ПОИСК
Інтерв'ю

«Я плачу від любові до України. Від того, що ми з нею зробили», — російська журналістка Вікторія Івлєва

12:00 7 вересня 2022
будинок у Харкові

Про Вікторію Івлеву, відому російську журналістку, фотографа, лауреата низки престижних міжнародних премій, кажуть, що вона знімає і пише серцем. Вона єдиний репортер, який побував усередині реактора четвертого блоку Чорнобильської АЕС, за що була удостоєна найвищої нагороди World Press Photo. Працювала в різних гарячих точках планети — зняла жахи геноциду в Руанді, висвітлювала війни в Таджикистані та Нагірному Карабаху, багато разів була в країнах Африки з гуманітарними місіями. І завжди під час поїздок не лише фіксувала те, що відбувалося, а й намагалася допомагати знедоленим людям.

«Я із тих журналістів, хто не буває над ситуацією. Я завжди в ситуації і йду за своїм серцем», — пояснила вона в інтерв'ю «ФАКТАМ». Івлєва багато років відкрито підтримує нашу країну. Вона авторка книги «Мандрівка, або Подорож фейсбучного хробака по Україні» та фантастичної фотовиставки «Народження України», яку присвятила 25-річчю нашої держави. 2014-го вивозила людей з окупованого Слов'янська, у 2018−2019 роках організувала допомогу полоненим українським морякам, які сиділи в «Матроській тиші», виходила в центрі Москви з одиночними пікетами проти дій влади — перерахування всіх її добрих справ займе не одну сторінку.

Практично відразу після відкритого вторгнення регулярних російських військ, коли не згодні з політикою путіна росіяни рвонули на Захід, Вікторія приїхала до України. Інакше це була б не Івлєва. Вона весь час у русі — Київ, Харків, Буча, Лисичанськ, Миколаїв. Фотографує, пише дуже сильні тексти «тільки про те, що бачить на власні очі», і допомагає, допомагає, допомагає…

— Вікторіє, ми розмовляли з вами 26 лютого. Дуже добре запам'ятала те інтерв'ю. Незабаром ви приїхали в Україну й одразу звалили на себе сакральну та дуже нелегку місію допомагати людям.

— Не думаю, що я маю якусь місію. Просто намагаюся жити чесно, бути в ладі зі своєю совістю та робити те, що хочу. Поки що мені це вдається.

Перше, що впало в очі, коли я приїхала до Києва 9 березня, — місто було абсолютно порожнім, адже більша частина киян виїхала. Ще було відчуття дуже великої злості у людей навколо. Не ненависті, а злості. Люті, як у вас кажуть.

Це відчуття пустельного міста… Я багато про це говорила, скажу і вам. Пам'ятаю, якось йшла Андріївським узвозом, вулицею завжди галасливою та жвавою. На ній навіть у найстрашніший коронавірус все одно хтось сидів і продавав якісь цяцьки. А тут вона була абсолютно мертва — жодної людини, жодної машини. Спуском йшла тільки я. Оце було страшно. Не в сенсі, що вийде Вася з ножем із під'їзду, а через те, що таке зовсім не властиве величезному місту. Якийсь шум завжди повинен бути, а я йшла і чула лише звук своїх кроків і шарудіння піску, що пересипався вітром. Це ж немислимо. Неначе ти один в океані. І раптом починає вити сирена.

Потім поступово Київ став наповнюватися народом, почали знову відкриватись магазини, хоча якісь і не закривали. Пам'ятаю, дуже боялася їздити Києвом, у мене не було жодного посвідчення, тільки російський паспорт із позначкою про перетин кордону. Лише за місяць отримала акредитацію від ЗСУ. А до того боялася, що мене зупинять. Тим більше, що коли ми в середині березня переїжджали з квартири на квартиру, водій нічого розумнішого не придумав, як об'їжджати будівлю СБУ ззаду, і поїхав вулицею, де все оточено. Там нас і прихопили. Мене здивувало, що всі, хто був на тому блокпосту, нормально з нами розмовляли. Не в тому сенсі, що не крили матом (можна й матом, наприклад, якщо це російський військовий корабель), а ніхто не розмовляв зверхньо типу «я все, а ти ніщо».

