«Дивлюсь, як дружина надсилає мені повітряний поцілунок, і чую ще два «прильоти»: під Бахмутом на очах у чоловіка загинула військова стрілець
«В останню річницю весілля дружина написала: «Бажаю, щоб наше сімейне вогнище ніколи не згасло»
— Свого біологічного тата Таня не знала, його замінив вітчим Іван, — розповів «ФАКТАМ» чоловік загиблої Володимир Фесенко. — Дружина ще змалечку була «пацанкою» — обожнювала з хлопцями у футбол побігати, по дахах полазити, з її обличчя ніколи не сходила усмішка. Вона була красивою не лише ззовні, а й внутрішньо. Гарно малювала, вишивала, ткала килими… Кохана обожнювала життя, яке так швидко у неї відібрала ця клята війна. Хіба я міг колись подумати, що замість того, аби дарувати дружині її улюблені білі хризантеми, купуватиму їх на кладовище.
Певний час Тетяна навчалась у Василькові, згодом здобула освіту аграрного спрямування. Але пристрастю її життя була меблева справа, до якої дружину залучив мій побратим з війни Андрій. В нього на той час був власний бізнес. Починала Таня зі шліфування, потім я її напоумив працювати з різьбою, реставрацією. В основному займалась патиною, а це досить кропітка робота, яка вимагає постійного вдосконалення. Таня планувала з Андрієм розширити бізнес, але не склалося. Вже немає ні Андрія, ні моєї дружини…
— Як ви познайомилися з Тетяною?
— Це казкова історія. Був 2013 рік. Я випадково потрапив не на ту зустріч випускників коледжу. Й коли Таня стала розпитувати, хто я, почав видумувати, що ми добре знайомі й разом вчилися. Знаєте, вона мені ще тоді здалася найкрасивішою у світі дівчиною! До п’ятої ранку ми гуляли, домовились зустрітися наступного дня. Таня не прийшла. Але через місяць випадково зустрів її у кафе на іменинах подруги. Підійшов і заявив, що вона винна мені побачення й точно буде моєю. Таня відповіла, що ні. Та ми розійшлись. У кожного було своє життя.
Під час АТО я служив у добровольчому батальйоні «Химери». Якось дізнався від знайомих, що Тетяна вагітна від іншого. Було боляче, з дурості одружився з іншою жінкою, але сім’я у нас не склалася. Таня теж після народження доньки не жила з її батьком. А у 2017 році ми знову зустрілись. І тоді обоє зрозуміли, що це точно доля. Коли стояли в РАЦСі, я жартував, що раніше дружина божилася, що не буде моєю. Та від долі не втечеш. Мене зовсім не лякало, що у Тані дитина, я люблю Лізочку, як рідну. У вільний час ми відпочивали на природі, возили доньку на море, у Карпати, у нас склалися чудові відносини між нашими батьками.
В нашу останню річницю весілля дружина вкотре присвятила мені зворушливий пост, від якого серце стискається: «Мій коханий чоловіче, моя рідна душа, з Річницею! Бажаю, щоб наше сімейне вогнище розгорялося все сильніше від тих дров, що ми йому підкидаємо, і щоб ми ніколи не дали йому згаснути! Нехай наше взаємне кохання береже й захищає від лихого поголосся. Ти назавжди чоловік моєї мрії! Вітаю, щастя моє!»
Читайте також: «Хочемо, щоб її не жаліли, а щоб нею захоплювались»: історія 19-річної військової, яка втратила ногу після поранення у Херсоні
«Наша донечка придумала Тані позивний — «Мурка»
— Як ви з дружиною опинилися на війні у 2022 році?
— Почну з того, що робота у меблевій сфері підкосила здоров'я дружини. Дійшло до того, що наприкінці 2021 року їй призначили та провели операцію: видалили частину матки й встановили дороговартісний імплант, бо ми так мріяли про ще одну дитину… 5 січня Тані зняли шви.
