«Ракета влучила поряд з моєю квартирою»: Лідія Таран про свої плани повернення в Україну
Російські війська 26 червня здійснили ракетний удар по житловому комплексу Києва, де на початок повномасштабного вторгнення жила відома ведуча каналу «1+1» Лідія Таран. Це вже друге влучання у її будинок. Ще у перші дні війни Ліда разом із дочкою виїхали з України і тепер мешкають в одному з містечок Франції. Ліда зізнається, що думала про повернення, але після того, що сталося з її будинком, вирішила поки що не залишати Францію. Ведуча займається благодійністю, виходить в ефір «1+1» і продовжує опікуватися проєктом «Здійсни мрію».
«У мене було відчуття, що перший раз, коли у мій дім прилетіла ракета, — це не останній удар»
— Лідо, відомо, що під час нещодавнього удару по Києву у ваш будинок знову влучила ракета.
— Знаєте, у мене було відчуття, що перший раз, коли прилетіла ракета у мій дім, не останній удар по заводу «Артем», біля якого знаходиться будинок. В моєму телефоні й досі стоїть сигнал повітряної тривоги, тому, знаходячись у Франції, я її почула. Плюс у квартирі спрацювала сигналізація. На телефон надійшло повідомлення, що вибиті вікна. Тому одразу склала докупи ці два факти й зрозуміла, що от, власне, той другий раз ракета вцілила десь поруч із моєю квартирою.
— В якому вона зараз стані?
- Квартира не знаходилася в місці, куди безпосередньо влучила ракета і розбомбила вщент, — там загинув чоловік і були поранені дитина з мамою. Це жах! Мої співчуття родині. В мене сусіднє крило, і воно менше постраждало в цьому комплексі. Звичайно, у мене, як і у багатьох людей після всіх цих ракетних ударів, проблема з вікнами та дверима. Але я її буду вирішувати тоді, коли повернусь в Україну.
Читайте також: «Дочка ще не знає, що тато загинув»: історія адвоката, якого вбила російська ракета у київській багатоповерхівці
Однак все одно в мене й досі є переконання, що й це ще не остання загроза моєму житловому комплексу. Ніхто в мирний час навіть і припустити не міг, що завод «Артем» буде для росіян серйозною мішенню в Києві, як і наш житловий комплекс.
Зараз всі побутові питання з електрикою, газопостачанням тощо вирішуємо онлайн у нашому ЖК-чаті. І слава Богу, що в мене зараз у Києві є друзі, які допомагають з квартирою. Я й сама скоро планую приїхати, також займатимусь цими питаннями.
Але насправді моя історія абсолютно прохідна в порівнянні з тим, що переживають тисячі українців під час цієї війни. Це не те, що мене страшенно засмучує. Так, неприємно, звичайно, тому що це нова квартира, не так давно там був зроблений ремонт… Але все це такі дрібниці в порівнянні з тим, що відбувається у країні.
— Який настрій у вас зараз, коли війна триває вже чотири місяці?
— Такий самий, як і в більшості українців: загально рішучий і налаштований на повну віру в наші Збройні Сили і в нашу перемогу! Але, звичайно, як і у більшості українських жінок, це така постійна синусоїда, на яку ти не можеш сильно вплинути: від розпачу, коли читаєш про чергові жертви рашистів, і до жаху від цих всіх руйнувань. А потім до певного приведення себе в норму, якогось конструктиву. Це такі гойдалки, на яких гойдається зараз вся українська нація. Емоційна шкала надзвичайна — то ненависть, то неспокій, то сум… Ні в кого зараз немає якоїсь константи настрою, всіх дуже сильно розгойдує.
— Яким був ваш ранок 24 лютого?
— Ми прокинулися рано-вранці від тих перших вибухів, коли почала працювати система ПВО. Мала влетіла до мене в спальню з криками: «Мамо, це почалося»! Напередодні я працювала, було звернення Байдена в ефірі, були всі ці речі… Але все одно навіть після цього ми вірили у краще. Навіть при всій інформації, яку мали, сподівалися, що уникнемо війни. Якось так, що людині властиво вірити в краще і вірити в добро, вірити в мир, а не у війну. Тому українці вірили в те, що все ж таки неможливо віроломно на нас напасти! Бачите, я виявилася також серед тих, хто ніби й знав, що вірогідність 90%, але все одно не вірив до кінця.
«Найстрашнішим було залишати квартиру просто так, за 15 хвилин»
— Важко далося рішення поїхати?
— Чесно скажу, в нас не були зібрані речі. Тому після першого походу в сусідній будинок в підвал почали збирати ту саму тривожну валізку, про яку так довго ми всі розповідали в новинах. Мала почала збирати речі, але збиралась так, ніби їде у пластунський табір. Тобто це був рюкзак з якимось дивним набором речей, якісь вірьовки, ще щось. Ми навіть тоді не могли до кінця все усвідомити, тому таке і пакували. Я почала збирати якісь речі після першого нальоту. Потім поїхала на роботу і, коли вже повернулася вночі з ефіру, розмірковувала, як нам з донькою бути далі.