В Україні більшість людей не має постійного бажання принизити іншого. В росії, на жаль, цього дуже багато. Ось якщо я прибиральниця, то зараз візьму ганчірку і так тобі по сусалам надаю — за все моє життя ти розплачуватимешся, що пройшов мокрою підлогою. Тобто коли тебе весь час принижують і раптом з'являється малесенька можливість принизити когось, ти це робиш на автоматі.

Україна взагалі не є хамською країною, і це дуже добре. Мені дивно, що люди, які їдуть до росії з окупованих територій (і зараз такі є), цього не відчувають. Чи вони вважають, що приниження людей там — це прояв могутності Росії та її величі?

Днями сказала своїм дітям: «Дивно, я пів року прожила в країні, де мене нічого не дратує». Це таке щастя. За всіх складнощів цього життя, за всіх тягот, при тому, що ми всі страждаємо. Звичайно, я не порівнюю свої страждання зі стражданнями тих, хто на передовій, хто живе у Харкові та в Миколаєві, а це теж передові, проте переживаю те саме, що переживає все українське суспільство.

Я багато їздила у ці пів року. Люди спокійно розмовляють про все. Запитань із серії «а що ви тут робите? а з якою метою цікавитеся? що вам треба?» практично немає. Ти питаєш — тобі нормально відповідають. Немає і якогось страху, що тебе сфотографують. Радійте! Ви цього не бачите та не цінуєте. А я як іноземка — бачу. Для журналістів тут просто рай. Не знаю жодної країни світу, де до журналістів ставилися б так, як зараз в Україні. Журналістика тут не завжди професійна, але завжди вільна.

Вікторія Івлєва: «Я не знаю, що ще може бути в запаленому мозку психопата»

— Ви бачили наслідки багатьох війн. Що вас вразило у тому, що відбувається тут?

— Грандіозність зла. Не треба робити з росії меншого монстра, ніж вона є. Це грандіозний монстр. І зло, яке вона творить, — грандіозне. При цьому воно грандіозне по відношенню і до своїх, і до чужих.

Ми розуміємо, що йде руйнація величезної країни, яку вона сама собі влаштувала. Росія принижена, піддана остракізму, вона не скоро повернеться до світової спільноти. Мені здається, що рано чи пізно будь-який росіянин, який би він не був зомбований, все одно відчує, що війна, яку веде наша з ним країна, — несправедлива. Вони, може, й відчувають. Просто в наркотичному дурмані не можуть оцінити та усвідомити цю грандіозність зла та абсолютну жорстокість росії.

Читайте також: «Ми за жодних обставин не підемо на поступки Росії», — Михайло Подоляк

— Ви були присутні на ексгумації останків загиблих у Бучі.

— Будь-яка людина, яка бачила ексгумацію, забути таке не може. Усі стояли мовчки. Ось просто абсолютна тиша. Працювали лише могильники у білих комбінезонах. І вони виглядали як інопланетні істоти.

— Ви зробили якісь фантастичні фотографії цього скорботного процесу.

— Усі, хто там був, такі фотографії мають. Це невимовне видовище неможливо було не знімати.

"Це була грецька трагедія у найвищому своєму сенсі. Така, від якої кам'янієш. Там усі стояли скам'янілі", - каже Вікторія Івлєва про ексгумацію загиблих у Бучі

На подвір'ї церкви Андрія Первозванного стояв підіймальний кран. До нього було прироблено грубо збитий дерев'яний поміст. Такі помости, напевно, споруджували, коли стратили людей у середні віки. Могильники клали на нього тіла. І кран підіймав їх із величезної братської могили. І ось це все разом — і ці білі фігури, і люди, яких дістають, кожного з яких підносили над тобою (це був просто рух крана; розумію, що ніяк інакше, напевно, було не зробити) — виглядало зовсім неймовірно. Урочиста та містеріальна дія. Це була грецька трагедія у найвищому своєму значенні. Така, від якої кам'янієш. Там усі стояли скам'янілі. Тільки клацали фотоапарати.

— Як страшно!

