«Куля влучила під праве око та застрягла в потилиці»: боєць, який дивом вижив після надважкого поранення, став інструктором для новобранців

«Хлопці витягли мене пораненого з окопу і якомога швидше понесли по відкритій місцевості, ризикуючи власним життям»

— Пам'ятаю, головний лікар Дніпропетровської обласної лікарні імені Мечникова Сергій Риженко підійшов до мого ліжка, чітко так голосно каже: «Володя, ти нас чуєш (поруч з ним стояли мої мама і дружина)? Поморгай лівим оком». Я моргнув. Попервах спілкуватися доводилось саме таким чином — за допомогою кліпання очима: один раз моргну, значить «так». Два рази — «ні».

— За яких обставин вас поранило?

— Це сталося вночі 25 вересня 2019 року. Наш підрозділ знаходився на нових позиціях, які хлопці з «Азову» відвоювали у противника. Я дивився в прилад нічного бачення. Що сталося після того, не пам’ятаю. Свідомість включилась тільки через 11 діб, коли розплющив очі в лікарні в Дніпрі.

Про те, що було зі мною після поранення, знаю з розповідей людей, які мене рятували — бойових побратимів та лікарів. Почну з того, що на приладі нічного бачення, в який я дивився, коли мене поранило, є екранчик. Він дає дуже слабеньке світіння. Але в повному мороці й це світло можна помітити метрів за 100. На нього й пальнув ворожий стрілок.

— Вдалося, не гаючи часу, доставити вас до медиків?

— Так, хлопці діяли максимально швидко і, як потім казали лікарі, це й дало шанс врятувати мені життя. Спочатку побратими спробували нести мене по окопу. Але на той час його ще як слід відрити не встигли (як я вже казав, то були нові тільки, но відвойовані позиції), тож переміщати мене було вкрай важко. А кожна секунда при евакуації важкопораненого надзвичайно важлива. Тому хлопці витягли мене з окопу і якомога швидше понесли по відкритій місцевості, ризикуючи власним життям. На щастя, ворог їх не помітив. Доставили на наші старі позиції, куди мав можливість під’їхати евакуаційний автомобіль. Він мерщій відвіз мене в медичний заклад в містечку Часів Яр (Бахмутський район), а звідти гелікоптером доставили в Дніпро в лікарню імені Мечникова.

— Як лікарі оцінювали ваш стан?

— Якщо чесно, то як жахливий. Мені потім розповідали, що хтось з медиків (чи то в Часовому Ярі, чи то вже в Дніпрі), буцімто, сказав: немає сенсу братися за цього пацієнта. Але лікарі й не думали дати мені померти. Ось що написав в «Фейсбуці» нейрохірург Олександр Марченко, який разом зі своїм колегою Вадимом Ботіком, зробив мені операцію в Дніпрі. «Коли „швидка“ доставила пораненого в лікарню Мечникова, на нього чекали декілька бригад спеціалістів разом із керівництвом. Одразу — до реанімаційної зали. Стан вкрай важкий. Вова сам не дихав, серце майже не билося, тиск наближався до нуля, глибока кома, реакції зірниць на світло немає. За 30 хвилин стабілізували тиск, виконана СКТ (спіральну комп’ютерну томографію. — Авт.) головного мозку. Масштаби ураження вражали. Куля залетіла під праве око, роздробила стіни гайморової пазухи, пролетіла через праву півкулю мозку, пробила потиличну кістку та зупинилася під шкірою. Разом із завідувачем відділення Андрієм Григоровичем Сірком розробили план операції. Чотири з половиною години тривала надскладна нейрохірургічна операція». Я нескінченно вдячний лікарям за те, що врятували мене.

«Певний час мій головний мозок був закритий лише шкірою, і я міг до нього доторкнутися, відчути пальцями його звивини»

— Які у вас були думки, переживання в перші тижні після поранення?

— Тривалий час (десь місяця зо два) було відчуття, що зі мною не могло такого статися. Адже я давно в армії (прослужив 14 років), пройшов хорошу підготовку, маю чималий бойовий досвід. Не вірив, що можу так просто підставитися під кулю. Міркував собі: ну, може буди якесь поранення міг отримати, але не таке важке. Просинався з думкою: це сон, зараз він має закінчитися. Але поступово довелося прийняти реальність такою, якою вона є. А як не прийняти, коли головний мозок на той момент був закритий лише шкірою, і я міг до нього доторкнутися, відчути пальцями його звивини. Потім його закрили титановою пластиною.