— Що відчували у перші дні війни?
— Ми не піддалися тій першій хвилі абсолютно логічної паніки і страху, боротьби за виживання. І не стали в тих корках, які одразу утворились навколо Києва. Але коли настала ніч і я подивилась на карту у ґуґлі… Ми прийняли рішення їхати разом з моєю подругою, в якої троє дітей. Спочатку спланували переміститися до друзів у Кам’янець-Подільський. Я зрозуміла, що малу точно не можна залишати в Києві. А сама ще планувала повернутися до роботи.
— Тоді в Києві було дуже небезпечно.
— Так, пригадую, найстрашнішим було залишати квартиру просто так, за 15 хвилин. Ми ж тоді не знали, що опинимось так далеко, що ми з отою нашою дивною тривожною валізкою заїдемо у самісіньку Францію. На той момент для нас було все невідомо: на скільки їдемо, куди і в якому складі? Коли залишали Київ у перші дні повномасштабної війни, по місту їздили танки, літали ракети, були групи диверсантів, а у повітрі був страх окупації столиці… Власне, зараз це вже виглядає не так страшно. Зараз це буденність для багатьох українців, на превеликий жаль.
— Як ви добиралися до Франції?
— На машині, з пригодами. Провели півтора дні в Кам’янець-Подільському, зрозуміли, що треба рухатись далі, тому що в Кам’янець приїхала хвиля людей, жінок з дітьми. А у нас було запрошення і на нас чекали у Франції, тому вирушили до кордону. Спочатку постояли день на одній митниці, потім розвернулись, поїхали на іншу, бо зрозуміли, що там абсолютно нема руху. Так якось ми два дні пробирались. Вирушили у бік Молдови, тим шляхом трохи менший був потік машин. А потім через всю Молдову доїхали до кордону з Румунією. Це шлях, який зробили мільйони інших українок з дітьми, тому тут теж нема нічого особливого.
«Мер французького містечка прийняв у своєму будинку українську родину»
— Чим займаєтесь зараз?
— Живемо у друзів, донька ходить в школу. Тут ще досі навчання, майже до середини липня, адаптується. Я допомагаю нашому каналу «1+1», роблю якісь увімкнення, коли є запити, займаюсь гуманітаркою, допомагаю фонду «Ти не один» «1+1» media. Наприклад, були закуплені необхідні речі для психоневрологічного інтернату в Бородянці. Єгор Гордєєв кілька разів відвозив туди допомогу, останній раз до нього приєдналась Неля Шовкопляс, і вони на власні очі побачили, як заклад потроху оговтується від наслідків окупації кадирівських військ.
Коли є можливість, проводимо у Франції всілякі акції, концерти, демонстрації. Все те, що роблять українці, які опинилися за кордоном, щоб бути максимально корисними своїй країні в цей момент. Також з донькою їздимо на семінари, я ходжу на ефіри французьких каналів. Це така щоденна робота. Продовжує свою роботу наш благодійний проєкт «Здійсни мрію». Нещодавно ми здійснили мрію 13-річної Софії Іванової. Вона виступила на одній сцені зі своїм кумиром — DOROFEEVA. Під час футбольної гри «Динамо» U16 в Іспанії дівчинка акомпанувала співачці на гітарі її нову пісню. На початку березня російські військові обстріляли будинок родини. Уламок снаряда влучив дівчині у голову. Зараз Соня — наша підопічна.
— Що вас найбільше вразило у Франції?
— Наскільки на людському рівні французи співпереживають і допомагають нам. Звичайно, як і всюди, люди різні бувають. Але для їхньої культури, трошки інакшої, ніж наша, французи пройнялися українською війною набагато сильніше, ніж очікувалося.
Наприклад, мер сусіднього містечка прийняв у своєму будинку українську родину. В принципі, для них приймати когось в свої будинки не властиво. Для Франції це винятковий великий шмат роботи, який вони роблять, щоб нас прийняти якомога ліпше і забезпечити краще. Це йде від щирого серця, тому дуже зворушує.
— До чого досі так і не можете звикнути?
— Єдине, до чого не можна звикнути, так це до війни в Україні, людських смертей, а особливо — до дитячих смертей. Тому треба робити все, щоб взагалі ніхто не зміг до цього звикнути. Щоб війна в Україні не стала буденним явищем. А до всього іншого, мені здається, можна звикнути: нового місця проживання та інших реалій.
— Про що мрієте, коли закінчиться війна?
— Поки що мрію лише про перемогу і закінчення війни. А після війни, думаю, кожен знайде собі великий шмат роботи. І натхнення буде черпати з самого цього факту перемоги. Я не сиджу й не думаю «от коли закінчиться війна, там буде те то і те то». Поки що хочу, щоб всі близькі та рідні були цілі й в безпеці. Всі інші мрії будуть вже після нашої перемоги.
3201Читайте нас у Facebook