— Страшно. І болісно. Дихати було неможливо. У тій братській могилі були не лише вбиті, а й ті, хто помер у той період у лікарні. Їх теж було нікуди відвозити. Там усіх і ховали. У когось прострілений череп, а хтось помер від розриву серця. Але як ми можемо відокремлювати одних від інших, коли всі вони були позбавлені можливості нормального поховання. Це потрібно не для них вже, звичайно. Я агностик, не вірю у потойбічне життя. Але в будь-якому випадку це важливо для їхніх рідних, адже є якісь традиції, якими живе суспільство.

— Ви нещодавно були у Миколаєві, який постійно обстрілюють рашисти. Як тримаються люди?

— Мабуть, більше, ніж у будь-якому іншому місті України, мене там вразила фантастична сшибка миру та війни. При цьому з миру під час війни крокувати набагато легше, ніж назад. Виходити з війни завжди дуже складно.

Я жила в Миколаєві у родині подруги, у маленькому мирному будиночку. Увечері можна було сидіти на призьбі біля кухоньки й просто дивитися на яблуню. Ось ти сидиш — нерухоме повітря, нічого не ворухнеться, тихо. І раптом починають вити сирени повітряної тривоги, потім ці «бахи». Або приходиш у відомий на весь світ зоопарк, один із найстаріших в Україні, а туди прилетіло вісім касетних снарядів, і три з них залишились лежати. У Миколаєві люди як корабельні щогли — об них усе зламається. Вони по-правильному злі.

Ось що прилетіло на територію Миколаївського зоопарку

— Ви написали про своїх красенів-синів: «Дітей треба виховувати так, щоб вони рятували життя людей». Вони зараз евакуюють мирних жителів із найнебезпечніших зон на Донбасі.

— Це їхній вибір. Мій старший син Пилип живе у Києві чотири роки. Молодший Гнат приїхав зі мною. Ми з ним ні секунди не вагалися. І порив наш був, розумієте, не з росії вихати, а бути з Україною в її стражданнях.

Знаєте, річ у тому, що я далеко не зразкова мати. У дитинстві, коли діти щось витворяли, весь час тицяла їх носом, що якщо так далі піде, вони працюватимуть охоронцями в магазині. Ось у них і з'явилося палке бажання довести мені щось. Мене насправді розпирає гордість за них та вдячність. Якщо чесно, думаю, що вони такі, бо бачили, чим я займаюся.

"Мої сини вивозять місцевих жителів з міст і сіл Донбасу, куди прийшла війна", - каже Вікторія Івлєва

А їхня сьогоднішня діяльність — це все досить випадково вийшло, збіг обставин. Вони ж обоє двомовні. Гнат став фіксером ( це координатори, які допомагають журналістам, які приїхали на місце подій, часто виконують роль перекладачів. — Авт.) . Він раніше за мене отримав акредитацію від ЗСУ, працював з ТF1 — одним із провідних телеканалів Франції. Побував практично скрізь. Виявився серед перших, хто потрапив до Бучі. Бачив «артистів театру імені Франка», як розповідали по російському телебаченню про вбитих людей, які лежали всюди.

Коли знімальна група, в якій був Гнат, зайшла на подвір'я одного будинку, там лежали мертві жінка та чоловік. Гнат сфотографував жіночу руку. Ця фотографія теж стала досить відомою. Пізніше, переглядаючи кадри, побачив, що поряд із жінкою лежали ключі та брелок Євросоюзу. Коли знімав, він цього нюансу не помітив.

Я йому сказала: «Треба знайти родичів і повідомити, що маєш фотографію. Для них це може бути важливим». Сусіди цих загиблих дали Гнатові номер телефону їхнього сина. За кілька днів він наважився і зателефонував. Виявилося, що було вбито батьків диригента Львівської опери.

Потім вони поїхали до Мотижина, де виявили труп, якого не знайшла поліція. Загалом він під час цих поїздок із французами майже щодня бачив мертвих людей. Думаю, це сильно на нього вплинуло. Він став дуже швидко дорослішати.

