«Вже 9 місяців сина немає, та я все одно телефоную йому»: мама загиблого у Маріуполі морпіха, нареченого «Пташки»
«Війна дала мені тебе, а ти показав мені, що таке справжнє кохання, вірність, побратимство. Що таке бути справжнім воїном, напарником і другом… Ти навчив бути вірною своїй війні, а вона в мене тебе забрала… І з неба ти навчив мене бути сильною, непохитною, незламною вже нічим, сталевою… Ти не любив, коли я плачу, опускаю руки. І я не плачу, я борюсь за двох під твоїм захистом. В серці з тобою, мій янголе, я пройшла Маріуполь, Азовсталь, полон і борюсь далі. І з твоїм іменем на вустах я боротимусь до останнього подиху. Пробач, що ми не встигли поділитись прізвищем… Мій Герой, Янгол, назавжди мій наречений. Дякую, ти назавжди зі мною! І я не плачу, я борюсь! За двох!» — так підписала своє щемливе відео в інстраграмі парамедикиня медичного батальйону «Госпітальєри» Катерина Поліщук з позивним «Пташка». На ньому — світлини молодого та красивого хлопця у формі й звучить куплет «Пісня буде поміж нас»…
З'ясувалось, що мужня військова, яка тримала оборону Маріуполя та не зламалась у полоні, у цій війні втратила найдорожче — свого нареченого, який також зі зброєю в руках боровся до останнього патрона з окупантами. Це 26-річний боєць морської піхоти Ярослав Христюк, який разом із родиною мешкав у селищі Браїлів під Вінницею. Досі рідні не можуть забрати тіло з окупованого міста й поховати героя.
— Все моє багатство — діти… Яні вже 24 роки, Антону — 22. Син раніше служив три роки за контрактом у 30-й бригаді. В результаті отримав діагноз — мерехтливу аритмію, — розповіла «ФАКТАМ» мама Ярослава Христюка Юлія. — 17 лютого йому провели операцію на серці, яка тривала чотири з половиною години. Марійці — 14 років, ходить у дев'ятий клас. Ярослав — найстарший, завжди був нашим тилом. Я завжди казала, що самій залишитись неважко, бо в мене є мої сини та доньки, з якими ми ще й найкращі друзі. Річ у тім, що батько покинув нас, коли Ярославу було три роки. Із 2006 року він вважався безвісти зниклим, його розшукували через поліцію. Аліменти, відповідно, я не отримувала. Звісно, а так хотілось дітям, аби їх взяли за руку й повели на майданчик чи купили морозиво, обійняли… Цинізм ситуації у тому, що лише після загибелі сина батько знайшовся й тепер заявляє, що він активно брав участь у вихованні Ярослава, хоча всі свідки підтвердять, що дітей я підіймала сама.
— Розкажіть про Ярослава. Звідки в нього така любов до армії?
— Знаєте, він завжди був не таким, як усі. Як розповідали побратими, він завжди виконував свою роботу сам по собі. Так і в дитинстві. Він якщо не пройшов пішки 5 кілометрів, день пропав. Ярослав дуже вольовий, завжди за правду. Відсутність тата його загартувала як чоловіка, це така стіна була, такий захист. Він завжди ставив цілі та досягав їх. З Ярославом ми любили сісти у машину й поїхати будь-куди, щоби просто посміятись та поспілкуватись про все на світі.
Для нашої родини війна почалась ще у 2014 році. Тоді Ярослав саме здобув професію столяра у місцевому училищі, але після отримання диплому заявив, що бачить себе в армії. Звісно, я як матір відмовляла. Та слухати не хотів. Бо, як казав син, його думка завжди правильна. Щось в нього довго не виходило пройти медичну комісію, десь місяців два він туди ходив. Думала, що вже руки опустить. Але ні, то не про мого Ярослава. Йому було на той час 18 років. Зрештою він підписав контракт на три роки з 36-ю бригадою морської піхоти, його взяли у десантно-штурмовий батальйон. Пам’ятаю, як проводжала його 29 серпня 2014 року до частини в Одесу, то були сльози гордості й суму… Оскільки у довідці про склад нашої родини було вказано, що я сама виховую дітей, сина не могли взяти у зону АТО. Він хвилювався через це, просив більше нікому не показувати ту довідку, бо вона йому «заважає» бути на передовій. Я досі не знаю, як йому вдалось таки поїхати на схід й боронити Україну на маріупольському напрямку. Коли прослужив два роки, підписав контракт ще на п’ять. Внаслідок бойових дій у Ярослава було три поранення. після першого відбув госпіталь, нічого не розповівши нам, і повернувся на передову. Якось осколок пройшовся шиєю, але не зачепив життєво важливі артерії. Довго ми тоді робили перев'язки. Посікло осколками руку, очі… Та Ярослава нічого не зупиняло! Коли минуло 5 років контракту, син звільнився, побув вдома пів року, відпочив. Вирішили робити йому закордонний паспорт, хотів їхати у Польщу на роботу. Та, як потім з'ясувалось, Ярослав постійно тримав зв'язок із побратимами й зрештою повернувся на війну. Влітку 2021 року підписав третій контракт. На початку 2022 року син вперше зізнався, що познайомився з дівчиною, яка йому дуже подобається. Мовляв, все серйозно і прийде час, він нас познайомить. Імені не назвав, бо особисте завжди тримав у собі. Але не встиг…
Читайте також: Це не була здача у полон: у розвідці розповіли, на яких умовах склали зброю захисники «Азовсталі» та що з ними зараз
— Що вам відомо про обставини загибелі Ярослава?
