Мер Охтирки Павло Кузьменко: «Наради провожу на вулиці, тому що міська рада підірвана»

«Усі багатоповерхівки повністю непридатні до життя»

— Павле Петровичу, ви нещодавно закликали земляків: «Готуємо клумби до квітів». Невже таке треба робити у зруйнованому місті?

— Треба. Місто живе і потроху наводить лад. Є мешканці, які запропонували: «У нас багато тюльпанів та іншої розсади, давайте висаджувати». Так і зробимо. А що змінилося? Сонце як сходило, так і сходить, як заходило, так і заходить.

— Яка зараз ситуація в Охтирці? Яку шкоду ворог наніс інфраструктурі?

— Усі багатоповерхівки повністю непридатні до життя. Частина зруйнована бомбами, частина — через те, що 3 березня розбомбили ТЕЦ і вона перестала подавати тепло. До того ж після кількох нальотів у домах вибиті вікна і двері, тобто у приміщеннях було майже як на вулиці. З 5 по 8 березня вночі було мінус сімнадцять градусів. Тому що вода в трубах і батареях опалення замерзла, їх просто розірвало. Значна частина містян вимушено переселилася в приватний сектор до родичів, знайомих, друзів.

Читайте також: «У нас була тиха здача Херсону», — мешканка міста розповіла про спротив земляків окупантам

— До 24 лютого скільки людей мешкало в місті?

— Сорок вісім тисяч, зараз залишилося близько двадцяти тисяч. Більше п’ятдесяти відсотків населення ми вивезли. Ми про це не говорили, але вивозили кожного дня по 10−15 автобусів.

— Дітей залишилося багато?

— Дуже багато. Тому починаємо онлайн-навчання. Я дав завдання освітянам порахувати точну кількість дітей.

— Чи є продукти?

— Продуктами забезпечені. Ми їх завозимо. Раніше було небезпечно, але все одно завозили.

— А ціни які?

— Майже такі, як були. Навіть дещо подешевшало. Ціна м’яса та ж сама, крупи і мука, можливо, трохи подорожчали, бо їх стали трохи менше завозити. Ціна хліба залишилася, як і раніше, — 16−18 гривень за хлібину.

Ще за цей місяць ми роздали більше ста тонн гуманітарної допомоги і декілька вантажівок памперсів через аптечну мережу.

— Що з ліками?

— Працює шість аптек. Не всі ліки є. Нема найбільш необхідних. Я особисто розношу по аптеках протизапальні, знеболюючі, антибіотики, памперси, дитяче харчування. Але на наступний день прихожу — нічого немає. Не виключаю, що дехто бере про запас. Щоб було. Коли розніс перші п’ять тисяч упаковок протизапального (парацетамол, ібупрофен тощо), сподівався, що на якийсь час вистачить. Ну, скільки потрібно людям? Не всі ж одночасно хворіють. Але потім прийшов — знову потрібно.

— Ви до обрання мером займали посаду завідувача ортопедичним відділенням районної лікарні. Кажуть, зараз теж оперуєте.

— Оперував у перші дні. Зараз вже немає такої кількості постраждалих. Хірурги і травматологи справляються. Моя задача — забезпечувати, щоб у них було все для операцій, щоб були медикаменти, перев’язочні матеріали, світло, хоч трохи тепло, щоб все працювало.

На сьогодні в місті здебільшого залишилися пенсіонери, хронічні хворі та інваліди. Знаєте, як тільки припиняються обстріли, вони вважають, що в Україні вже мир, тому всі послуги мають бути, бо ж раніше були. Ось вони приходили до мене і стукали кулаком по столу: «У мене жінка або чоловік інвалід, ви зобов’язані надати те і те». Сьогодні таке ж саме гупання продовжується. Тільки не по столу, бо стола немає — мерію розбомбили, а по телефону. Чую хамські слова кожного дня. Чим менше обстрілюють і бомбардують, тим більше хамства.

Читайте також: «Мене оточили озброєні до зубів кадирівці»: Юлія Панкова про життя в окупованому Гостомелі

— Чому люди так себе поводять? Треба ж навпаки підходити до всього з розумінням, зараз усім дуже важко.

— Майже кожного дня у своїх відеозверненнях кажу: «Давайте будемо толерантними, давайте поважати і дбати один про одного». Хоча ті, хто раніше дбали і поважали, так і поводять себе.

Війна оголює найбільш потаємні струни душі кожного. Якщо людина була споживачем, так вона і залишиться їм, тільки ще більшим. Буде вважати: якщо війна, їй повинні все давати безкоштовно і все має працювати. І нікого не цікавіть, що немає можливості подати світло або воду. Люди зараз почали повертатися в місто із сіл або ближніх областей. Заходячи в багатоповерховий будинок, який не був розбомблений, питають: «Чому у нас каналізація не працює?» Мовляв, вода ж є. Коли їм кажеш: «Вибачте, ви ж не бачили, де бомби підірвали. У нас міський відкачуючий колектор розірваний. Якщо ви сходили в туалет, все у вас і залишиться», людям це не зрозуміло. Їм треба, щоб кнопочку натиснув — і вода змила, і ніяк не по-іншому.

