом в Києві, вже є домовленість. Це найперше, що хочу зробити після повернення з Італії.
— Чи пропонували вам змінити українське громадянство на російське?
— Постійно, починаючи з 2003 року. Взагалі, пропонували, аби мій «Польський театр у Москві» став державним, муніципальним. Ви ж знаєте, будь-яка тоталітарна влада хоче контролювати. Тут був політичний аспект, мовляв, гарний жест — влада Росії співпрацює з Польщею. Кажуть, що Театр на Таганці був революційний, бунтарський. Неправда! Юрій Любімов був комсомольським працівником, масовиком-затійником у КДБ, при всій повазі до цієї людини. І театр був допустимим злом для радянської тоталітарної влади. Вони знали місце, де о сьомій вечора збиралась вся ця «вшива» інтелігенція та дисиденти. І могли прийти і забрати всіх.
До нас постійно шукали підхід, догоджали. Але ми не взяли жодної державної копійки на утримання театру. Я утримував його сам, ми багато працювали, у нас був хороший грантовий відділ. Кошти надходили з Євросоюзу. Це неабияк дратувало російську владу. Грали ми на великих сценах. Приїжджали представники влади та політичної еліти Польщі, але я завжди був незалежним. Не озирався на жодні цензурні моменти. Надання мені російського громадянства стало б механізмом контролю, бо зазвичай людина-митець слабка. Ніхто не застрахований від мідних труб. Але інтуїтивно я не йшов на співпрацю з російською владою, в тому числі отримання громадянства. Якось дійшло до того, що мені зателефонували й сказали підійти у консульство. Я вже щось сів писати, а тоді отямився. Зрозумів, що мене хотіли позбавити українського громадянства.
— Що було останньою краплею, коли ви зважились покинути Росію?
— Я не скажу, що якась остання крапля. Я став багато чути про бандерівців, які воюють на сході України. А якось приїхав з Одеси, де ставив виставу, і мав гривні, які потрібно було поміняти на рублі. Біля свого будинку на Чистих Прудах пішов до обмінника, а касирка дає мені не таку суму, яка мала б бути за курсом. Коли запитав, чому так, відповіла: «Так война же, вот закончат там ваши воевать…» Я перепитав, про які «ваші» йде мова. Жінка з ненавистю заявила: «Там бандеровцы воюют». Й приплела туди ще й Америку. В той момент я згадав Радищева: «Я оглянулся окрест меня. Душа моя страданиями человечества уязвленна стала. Как темна моя Россия». Це була тупикова ситуація… Для мене то був ще не 1937 рік, але вже 1928-й. І я прийняв для себе рішення покинути цю країну.
— Що б ви хотіли побажати читачам «ФАКТІВ»?
— Дуже важливу річ — на моєму місці може опинитись кожна людина. Якщо вже дістались до мене, митця, який нічого поганого не зробив, то що вже казати про представників інших сфер. Закликаю музикантів, спортсменів, людей, які мали необачність співпрацювати чи жити у Росії, бути обережними. Перед виїздом за кордон перевіряйте свій статус, щоб пересвідчитись, чи вас не розшукують. І втримайтесь від транзитних пересадок чи перельотів над територією Росії та Білорусі, це нині небезпечна територія для громадян України. А всім нам бажаю миру та здоров'я!
Як раніше повідомляли «ФАКТИ», у Грузії відомі діячі культури, політики, спорту записали зворушливе відео зі словами підтримки України. Виступаючи на тлі прапора України та українською мовою, представники Грузії висловили впевненість, що українцям вдасться згуртуватися та вистояти перед загрозою чергової путінської агресії.
2076Читайте нас у Facebook