Незабаром він втягнув у фіксерство і Пилипа. Але братові займатись таким не дуже сподобалося. У Сєвєродонецьку він попрощався з журналістами та прийшов до міського гуманітарного штабу: «Може, вам треба щось пласке тягати, а кругле катати?» Почав їм допомагати, систематизував усю роботу. Внаслідок цього фактично став заступником керівника цього штабу.

Нині сини вивозять місцевих жителів із міст та сіл Донбасу, куди прийшла війна. Їхні будні — це робота в пеклі. Вже евакуювали понад тисячу людей. Пилип взагалі пробув там майже невилазно три місяці. Нині вони займаються евакуацією жителів Соледара. За рівнем інтенсивності досвід моїх дітей уже перевершив мій. Я таки не професійний рятувальник. І потім я поїхала, щось зробила — шмиг у нірку і сиджу, потім знову поїхала. А вони роблять це безперервно. У їхній команді американці, британці, канадці. Мої діти постійно ризикують життям, я стежу за ними по сторінці Гната в Instagram. Щовечора думаю: «Боже, день минув — вони живі, яке щастя».

— Процитую вас: «Господи, як страшно дорослішають мої сини й тисячі інших синів, залучених моєю країною в цю пекельну м'ясорубку. Я не хочу тебе, русский мир, іди геть, і будь ти проклятий». Ви переживаєте те саме, що й українські матері.

— Напевно, все-таки менше, ніж матері, у яких діти на передовій. Хоча іноді думаю (не тому, що я міряюся), що, може, солдат, який сидить у бліндажі та стріляє звідти, більше захищений, ніж хлопці, які їдуть на неброньованій машині за двісті метрів від позицій противника рятувати людей.

— Ви опублікували чудовий текст про те, як вивозили людей з Лисичанська «Лисик. Останні дні«. А у Facebook навіть покепкували над своїм фото у касці: «Моя haute couture — висока військова мода літа 2022 року».

— Знаєте, я з великим задоволенням була б без каски. Каска тебе від людей відокремлює. Ти в касці та в бронежилеті, а навпроти тебе стоїть тітонька у старих стоптаних капцях. Вона в цьому жаху живе щодня, ходить без каски, бо її не має. Та якби навіть і була, вона не стала б її одягати. Чим ти краще? Тим, що ти Вікторія Івлєва, ти журналіст, значить у винятковому становищі маєш бути? Тобто тебе треба врятувати, а цю тітоньку — не треба?

"Моя haute couture - висока військова мода літа 2022 року", - прокоментувала Вікторія Івлєва цю фотографію

Пам'ятаю, влітку 2014 року я жила в окупованому гіркіним Слов'янську. Теж займалася евакуацією. Те, що тоді там відбувалося, звичайно, незрівнянно за рівнем грандіозності диявольського задуму з тим, що зараз відбувається. Води не було. Ми ходили на водокачку, яка знаходилася поряд із моїм будинком. Там постійно стояла мовчазна похмура черга з відрами, баклажками та пляшками.

І ось одного разу відчинилися ворота і на територію водокачки увійшли донецько-луганські товариші, а за ними якісь дивні постаті в розлітайках, немов у середньовічних лицарів, на головах шоломи, як у космонавтів. А я стояла в такій напівпрострації. Рухається черга, і добре. Дивилася на цих гостей і нічого не могла зрозуміти. Коли один обернувся, побачила, що в нього на спині написано «Преса».

Один із них мене впізнав. Підійшов до мене, сказав щось хороше, не пам'ятаю що, просто по-людськи. Потім каже: «Так важко працювати. Люди взагалі не хочуть розмовляти». А я подумала: як це смішно, що люди з тобою, інопланетянином, не хочуть розмовляти. З чого б це? Більше того, дозволила собі підленьку думку: цікаво, я ось тут стою з баклажкою, в драному сарафані та стоптаних капцях, а ти весь із себе такий. Хоча я розумію, що все правильно, що вони в такому вигляді приїхали, але як журналіст розумію і те, що такий зовнішній вигляд тебе відокремлює від правди та життя простих людей. Тобто споруджується стіна нерівності.