Ось підірваний будинок, у ньому не можна жити. Напевно у мирний час ми його зруйнуємо до кінця і щось збудуємо інше. Вони заходять: «А чого в нашій квартирі немає світла і газу?» Їх не хвилює, що на третьому поверсі розірваний газопровід і обірвані всі дроти. Кажуть: «Після бомбардування ж це все було?» Правильно, було. Але, коли ми побачили, що газ і струм можуть повбивати людей, усе відімкнули і зараз відновити немає можливості. Тоді починають мені розповідати, що вони вже зателефонували в Кабінет міністрів і написали купу скарг.

—  Як ви це все витримуєте? Це за межами розуміння.

— Звичайно, що за межами. Коли ти роз’яснюєш людині, що є купа причин, вона каже: «Якщо ти не можеш виконувати свою роботу, пиши заяву та йди з посади». Потім, коли я по місту ходжу або їжджу, виловлюють мене там, де є скупчення людей, і починають при всіх пропісочувати і кричати: «Ми твої відповіді записали на відео».

Є ще певні моменти. Знаєте, я зовсім не виключаю, що після війни мені доведеться проходити по кримінальних справах. Бо на мене напишуть заяви в поліцію і прокуратуру ось такі громадяни та ще якісь підприємці, які захочуть відшкодувати збитки. Вони почнуть мені розповідати, що й як я повинен був робить в умовах війни. І будуть добиватися покарання.

Зрозумійте, що на сьогоднішній день ніхто не сказав, що країна має працювати по нових нормативах. Вона працює по тих, що були раніше. Ніяким іншим чином працювати не може, бо ж ніхто не змінив умови гри. Хоча за цей час ієрархія влади вибудувалась трошки по-іншому.

Ми з перших хвилин війни прикладаємо всі зусилля, щоб допомагати військовим. Коли вони казали: «Нам потрібні батарейки, комп’ютери, перевезення, пальне», ми відкривали всі точки (звичайно під описи) і брали все, що потрібно. Доставали, приносили, привозили у той же день. Максимум на наступний. І це давало свій результат у боротьбі з ворогом.

Але тут є одно «але». Військових має утримувати держава. Міській голова повинен забезпечувати життєдіяльність міста, і все. Тому ми ставимо питання: яким чином ми можемо фінансово підтримати військових з місцевого бюджету? Відповідь — ніяким. Згідно з законодавством не може будь-який підрозділ фінансуватися з двох бюджетів. Сьогодні у них проблеми з пальним і так далі. Ми могли б закрити ці проблеми за кошти місцевого бюджету — закупити і забезпечити, але не можемо виділити кошти, бо для цього треба провести сесію.

— Тобто ви свідомо йдете на злочин?

— Так. Мені всі розповідають: «Оце не можна, так не можна». Ось поруч місто Тростянець. Їх ніхто не запитував, можна чи не можна. Те місто все віддало для ворога. А ми все віддаємо для перемоги.

Ще ніхто за все існування людської цивілізації не жив в умовах, в яких ми сьогодні живемо. Ніхто не готувався до війни. Ніхто не розуміє, що зараз мають з’явитися, наприклад, п’ять законів України, які скасовують попередні закони і говорять, що, можливо, при наявності коштів міська влада може зробити оце, оце і оце у такий-то спосіб. Коли говориш військовим: «Чи ми з вами можемо отак зробити?» Вони кажуть: «Ні-ні-ні, після війни нам прийдеться за це відповідати. Зробіть краще ви». Тобто їм прийдеться відповідати, а мені — ні. Як я маю знайти вирішення цих питань? однак 31 березня ми все ж таки змогли зібрати більшість депутатів і провести сесію. Міськрада проголосувала за те, щоб виділити на потреби військових три мільйона гривень.

«Майже на всіх весіллях і похоронах я бував»

— Як складається ваш день?

— Просинаюсь, снідаю, їду на роботу. О сьомій годині ранку записую звернення до мешканців міста. Потім провожу нараду. Це відбувається на вулиці, тому що міська рада підірвана.

Проблем забагато. Спочатку даю завдання комунальним службам. Потім теробороні. У нас є декілька бригад, які надають першу допомогу, грубо кажучи, — десь вікна забити, чимось дірки в дахах покрити, заварити газогін, якщо прорив був, провести електрику. Далі вирішуємо, що потрібно для транспортного забезпечення всіх підрозділів, для вивозу сміття, для боротьби з мародерами, для харчування військових і тих, хто в бомбосховищах живе. Потім по гуманітарній допомозі — що і коли людям було надано, з яких штабів воно береться, що у нас є, чого немає.