11 лютого мене викликали до військової частини. Прийшовши додому, сказав дружині, що буде війна. Тетяна відразу повірила, ми заздалегідь підготували довіреність на випадок, якщо рідним доведеться вивозити Єлизавету. Кохана ще тоді мені сказала, що як я піду служити, то й вона теж…
24 лютого почалася велика війна, й дружина, ще у бандажі, без вагань прийняла рішення воювати. Так почався наш складний шлях. Бо їздили ми у складі 129-го батальйону Територіальної оборони Києва в Гостомель, Бучу, Мощун, Старі Петрівці, на аеродром в Жуляни. Потім ми зустріли моїх побратимів, кумів і назвали свій підрозділ «Чорні лебеді», а входили туди дуже професійні бійці. Я займався розвідкою. А ось з «Муркою» — такий позивний Тані придумала наша донечка — була халепа, адже чоловік та жінка не можуть служити разом. Проте командир 244-го батальйону Територіальної оборони Києва, в якому ми останній час перебували, пішов на поступки й дав нам таку можливість. «Мурка» служила стрільцем. Після навчання їй дали окреме випробування: попросили весь підрозділ лягти на землю, а Тані потрібно було випустити всю стрічку патронів над нашими головами, на відстані 50 сантиметрів над землею.
— І як, впоралася?
— Авжеж! Таня це зробила. Ба більше, в неї навіть ні на секунду рука не затремтіла. Після того сказала: «А можна ще?» Я нею пишався. Таня опанувала ПКМ, я навчив її стріляти з СГД, АК-74, ПМ, АГС. Згодом придбали їй гвинтівку AR-15, це була її улюблена зброя. Крім того, я навчив дружину розмінування, вона добре володіла саперною справою. Останнім часом ми з Танею та іншими бійцями сформували нову групу — «Памороки». Поза спинами нас вважали загоном самогубців, тому що виконували вкрай складні завдання, починаючи з Харківщини. Невдовзі нас кинули на Донеччину, під Бахмут, де, власне, й не стало моєї дружини.
— Знаю, що дуже боляче, але згадайте події того трагічного 5 березня.
— Тетяна перебувала у найбільш захищеному окопі, перед ним були три пеньки й колоди, які добре прикривали його. Спочатку в окоп прилетіло два снаряди, один впав і не розірвався, я був за 5 метрів від Тетяни, та мене сильно оглушило. Підіймаю голову, а дружина надсилає мені повітряний поцілунок. І в цей момент я чую ще два «прильоти». Я кричу до дружини, повзу… Вона вже не відповідала. Окоп, де були Таня з побратимом, повністю засипало. Очі дружини ще були розплющені, вона трималася руками за каску, на губах — усмішка. Я не бачив крові, тому подумав, що вона ще жива. Мерщій рятувати! Взяв її на руки та два з половиною кілометри ніс на місце евакуації з надією, що мою Танюшу врятують. Та не встигли. Лікарі констатували смерть. Осколки зайшли в ключицю та прошили дружину повністю. Її побратим теж не вижив…
.jpg "Тетяну поховали з почестями на Алеї Слави у Гостомелі")
Тетяну ми поховали з почестями на Алеї Слави у Гостомелі… Після похорону займаюся всиновленням Єлизавети. Хочу, щоб дитина після втрати мами не почувалася самотньою і залишеною. Спочатку донечка багато плакала через загибель мами, тепер знає, що вона ангел. Я пообіцяв собі, що ми обов’язково переможемо та я завжди буду поруч. Але поки в мене немає всіх документів, повинен повернутись на фронт і мстити за Таню та інших героїв.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію Марії Власюк — медикині 80-ї десантно-штурмової бригади, яка у 27 років загинула на Луганщині під час евакуації поранених побратимів. Українці створили петицію, в якій просять надати їй звання Героя України посмертно.
3643Читайте нас у Facebook