— Повномасштабне вторгнення син зустрів вже у Маріуполі. Знаю, що з побратимами тримав оборону на заводі Ілліча. Наше спілкування відбувалось через вайбер. Я знала, що зайвого запитувати не можна. Цікавилась, як він… Остання розмова відбулася 28 лютого. Я написала Ярославу: «Синочку, я тебе дуже люблю». Він відповів, що теж. Потім наш зв'язок обірвався. Я весь час чекала й вірила, що це через те, що сильні бої. Син завжди казав, що відсутність новин — це не завжди погано. 22 березня ввечері мені зателефонувала сусідка й повідомила, що до мене приїхали. Я вийшла, біля хвіртки стояли мер, селищний голова… Вірите, не хотіла відкривати, бо зрозуміла, що сталось непоправне. В хаті ще й знаходився син, який лиш місяць, як після операції. Все перепитувала, що, може, це неправда. Відповіли, що ні, Ярослава опізнали. Його земний шлях закінчився 17 березня… Син, який отримав поранення у груди, кинувся рятувати побратима на полі бою. Врятував… Але не встиг пригнутись, як поцілили йому в шию. Мабуть, зачепило сонну артерію. Ярослава поховали у парку на території заводу, зробили це біля берези, щоб можна було потім пояснити, де його знайти. Товариш, якого син врятував, спілкувався зі мною, дякував за порятунок… Вже дев’ять місяців, як Ярослава нема, я його мертвим не бачила, тож не прийміть за божевільну, але я досі набираю його, тримаючи в руках «похоронку», й вірю у диво…
Читайте також: «Били струмом, морили голодом. Чотири місяці, день в день»: звільнений з полону боєць розповів про знущання рашистів
— Знаю, що тіло вашого сина досі залишається в окупованому Маріуполі. Що наразі відомо? Чи є шанс якнайшвидше повернути його?
— Я телефонувала до уповноваженого зі зниклих безвісти Олега Котенка, повідомила, де саме був захоронений Ярослав. Наскільки мені відомо, тіла вже вивезли й триває ідентифікація, а це довго. Чекаємо… Днями спілкувалась з комбатом сина, то, як мені зазначили, його представили до нагороди «Герой України». Він ще за життя був поданий на це звання. Проте так і не встиг отримати орден. Крім того, до цього Ярослав отримав нагороди за мужність та героїзм — медаль «Захиснику Вітчизни», почесний знак «Маріуполь. Відстояли — Перемогли», ордени «За мужність» III ступеня, «За мужність» II ступеня, «За взірцевість у військовій службі». У його кімнаті стільки речей, які він привозив з війни. На столі лежать білі камінчики з острову Зміїний, квитки до Маріуполя, прапор, який зняв з вишки в одному зі звільнених сіл, одяг після поранень. Ярослав казав, що це особлива пам'ять…
.jpeg "Ярослав мав декілька нагород за мужність та героїзм")
— Вже після втрати сина ви дізнались, що його коханою була парамедикиня Катерина Поліщук… Ви спілкуєтесь?
— Її взяли у полон, тому я знайшла контакти її матері та морально підтримувала. Ми зустрічались на Майдані в Києві, разом ставили прапорці на знак пам'яті за загиблими. В нас було спільне горе, я втратила сина, її дочка у полоні. Я раділа, коли «Пташку» випустили. Вона розповіла мені, що вони мали розписатись із сином. Така доля в них важка, дуже мало часу дав їм Господь набутись. Катя розповідала, що мій син був надзвичайним, порядним, добрим. Це правда. Я виховала у Ярослава людяність, і я її бачила. Ви знаєте, характери у сина та Катерини дуже схожі. Обоє люблять Україну та службу. Для сина було вкрай важливо мати дівчину, яка б його розуміла й відпускала боронити країну. Вони дійсно знайшли один одного. Й Катя вкрай важко переживає це все. Та понад усе чекає повернення тіла Ярослава, аби провести його в останню дорогу.
Раніше про пережите на «Азовсталі» та у полоні в Оленівці розповіла військова лікарка Мар'яна Мамонова.
2946Читайте нас у Facebook