Тому зараз, коли розмовляла з кимось, таки намагалася хоча б каску зняти. Бронік не так кидається у вічі, як каска. А то ти заходиш у захисті й кажеш: «Давайте швидко їдьте звідси, треба рятуватися». А вони думають: «Та пішла ти…», хоч і не вимовляють це вголос. Мені здається, що журналістика взагалі передбачає рівність. Ти мені абсолютно рівний просто тому, що ми дві живі людини. Ти не кращий і не гірший за мене.

Евакуація людей з Лисичанська

Читайте також: «Для перемоги у Росії резервів немає, для ведення війни є», — Марк Фейгін

— Було дуже страшно?

— Ні. Просто ти в'їжджаєш до міста внутрішньо дуже зібраний. І займаєшся справою. Так, розумієш, що будь-якої хвилини машина може наскочити на міну, може початися обстріл, може щось прилетіти. Але в тебе є якісь свої цілі та завдання. Допустимо, розповісти про це. Тому ти зосереджуєшся і робиш свою роботу.

Це не страх, це, навпаки, цілюща енергія порятунку. Я писала у своєму тексті про неї. Саме вона дає тобі поштовх, з'являється бажання жити й щось робити. А вже якщо тобі вдається когось врятувати, якось допомогти чи хоча б бути при цьому… Напевно, тільки лікарі можуть зрозуміти таке. Думаю, для кожного медика порятунок людини, навіть якщо це десятитисячний врятований, все одно диво. Хоча, звісно, порівняно з першим врятованим це перетворюється на рутину. Це як пологи, якщо ти на них присутній всоте.

— Чудово пам'ятаю вашу фотовиставку «Народження України». Ви у 2016 році знімали появу на світ маленьких українців. Класна ідея, чудові фотографії. Усі, хто побував на тій виставці, у захваті.

— Ось ти бачиш цей пекельний біль. Далеко не всі народжують з уколом у спину, далеко не всім давали знеболювальні. Не розумію причин, це не моя справа, але, звичайно, хотіла б, щоб усі народжували без болю. І ти фіксуєш ці муки. При цьому не можеш стояти та гладити людину по голові, бо маєш твою справу. І ти себе проклинаєш за свою професію. А людині настільки фігово, що вона не може сказати: «Приберіть цю наволоч звідси, щоб вона перестала клацати».

"Щойно з'являлася людинка, все змінювалося в одну секунду. Стільки сонячних променів відразу починало світити", - розповіла Вікторія Івлєва про створення фотовиставки "Народження України"

Але! Щойно з'являвся чоловічок, все змінювалося за одну секунду. Стільки сонячних променів одразу починало світити. Миттєво все змінювалося. Немов посеред туману визирнуло сонце. Відчуття повного щастя. Я звернула увагу (може, мені так щастило, все-таки я бачила загалом близько сотні пологів, знімала у 24 обласних центрах), що всі акушери — чудові люди. Якісь красені та красуні. Тому що на них усіх впливає ця енергія життя, яке народжується.

Мені дуже шкода, що цю виставку показали лише у Києві та Сєвєродонецьку.

— Не дуже хочеться розмовляти про росію, оскільки нас зараз хвилює виключно наша перемога. Але так дивно, коли звідти пишуть щось на кшталт «жалійте нас, нам теж нелегко».

— Навіть ті, хто проти війни, не розуміють, що тут робиться. Мені здається, що неможливо визначити цей нерв, яким ми всі міряємо, поки ти не опинишся тут. А всі ці стогнання та страждання… Та про що ви? У вас є совість? Стільки смертей, горя, мук, нещасть у країні, на яку ви напали. А ви — «ах, нам не дадуть візу до Європи». Та й хрін із вами.

Я вам чесно зізнаюся, якщо Україна скаже: «Твоя посвідка на тимчасове проживання закінчується, вали звідси», а Західна Європа закриє всім росіянам в'їзд до Євросоюзу, прийму те, що буде зі мною, тихо та абсолютно покірно. Яке я маю право вимагати: «Дайте мені візу, я дуже хороша?» Так, я не найгірша, тож і приїхала сюди. Але говорити «ах, українці, ви знаєте, мені тут дуже погано, я сумую за своєю квартирою», «ах, українці, пожалійте мене» — це ж маячня. Це безглузді тусовочні розмови, я в них взагалі не беру участі. Від мене це так далеко. Мені так соромно, так гидко. Що вони обговорюють?