Щодо думок про самогубство, то позбутися їх допомогла дружина Катерина. Це було, коли мене вже перевели з Дніпра на реабілітацію в київську лікарню. Кажу Каті: «Як мене все це вимотало, викинусь з вікна». А вона мені спокійно так: «Так на вікнах сітки. Та ще й перший поверх». Її слова так на мене вплинули, що після того про самогубство навіть не заїкався. А ще допомагало усвідомлення: люди стільки багато зробили, аби врятувати моє життя (в тому числі ризикували власним), що накласти на себе руки буде нечесно стосовно них.

— Довго відновлювалися після поранення?

— Так. Ось наочна ілюстрація цього: 31 грудня 2019 року (тобто через три місяці після поранення) ми з Катериною офіційно одружилися. Причому, завдяки допомозі ЗМІ церемонія пройшла в Жовтневому палаці. Там треба було здолати десь з десять сходинок. Але тоді це було мені дуже важко. Я вчепився в Катю і повільно дерся вгору. Охоронець, який став свідком цього, пожартував: «Скільки тут працюю, вперше бачу, щоб нареченого так сильно тягнули одружуватись».

До того ми з Катею довго жили в цивільному шлюбі. На весілля не знаходили час: я то на полігоні, то у відрядженні, то на ротації на фронті. А тут з’явилось багато вільного часу, тож вирішили розписатися. Наступний 2020 рік був високосним, тому розписалися в останній день 2019-го.

Поступово я відновився після поранення. Підтримка дружини зіграла в цьому величезну роль. А ще допомогло те, що зайнявся спортом — веслуванням на тренажерах, а також метанням диска. Зараз два рази на тиждень тренуюсь в реабілітаційному центрі Next Step Ukraine, організованому американськими благодійниками з Фонду відродження захисників України. Центр створено спеціально для реабілітації бійців, які отримали поранення на фронті. Заняття безплатні.

Щодо моєї реабілітації слід сказати ще й таке: права півкуля мозку, яку мені прошила ворожа куля, відповідає за рухливість лівої частини тіла, зокрема руки. У багатьох ветеранів, у яких, як і у мене, вражена права півкуля мозку, повернути рухливість лівої руки вдалося, на жаль, лише частково. У мене робота лівої руки відновилась повністю. Без кваліфікованої допомоги лікарів-реабілітологів все це було б неможливим. Дуже їм дякую.

— Чим ви зараз займаєтесь?

— Після поранення я став інвалідом найважчої першої групи, тому не маю права лишитись в армії. Але мене тепер вже цивільного взяли на військову посаду інструктора — передаю свій бойовий досвід новобранцям.

«Ідея написати книгу виникла під час сходження на Говерлу: на чотирьох ветеранів, які тоді пішли на гору, була лише одна нога»

Днями в Києві відбулася презентація книги Анастасії Федченко «Ви перемогли» про 11 ветеранів російсько-української війни, які отримали поранення. Одним з її героїв став Володимир Товкис.

— Ідея написати цю книгу виникла у мене у 2019 році під час сходження на Говерлу, — розповіла на презентації авторка. — На чотирьох ветеранів, які тоді пішли на гору, була лише одна нога. Замість інших ніг — протези. Але бачили б ви, яким позитивом були наповнені ці хлопці, чули б, як вони жартували! Скажімо, коли ми спустились після сходження, вони жартома казали людям, які тільки, но збиралися йти вгору: «Не ходіть туди — ми там ноги загубили». Книгу я писала увесь минулий рік. Вона вже була підготовлена до друку, коли почалося відкрите вторгнення російської армії в Україну. Тому друк було відкладено. Один з героїв книги, розвідник 93-ї бригади з позивним «Сакура» (коли ми з ним спілкувалися, в нього через поранення не було ока й 17 зубів), загинув в травні біля Ізюма. Ще один герой книги (також з 93-ї бригади) або в полоні, або зник безвісти.

Ще маю сказати що ми довго не могли придумати назву цієї книги. Назва «Вони перемогли» з’явилась з легкої руки головнокомандувача Збройних Сил України генерала Валерія Залужного.

Читайте також: Легендарного захисника «Азовсталі», який став відомим на весь світ, успішно прооперували у США (фото)

Фото надано Володимиром Товкисом

На фото в заголовку: Володимир Товкис показав, куди саме влучила ворожа куля. Фото автора

2247

Читайте нас у Facebook