«Зараз нічого не хочеться. Навіть готувати і худнути»: суддя «МастерШефа» про зміни в своєму житті
«МастерШеф» повертається в кінці серпня з перших випусків. Двадцятка улюблених глядачами учасників минулих сезонів знов зійдеться у змаганні за кулінарну першість. Оцінювати їх майстерність будуть судді-професіонали: Ектор Хіменес-Браво, Ольга Мартиновська та Володимир Ярославський.
Відома кулінарка, переможниця третього сезону «МастерШефа» Ольга Мартиновська з перших днів війни займається волонтерством. Вона стала учасницею благодійного Марафону української кухні, що об’єднав вісім відомих шеф-кухарів. Серед їхніх справ — зібраний і переказаний на рахунок «Охматдиту» мільйон гривень.
Зараз Ольга разом з шестирічною донькою Вірою знаходяться в Празі й готуються до переїзду в Париж. В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Мартиновська зізналась, що досі перебуває у складному емоційному стані і не готова повертатися до України.
«Донька стала розпитувати, що таке війна»
— Олю, яким був ваш ранок 24 лютого?
— Я живу на Лівому березі Дніпра, біля мосту Дніпро. У нас, можливо, деяка ізоляція, тому я спала і нічого не чула. Прокинулася інтуїтивно — захотілося попити води, та і Віруня крутилася у ліжку. Було десь шоста ранку. Поки пішла на кухню, мені вже подзвонила мама і сказала: «Війна». Вона почала молитися, плакати. А я якось була на диво спокійна, сказала, що не треба паніки, що нас захистять. Пішла навіть в душ, зробила денний мейк, вирівняла волосся і сіла ще дивитись, як спить Віруня. Весь цей час мій Телеграм розривався від повідомлень від друзів та знайомих, які казали, що треба бігти в укриття. Але мені так не хотілося будити доньку…
— Залізні нерви!
— Так, у мене була якась досить спокійна реакція на стрес.
— Де була ваша мама у цей час?
— Вони з татом живуть у Миколаївський області. Але тоді нічого такого там не було, тому вони більше переживали за нас… Я дочекалася, поки Віруня прокинулася, сказала, що вона не іде в садочок. Я розказала, що трапилось, донька стала розпитувати, що таке війна. Я все розповідала, як дорослій…
— …і продовжували триматися.
— Знаєте, я розвалилася вже тільки тоді, коли покидала Україну. До того моменту я моталася по Києву, допомагала людям дістатися куди їм треба, готувала для ТРО. Не панікувала і весь час гадала, що ось-ось — і війна закінчиться. Але ми з донькою все довше сиділи в укритті, і я розуміла, що не можу так вчиняти з нею. Стало ясно, що події можуть затягнутися, тому вирішила їхати. Було важко покидати житло, країну. Ось тоді мене і накрило повністю.
Скажу відверто, це зовсім інше почуття, коли ти їдеш із країни як біженець, а не у справах, чи як турист. І мені дуже не хотілося це все перемішувати. Насправді ніхто нас ніде не чекав.
— Ви були серед тих, хто не вірив, що росія таки нападе на Україну?
— Так. Весь час про війну мені говорили мама. Я ж напередодні війни поїхала з друзями до Грузії кататися на лижах, а мама приїхала до мене, щоб залишитися з донькою. Казала, якщо щось трапиться, то вона забере онуку і поїде до себе дому. А я відповідала, щоб вона не панікувала. Мабуть, я чогось не розуміла у політичному плані. Ці питання були для мене дуже далекими. Зараз, звичайно, помінялося.
«Ніколи не переживала такого періоду, коли просто нічого не хотілося робити»
— Ви поїхали з України разом з батьками?
— Ні, батьки досить живуть у себе в домі, в невеличкому селі в Миколаївській області. Поки що там тихо. У них велике господарство — поле, бджоли.
— Який же у вас був план?
— Ми виїхали з подругою і її донькою. Ціль спочатку була просто виїхати безпечно з України. Дивилися, де менша черга на кордоні, й в результаті виїхали в Молдову. Там ночували у друзів, а потім моя подруга, що живе в Празі, запросила нас до себе. Ось ми досі і живемо у нашого «ангела». Але коли Віруня піде до школи, ми переберемось до Франції.
— Новий ресторан не плануєте відкрити?
— Є таке в планах, але до цього треба ще зібратися морально. Знаєте, для мене, дуже активної, вмотивованої людини, зараз складні часи. Я ніколи не переживала такого періоду, коли просто нічого не хотілося робити — ні відкривати ресторан, ні готувати, ні худнути. Я хочу тільки прочитати новини про нашу перемогу.
— Немає думок повернутися до України?
— Для себе я вирішила, що поки не настане офіційної перемоги, не повернуся. Не уявляю, як зможу іти на роботу, залишивши дитину. Навіть на няню чи близьких. Тому заради доньки, за яку я одна несу відповідальність, буду тут. Вірочка хоче додому, але по-дорослому розуміє, що ми повернемось, коли буде все спокійно.
— І все ж таки, що спонукає вас сьогодні до дій?
— Для мене дуже важливо відчувати віддачу від справ. Ясна річ, зараз все змінилося, але я намагаюся допомагати як можу. Разом з фондом влаштовуємо великі благодійні заходи. Головне — не бути в розпачі та щось робити.
— Як вважаєте, війна ще довго буде?
— Я не експерт, але спілкуючись з людьми в Європі, багато хто говорить, що треба ставати песимістами й готуватися до довгої дороги. Вона буде важкою, болісною, зі смертями, але переможною.
Читайте також: «Ракета влучила поряд з моєю квартирою»: Лідія Таран про свої плани повернення в Україну
Фото надані Ольгою МАРТИНОВСЬКОЮ
19207Читайте нас у Facebook