Раз ми вже завелися на цю тему. Днями подумала ось про що. Переважна більшість росіян, які мають закордонні паспорти, їздили на відпочинок до Туреччини, Єгипту, Таїланду. Не бачу в цьому нічого поганого. Заради Бога. До Західної Європи вирушала меншість. З кого вона складалася? З діячів культури (лівих і правих, добрих і поганих — від Микити Міхалкова до Андрія Звягінцева), будь-яких політиків, назвемо їх загальним словом дисиденти, а ще з дружин та дітей чиновників та всієї іншої гопоти, яка зараз при владі в росії. То ви зараз за них б'єтеся, товариші? Щоб вони могли їздити? Та хай забудуть про візи назавжди. Я взагалі не бачу приводу для обговорення. А вони бачать. Не розумію, яку дурість і безсоромність треба мати, аби цілком серйоно обговорювати ці візи на Захід.

Читайте також: «Для кремля мирна домовленість буде проміжним кроком, а для України кінцем держави», — Роман Безсмертний

— Путінський режим підтримує величезна кількість творчих людей. Але навіть на їхньому фоні ті, хто поїхав у зруйнований рашистами Маріуполь — Агурєєва, Миронов і так далі — виглядають особливо бридко і цинічно.

— Був чудовий фільм по повісті Юрія Трифонова «Довге прощання». Агурєєва там зіграла дівчину, яка вийшла заміж за коханням, поступово скривилася і стала просто б… дью, якщо коротенько. Виходить, тепер саму себе зіграла. Мені дуже шкода. Красива жінка, красива актриса.

А як вам текст відомого режисера Едуарда Боякова «Камбала та пеленгас», де він пише, як вони приїхали до Маріуполя, показали спектакль, а потім із задоволенням їли рибу? «Ми, безумовно, заробили право викупатися в Азовському морі й право на приголомшливих камбалу і пеленгаса, щойно виловлених, а отже, не порівнянних з ресторанами на Патриках». Для мене це абсолютне втілення нацизму. Такого вигостреного, сталевого, ідеального. Для них це і є über alles (у перекладі з німецької «над усе». — Авт.).

— Подруга каже: «Вночі прокидаюся і не вірю, чи це з нами відбувається».

— З нами, з нами. Нам із цим жити. А що робити? Але це пройде. Потрібно дожити. Тому головне — стежити за своїм здоров'ям.

Знаєте, я все думала, що нічого не написала у перші дні вторгнення.

— Та ви писали! Дуже врізався в пам'ять пост від 24 лютого у «Фейсбуці»: «Війна розпочалася. Наші танки на чужій землі. Зеленський оголосив воєнний стан. Я задихаюся. Боже, врятуй Україну!» І ще того ж дня: «Точно тепер знаю, як почувалися німецькі антифашисти 1 вересня 1939 року: пекельний сором і ненависть».

— Наразі знайшла текст, який, виявляється, написала напередодні, 23 лютого. Я так очманіла. Прочитаю його вам.

«Що мені здається особливо важливим саме зараз, на порозі великої війни. Насамперед і найголовніше — зберігати себе, своє ставлення до життя, свої життєві принципи, своє розуміння добра і зла. Не взаємодіяти з владою, наскільки це вийде. По можливості нічого в неї не брати й нічого додатково не віддавати.

Допомагати тим, хто у великій біді всередині країни, не забувати про них та їхні страждання — писати листи, ходити на суди, відправляти передачі. Любити своїх близьких. Це дуже важливо — любити людей, які поряд з тобою посеред війни.

За жодних обставин не читати, не дивитися і не слухати російських пропагандистів. Забити телевізор назавжди. Не купувати їхні книги, не дивитися їхні вистави, просто закрити від них усі щілини, кватирки, вікна та двері. Новини можна дізнаватись у зведеннях інформагентств.

Максимально дбати про своє здоров'я — невідомо, які випробування попереду, так само як невідомо, які перемоги та які Гааги.

Допомагати Україні — словом, ділом, думкою, найдрібнішим жестом підтримки. Не підраховувати. Не трусити. Не нити. Не боятися.