Читайте також: «Я сиділа у підвалі і тупо чекала смерті. Розуміла, що ми звідти не виберемося», — Надія Сухорукова розповіла про ад в заблокованому Маріуполі

— Ваша команда на місці? Усі працюють?

— Так. Кожен відповідає за свою ділянку. Це гуманітарні й фінансові питання, харчування і одяг для військових, координація діяльності житлово-комунального господарства — де що можна відновити, де не можна, паперові справи. Оскільки невідомо, де дівся керівник комунального підприємства, яке займається благоустроєм і прибиранням міста, його зам і один депутат очолили цей підрозділ і повністю займаються усіма питаннями. Дуже допомагають місцеві депутати і наш депутат обласної ради Юрій Меєрович. Найбільше депутатів залишилося в місті, до речі, з ОПЗЖ. Секретар міської ради Вікторія Булах з першої хвилини війни поруч зі мною. Вона теж з ОПЗЖ. Коли два місяці тому її обрали, усі мені казали: «Вона тобі ніж у спину вставить». Скільки вона витримала приниження! Зараз можу сказати одне: людина працює на перемогу.

Без цієї команди я б нічого не зробив. Усі ті люди кожного ранку у мене на нараді. Кожен отримує завдання, я від них отримую завдання і йду на нараду до військових. Там ставлю їм певні завдання по охороні міста, деяких випадках мародерства, якихось самогонників, вони мені. Тобто всі співпрацюють дуже плідно.

— Який настрій у містян? Чи є серед них ті, які зустрічали б окупантів з радістю?

— Ні. Можливо, є якісь, вибачте, скоти, але їх наскільки мало, вони розчинилися, їх і не видно. Це навіть не один відсоток і не пів відсотка, це одиниці. Наші люди демонструють повне несприйняття «русского мира».

— За цей час були якісь вчинки, які вас особисто вразили?

— Одна мешканка нашого міста зателефонувала мені 7 березня: «У мене багато квітів, роздайте їх людям». На наступний день наше місто було зруйноване досить сильно — центр, залізничний вокзал. І ось в такий момент ми приїхали до неї додому. У цієї жіночки десятки тисяч квітів — якісь весняні у вазонах, тюльпани і все інше. Людина розуміла, що вона виїжджає з міста і вони все одно загинуть. Майже пів дня я і моя команда займалися тим, що роздавали квіти по всьому місту жінкам, яких зустрічали, передавали чоловікам, щоб подарували їх своїм дружинам, матусям, дочкам. Я відвіз в лікарню більше тисячі квітів у вазонах, ними заставили всі підвіконня. Попри те, що всі розуміли: може, завтра міста як такого вже не буде і взагалі завтра може не бути. Але був такий день.

— Напевно знайшлися й такі, хто втратив обличчя?

— Кому війна — кому матір рідна. У місті з першого дня вторгнення заборонені продаж і вживання алкоголю. І ось мені сказали, що накрили точку самоговаріння. Ми приїхали до них вранці. Зайшли в хату, побачили весь процес і вилили дві з половиною тони бражки. Найгірше те, що я цих людей знаю. Сказав їм: «Хочете, я зараз звернуся до містян, назву вашу адресі і вас спалять? Якщо ні — збирайтеся відпрацьовувати». Вони кажуть: «А чого ви тут лаєтесь? У нас діти сплять у погребу». Тобто вони люблять своїх дітей, але доля батьків інших дітей їх не хвилює. Вони що, не знали, скільки горілка зробила шкоди в нашому місті? У перші кілька днів, коли роздали зброю громадянам, на жаль, були неприємні моменти. І відповідальність за ці трагедії лежить на тих, хто продавав цей самогон.

Читайте також: «Військовий взяв мою доньку та заспокоїв її»: жінка з обкладинки Timeпро те, як сім'я рятувалася з окупованого Ірпеня

— Війна війною, але життя продовжується. Малюки народжуються?

— А як же! Усе є — і народження, і весілля, і поховання. Майже на всіх весіллях і похоронах я бував. На жаль, багато поховано непізнанних людей.

—  Ви кажете, що кожного дня ваша донечка вас запитує: «Тато, за що росіяни нас вбивають?» У вас є відповідь?

— Можу сказати одне. Путін це маніяк-вбивця. Усі маніяки себе виправдовують. Якщо їх послухати, вони роблять злочини заради спасіння людства. Я навіть не здогадувався, наскільки росіяни зомбовані. Був упевнений, що за два тижні війни до них дійде багато інформації про їхніх загиблих і полонених, і люди почнуть виходити на акції протесту. Але вони підтримують політику путіна. Це означає, що у них у всіх є цей маніакальний синдром. Вони, від старого до малого, впевнені в тому, що вбивство українців це добре. Щодо путіна, він не вміє програвати. Цей маніяк буде йти до кінця. Але у війні з українським народом він вже програв…

Тим часом ЗСУ продовжують звільняти територію України від окупантів. Сьогодні, 2 квітня, наші бійці увійшли до багатостраждального міста Буча під Києвом.

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News