«Я послала путіна слідом за російським кораблем»: Марія Бурмака про війну та смерть друга

«Мій брат служить у ЗСУ, він сам пішов у військкомат і зараз під Харковом»

— Знаєш, у мене останні два місяці зовсім різний спектр емоцій, — зізналася Марія. - І це починаючи з четвертої ранку 24 лютого, коли став постійно дзвонити мій телефон. Пам'ятаю, як з кожною «тривогою» я спускалася в укриття, а потім якось перестала. Я живу навпроти Куренівського парку, і через один будинок від нашого у перші дні війни потрапила ракета. Я багато чого пережила. Ходила варити борщ для воїнів тероборони, а потім, під час комендантської години, стала виставляти у вікно підсилювач і на весь район співала гімн України.

Пам'ятаю, як давала інтерв'ю журналістам Бі-Бі-Сі, не стримувала своїх емоцій і послала Путіна за російським кораблем. Ведучий тоді мене швидко перебив, і ті, хто це чув, були обурені його поведінкою! Пізніше він, до речі, вибачився за таку поведінку у твіттері.

Багато було яскравих і водночас драматичних подій. Мої друзі-музики зараз у територіальній обороні — Андрій Хливнюк, Сергій Фома, Ліньов, Юркеш. Мій брат служить у ЗСУ, він сам пішов у військкомат і зараз під Харковом. А на початку квітня його дружина народила дочку — мою племінницю назвали Ксенією. Його відпустили лише на кілька днів. Моя донька зі своїм хлопцем зараз перебувають у Києві. На жаль, є і втрата. З пострілом у голову у Макарові знайшли мого друга Андрія Ізмайлова. Все це розриває мені серце.

— Ти чекала, що війна таки станеться?

— Я гадала, що вона неминуча. У 2016 році не стало мого батька, він був істориком і вважав, що війна з росією неминуча, оскільки де-факто Україна не здобула незалежності. Путін мав спробувати знову зібрати імперію. Останній рік про війну почали говорити все частіше, але десь у глибині душі я все ж таки розраховувала, що цього не станеться. Вважала, що росіяни — це люди. Але ж вони роблять в Україні те, що не вкладається в поняття людяності! Мені здавалося, що світ іде до гуманізму, але тільки не росіяни.

— Що ж із ними не так?

— Хто може знати, що в голові у Путіна? Але найстрашніше інше — народ, який думає так, як він. І це скотинування людей тривало багато років! Розділ проходив навіть не з мовного питання. У росії просто втрачали людську подобу, а масова культура пробивала дно! Моральна планка знижувалась, і я боялася, що в нас в Україні відбудеться те саме. Дякувати Богу, цього не сталося.

«росія рівняє із землею міста, де найбільше розмовляли російською мовою»

— Харків — твоє рідне місто — зараз у вогні. Що ти відчуваєш?

— Це мій біль. Я була там у грудні, ходила рідними вулицями, згадувала дитинство. Багато хто з моїх друзів залишився у Харкові. Там мій двоюрідний брат, родичі. Коли я навчалася у школі, то наша українська сім'я сприймалася дещо дивно — Харків вважався російським містом. І мій батько все життя доводив, що це не так. П'ять років тому це дійсно стало змінюватися. Харків поступово ставав українським містом. Говорять, це перша столиця. Але в мене до нього немає такого пієтету — це була більшовицька столиця. Але Курбас, Куліш та знаменитий дім Слова народилися саме там. По суті, росія зараз рівняє із землею міста, де найбільше розмовляли російською мовою — Харків, Маріуполь. Це справжній геноцид.

— Що за ці два місяці було для тебе найстрашнішим днем?

— Коли я дізналася про смерть свого друга Андрія — свого часу він втік із Донецька. Знаєш після того, як він помер, кілька днів уві сні я чула його голос. У мене є друзі, які зараз перебувають у Маріуполі, та іноді, коли з'являється інтернет, вони можуть зателефонувати. І ось щоразу я говорю з ними із завмиранням серця. Тому що розумію — це може бути востаннє…

Читайте також: «Я боялася, що нас розстріляють»: Ганна Панова про зустріч із російськими солдатами

— Що кажуть маріупольці?

— Це хлопці, які там воюють. Ніхто з них не плаче. Навіть, коли я починаю пхикати, мені одразу: «А ну, перестань!» Жодної слабкості, соплів. Кажуть: «Ми стоїмо і стоятимемо».

— Оля Полякова в інтерв'ю сказала, що не впевнена, наскільки затребуваною буде її професія після війни.

— Я теж думаю, що робитиму після війни. Що робитимемо, якщо виживемо. Але я розумію, що музика, пісні — моя професія. Те, що я бачу зараз — моя творчість буде потрібна, це точно. Я писатиму пісні. Чи можу я цим заробляти на життя? Не факт. Як і з чого я житиму — подумаю про це після перемоги. Просто знаю, що творчість не вимірюється грошима. Принаймні у мене ніколи так не було. Тому жодного розриву шаблонів у мене не буде. Що зміниться для мене? Нічого!

— Ти повернешся до України?

— Безперечно! Після того як я зроблю свою благодійну місію — декілька закритих благодійних концертів для збору грошей для наших бійців. Я дуже сумую за домом і розумію — все, що я роблю, має значення в моїй рідній Україні.

Раніше популярний телеведучий Олексій Суханов розповів, чому пішов у тероборону та чому Україна має стати центром Європи.

Читайте також: «Мої батьки два тижні ховалися в підвалі»: Григорій Решетник про те, як рятував свою сім’ю

Повне інтерв'ю з Марією Бурмакою дивіться за посиланням https://youtu.be/PnmjhMjszy4

Фото надані Марією БУРМАКОЮ

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News