І ще — любити росію — без нашого кохання залишиться лише безглуздий простір з замученим населенням, тотальним імперством, радянською владою, вульгарністю, задушливою жадібністю та брехнею. Бережіть себе, друзі мої. Ні війні!"

— Цинічна тактика Заходу, на думку багатьох аналітиків, — гранично вимотати росію за наш рахунок. Вони вважають, що Захід боїться перемоги України, оскільки не знає, що робити з росією.

— Перемогти росію неможливо. Занадто великий простір, надто багато народу. Виходить, єдиний вихід — міняти там людей.

— Місія нездійсненна.

— Зараз вони проклинають Захід: «Через нього немає в магазинах того та іншого». Рано чи пізно таки почнуть приходити до тями, бо трунами стануть завалювати країну. Поки що це не така масштабна війна для росії. Але все одно до неї залучається все більше росіян, хоч би як хто опирався.

Читайте також: «Росія поки що війну не програла. Вона може вести її довгі роки», — військовий аналітик Ігаль Левін

— Нещодавно прочитала, що за ці кілька місяців у Тиві різко, майже на третину, знизилася злочинність. Певно, весь кримінал погнали на війну.

— На світі лише двісті тисяч тувинців. Усі вони живуть у росії. Це один із нечисленних народів і один з найбідніших регіонів російської федерації.

Ось яку історію я прочитала на одному тувинському Telegram-каналі. За ці пів року на війні було вбито понад сто тувинців. У відсотковому співвідношенні загиблих до кількості населення Тива стоїть на першому місці в росії. Чому стільки тувинців загинуло? Виявляється, їх використовують так само, як американці використовували індіанців навахо — як зв'язкових на першій лінії. Ось він спостерігає за позиціями ЗСУ і тувинською мовою передає інформацію наступному тувинцю, який перекладає це все командирам. Думаю, що в Україні людей, які знають тувинську мову, немає.

Найдивовижніше в цій історії те, що міністр оборони шойгу — представник цього маленького народу. Тобто яким треба бути негідником, щоб зі своїм народом ось так чинити… Гаразд росіяни, їх багато, їм винищення ще багато років не загрожує. Але в усіх маленьких народів дуже розвинений інстинкт збереження нації. А у шойгу, виходить, — ні.

У цьому ж Telegram-каналі дуже правильно звертають увагу на те, чому на телебаченні постійно йдеться про національності учасників війни з Україною. При цьому закладають у підсвідомість, що вони такі тварюки, а десь ходять добрі прекрасні російські піхотинці. Та вони всі громадяни росії та всі військові злочинці.

Процитую один текст із цього Telegram-каналу. «Багато хто терпів поблажливе ставлення до нас, неросійських, роками. Але у 2022 році шовіністичні настрої досягли свого піка. Російський уряд мало того, що розв'язав злочинну війну, напавши на український народ під приводом денацифікації, так ще й навмисне знищує у цій війні представників нацменшин, які мешкають на території росії. Принагідно виставляючи їх головними нелюдами в російській армії. Головні націоналісти сидять у кремлі та обіймають усі важливі в країні посади. Денацифікація потрібна насамперед росії».

"Це не озеро, це кратер від авіабомби, скинутої льотчиком моєї країни на Україну для вбивства людей та максимального спотворення їхнього існування. Околиці Лисичанська", - підписала знімок Вікторія Івлєва

— Тих, хто в росії йде всупереч із «лінією партії», зараховують до іноземних агентів. Ви теж у цій категорії?

— Нещодавно розмовляла із відомою правозахисницею. Кажу їй: «Якось все повз, нас не „призначають“ іноагентами, щось ми з тобою не допрацьовуємо». Вона відповіла: «Навпаки. Просто ми з тобою не в цій тусовці, бо зайняті справою». Ми взагалі не в тусовці. Ця тусовочність і в Україні є, але не такою мірою.

— Ви часто плачете?

— Ні. Але якщо плачу, то від любови до України. Від того, що ми з нею зробили…

Читайте також: Філіп Карбер: «Успіхи України призвели до того, чого ніколи не було в історії»

4581

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів