«Ми зараз воюємо з біомусором», — киянин Костянтин Хімчак

— Костянтине, чим ви займаєтеся у мирному житті?

— Я перукар-колорист, плюс є фінансова та психологічна освіта. Знайдені знання та досвід знадобилися і в армії. Стригу хлопців, коли є вільний час. Але всі чоловічі стрижки приблизно однакові, тож це не складно. А психологічна освіта допомагає спілкуватися з людьми й не здуріти самому на війні. Офіційна військово-облікова спеціальність — снайпер.

— Для вас все почалося ще у 2014 році, коли ви вирішили піти добровольцем на фронт. Чим був викликаний такий вчинок?

— Сам собі неодноразово ставив це питання: яка в мене була мотивація? Зізнаюся чесно, ніколи не вважав себе великим патріотом України. Але це моя земля, моя країна мені дорога. Я знаю, що мені потім будуть соромно перед самим собою, соромно дивитись у вічі хлопцям, які воювали. Не хотілося втратити самоповагу.

Можу сказати, що зараз специфіка бойових дій змінилася. Працювати у полі дуже складно — ти практично відкритий. До того ж снайперу у разі виявлення після пострілу треба дуже швидко втекти з позиції. Часто доводиться пробігти кілометрів п'ять, оскільки рашисти накривають усю площу, де зафіксували снайпера або «дронщика». По одній людині можуть випустити одну-дві касети «Града».

— Під час роботи на великих дистанціях на точність пострілу впливає багато факторів, які потрібно враховувати: вологість, напрямок вітру, освітленість.

— Знаючи вагу кулі, ти за допомогою елементарних дій вираховуєш дистанцію. При бічному або зустрічному вітрі зі швидкістю 0,5 метра в секунду куля поводиться дуже передбачувано. У XXI столітті є спеціальні калькулятори, які дозволяють значно спростити роботу снайпера. Хоча трапляються ситуації, коли ти ними не скористаєшся, тому вся «математика» має бути в голові.

Читайте також: Один батюшка сказав нам: «Хлопці, якщо ви принесете по парочці москалів, Господь вас благословить», — актор Роман Мацюта

— Ви сказали, що нинішня велика війна, як її називають, відрізняється від бойових дій 2014 року. Росіяни поводяться якось інакше?

— Ми воюємо проти сильного супротивника. При цьому росіяни поводяться, як гопники з підворіття. Вони не бояться, коли їх багато, коли їх прикривають танки, артилерія, бронетехніка. Але щойно починається контрнаступ ЗСУ і рашисти зазнають втрат, вони тікають з поля бою або здаються в полон. Наш взвод кілька місяців тому заходив під прикриттям міжнародного легіону до села Запорізької області. У полон одразу здалися, не чинивши жодного опору три росіянина, які перебували на спостережному пункті. Мені, на жаль, поспілкуватися з ними не вдалося — їх одразу забрали.

Для мене потрапити в полон найстрашніше. А в український полон я й сам здався б на їхньому місці. Умови утримання дуже відрізняються від російських. До шпиталю, куди я потрапив після того штурму, привозили брудних до чорноти поранених орків. Медсестри розповідали, що вони мовчали. Швидше за все, дуже боялися того, що чекає їх вдома.

У 2014-му я відчував до них ненависть. А зараз немає жодних почуттів. Вони не варті ані витрачених патронів, ані часу.

Бачив, як у селах, де не було особливих боїв, усі будинки зламані, все всередині розкурочено та спокушено. Ми зараз фактично воюємо з біосміттям. У школі одного райцентру ці виродки зробили імпровізований тир. Використовували як мішені вишиванки, картини з українською символікою, іграшки. Писали на мурах, що всі українці нацисти. Ось як це? Ти ж заходиш на територію, де ти начебто маєш жити (їх пропагандисти завжди це підкреслюють) і відразу влаштовуєш там бедлам. Ми, наприклад, завжди намагаємось максимально облаштувати свій побут, створити комфорт. У них такого немає. Там, де вони побували, все смердить смітником.

Якщо говорити про наші проблеми, то це насамперед бардак. Коли гламурні хлопці-перукарі записувалися до тероборони, це був нормальний порив. Але не було належної організації. Через бардак трапилося багато втрат. Неодноразово пости тероборони стріляли в нас, не розібравшись, хто ми.

Я ще з 2014-го знав, що рано чи пізно вторгнення буде. Але все виявилося не так, як я гадав. Адже кілька років нічого не робилося, щоб якщо не запобігти, то хоча б ускладнити росіянам реалізацію їхніх планів. Ремонтували та будували дороги, якими вони потім їхали до Києва, але не будували укріпрайони, не розробляли схеми евакуації людей. А коли люди самі почали організовуватися, не маючи ані зв'язку, ані належного досвіду, ані командування, було дуже багато плутанини.

Один із командирів тероборони загинув — в нього під час вишикування вистрілив боєць, який побоявся виходити на завдання. Якби влада готувалась до війни заздалегідь, таких трагедій не було б. Деякі військові частини стояли зачинені. Тому перший удар на себе прийняли добровольці, тероборона, молодший та середній офіцерський склад, які не стали чекати на команду і самі почали діяти за обстановкою. Ось цей бардак обурював тоді найбільше.

— Ви сказали, що потрапили до шпиталю. Були поранені?

— Ні. Просто під час штурму через постійне переохолодження та фізичні навантаження загострилася моя стара болячка. Скрутило так, що не міг ні ходити, ні стояти. Довелося мене евакуювати.

На самому початку вторгнення ми з пацанами не раз міркували про те, що через три-чотири місяці на передку навіть найсильніші, найхоробріші й найздоровіші почнуть «сипатися» і їх потрібно буде кимось замінювати. Тому що ти у складних умовах, ти під навантаженнями, ти на нервах. Але! Якщо ти йдеш на війну і не повідомляєш про якісь проблеми зі здоров'ям, ти цим можеш підставити своїх товаришів по службі. Адже якщо раптом з тобою щось трапиться, то треба чотирьох людей, щоб тебе винести. Тобто разом із тобою це мінус п'ять бойових одиниць. Тому я отримав «по шапці», що не попередив про свою хворобу, хоча вона мене довгий час особливо не турбувала.

— Як вас зустрічали на звільнених територіях?

— 25 лютого ми з хлопцями виїжджали до району Бузової, під Ірпінь. Вразило, як поводилися люди. Вони виходили до нас попри те, що по нас працювали ворожа артилерія та БМП. «Хлопці? Чай будете? — «Ні, не будемо». — «А пироги будете?» І ніби гріх відмовлятися, але й не до чаю з пирогами було. Місцеві нас дуже підтримували. Ніхто не боявся, ніхто не їхав. Люди організували загони самооборони та твердо вирішили боротися до кінця.

У селі під Запоріжжям росіяни розстрілювали всіх, хто виходив на вулиці. Тому багато хто виїхав. Залишилося кілька людей похилого віку, хоча село немаленьке. Там ми познайомилися з сім'єю — дві жінки та чоловік. Вони нікуди не збиралися їхати, бо свого часу тікали сюди з Кавказу від війни. Ці люди не те що нас злякалися, швидше були здивовані, що ми зайшли тихо. Вони виявили традиційну гостинність: «У нас є сир, давайте ми вас швиденько почастуємо». — «Ми скоро повернемося, ось тоді й поїмо».

Якщо на Донбасі у 2014−2015 роках мешканці були налаштовані переважно проросійськи, то зараз люди ненавидять росіян, бачачи, що наробили ці тварюки.

Читайте також: «Бабуся просила меду: «У кімнаті чотири дні лежить мій покійний чоловік, хочу солодкого, щоб той запах перебити»: розповідь відомого актора про волонтерство

— Ви займаєтесь хортинг фехтуванням. Ще якимись єдиноборствами захоплюєтеся?

— З 10 років займався карате та кунг-фу. Потім захопився тайським боксом і мав досить серйозні успіхи, пізніше перейшов на капоейру. Виявилось, що у нас у Києві досить серйозна школа капоейри. Але після 2014 року стало не до спорту. Виїжджав на війну струнким 70-кілограмовим хлопцем, а повернувся майже 100-кілограмовим мужиком із пошкодженою спиною, контузією та іншими наслідками фронтового життя.

Намагався повернутися до капоейри, але через те, що було багато роботи, плюс сім'я з'явилася, часу на спорт не вистачало. Але якось президент Національної федерації хортинг фехтування (це патріотичний вид єдиноборств — козацький бій на шаблях) Роман Фалєєв запросив мене до секції кендо. Завітав до кількох занять, мені дуже сподобалося, але знову ж таки через відсутність часу не міг займатися там регулярно. Тим більше, що вже захопився страйкболом, який мені дуже допоміг якось заглушити агресію і ненависть, які накопичилися. Потім Роман знову мене знайшов і запропонував брати участь у проєкті розвитку хортинг фехтування. Приїхав, спробував, сподобалося. Почав тренуватися. Дуже став у пригоді попередній спортивний досвід. Та й у снайперській роботі він теж у пригоді. Адже коли збираєшся на вихід, береш із собою чотири баули, щоб потім не виявилося, що в тебе чогось нема.

- Яким був для вас перший день повномасштабної війни?

— Вночі 24 лютого ми із сім'єю перебралися у безпечне місце. Я був спокійний, бо вважав, що війна буде такою самою, як у 2014−2015 роках: окопи, артилерія, танки тощо. Але коли над моїм будинком почали вибухати ракети, трохи запанікував. Мені стало справді страшно, бо зрозумів, що де б ти не був, будь-якої секунди може настати кінець.

Я дуже боявся, що ми програємо цю війну. Але намагався триматися. Коли попередній президент напередодні вторгнення говорив, що російські ракети прилітатимуть із Каспійського моря до Києва, ставився до цього дуже скептично. Але виявилося, що все, до чого готувався, раптом просто перекреслилося. Довелося себе налаштовувати наново.

25 лютого приїхав до хлопців. Ми почали діяти й стало трохи легше. Коли ти в русі, ніколи замислюватися. А невдовзі страх пройшов зовсім. Кожен із нас тут, на фронті, захищає свою сім'ю. Це вже питання особисте, шкурне, я сказав би. І ми знаємо, що ворога потрібно зупинити за будь-яку ціну.

— Зараз у тилу дуже активно обговорюється тема української мови. «Мовне» питання є на фронті?

— Я розмовляю російською. Так, були деякі зауваження від хлопців. Але я їм сказав: «Пацани, закінчиться війна, не буде росії, тоді переходитимемо на українську». Половина нашого батальйону російськомовні. Є ті, хто принципово перейшов на українську. Але під час бою, коли рахунок йде на секунди, ти маєш максимально швидко спілкуватися, не підбираючи слова. Головне, щоб тебе зрозуміли. Ситуацій «я з тобою не дружу, бо ти російськомовний» на «нулі» та на виїздах немає. Там ніколи про це думати…

Читайте також: «Стріляти в людину дуже складно», — актор Олександр Охрицький про особливості фронтового життя

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News