ПОИСК
Інтерв'ю

«Один боєць п’ять разів отримав поранення, але повертався в бригаду. А на шостий раз загинув», — військовий медик

13:35 30 червня 2023
військові медики

Військові медики, яких в армії називають янголами-охоронцями, зізнаються, що понад усе бояться не встигнути допомогти пораненим, тому мають 24/7 бути готовими до будь-яких складних випадків і завжди викладатися сповна. Їм самим дуже важко, бо доводиться щоденно пропускати через себе чужий біль, відчай та страх. Їх робота — це повний спектр від легких травм до роздроблених кісток та відірваних кінцівок.

Про те, як рятують наших захисників, «ФАКТАМ» розповів 29-річний командир медичної роти 25-й бригади, капітан медичної служби Віталій Жук.

— Віталію, спочатку розкажіть, будь ласка, трохи про себе.

— Я з Полтави, культурної й духовної столиці нашої країни. У 2017 році закінчив Полтавський державний медичний університет і вступив до інтернатури Української військово-медичної академії, спеціалізація — хірургія. Там одразу підписав контракт із ЗСУ, тобто став кадровим офіцером. До того в нашій сім’ї не було військових.

— Тобто усвідомлювали, що рано чи пізно потрапите на фронт.

— Скажу так. Ніколи не думав, що опинюся на фронті. Планував, що за розподілом потраплю у військово-мобільний шпиталь. Але життя склалося так, що потрібно було йти у війська. Після інтернатури наприкінці липня 2020 року потрапив за розподілом у славетну 25-ту Січеславську бригаду на посаду начальника приймально-сортувального відділення.

Через два тижні вже був у зоні ведення операції Об’єднаних сил у Щасті Луганської області. Там ми працювали до кінця листопада. Тоді на фронті була тиша, тому стикатися з пораненими не довелося. Потім бригада вийшла на відновлення, а в серпні 2021-го зайшла в Авдіївку (я на той час вже став командиром медичної роти). Відтоді наша бригада жодного разу не виходила повноцінно на відновлення і не ротувалася.

РЕКЛАМА

До повномасштабного вторгнення через мої руки пройшло близько десяти поранених різних ступенів важкості. А вже з 24 лютого почалася тяжка робота, яка не закінчується й понині.

Читайте також: «На фронті жодного разу не чув: «Чого я пішов на війну? Що я тут роблю?» — 80-річний полковник ЗСУ, який воює простим солдатом

РЕКЛАМА

— Яким для вас був той жахливий ранок?

— Напередодні перед тим, як лягти спати, сказав черговому: «Щось там на ранок намічається, але я в це не вірю. Тому якщо що, розбудиш мене». О 5:30 прокинувся від крику: «Ракети пішли по Дніпру! Всім підйом, бути готовими».

РЕКЛАМА

— І почалася робота на «нулі».

— До того наш підрозділ не здійснював евакуацію з переднього краю. Ми були розташовані у віддаленості від лінії зіткнення, на точках передачі поранених. Але тут наші екіпажі одразу почали займатися евакуацією. На початку, коли йшла перша хвиля мобілізації, не вистачало людей, тому періодично самому доводилося сідати в машину, виїжджати за пораненими, стабілізувати їх там і відвозити до нашого шпиталю.

— Ви так говорите, ніби це легка прогулянка.

— Це я зараз так кажу, тому що живу півтора року в такому режимі, вже нерви стали сталевими. На початку, звичайно, були страх та хвилювання. Але, коли ти знаєш, що є поранений, коли сідаєш в машину в бронежилеті, касці, зі своїм рюкзаком, зовсім не думаєш про небезпеку. У тебе просто виключаються всі відчуття та емоції. Ти знаєш, куди їдеш і навіщо. А от коли вже забрав пораненого, зробив так, що він стабільний і живий, ви доїхали до шпиталю, ти його віддав, тоді можеш видохнути, викурити сигарету і подумати: оце я сьогодні катався, оце я заїхав.

Бувало, звичайно, що і не довозили когось. Але не можна зациклюватися на цьому. Ти кожного дня десятки людей через себе пропускаєш. Коли дехто з моїх колег дуже близько сприймали до серця ці трагедії, чесно вам скажу, до хорошого це не приводило. Це ламає психіку людини або відбувається щось ще гірше, не буду навіть коментувати.

«От коли вже забрав пораненого, зробив так, що він стабільний і живий, ви доїхали до шпиталю, ти його віддав, тоді можеш видохнути, викурити сигарету і подумати: оце я сьогодні катався, оце я заїхав», - розповів Віталій Жук

Щодо наслідків нервових зривів, нам треба думати, як допомогти людям з ПТСР. Їм допомога потрібна була ще на позавчора. Брехати не буду. Скажу, як є, що, на жаль, сьогодні в нашій державі не розвинута система надання психологічної допомоги військовим. Бачу це на своєму рівні. Тому люди справляються своїми силами або звертаються до непрофесіональних психологів і психіатрів. Це дуже болюча тема для мене.

Багатьох хлопців привозили до нас на лікування на три-п'ять днів. І от проїжджає машина по вулиці дуже швидко, а цей боєць миттєво залітає під ліжко. Він звик, що такий шум тільки від ворожого літака, гелікоптера або ракет. Йому кажеш: «Все добре, ти в безпеці». Але він дуже довго від цього відходить.

— Напевно, були якісь яскраві приклади, коли людина була приречена, а її якимось дивом врятували.

— Суто в нашій медроті є як мінімум п’ять підтверджених таких чудес. Ми долю цих людей відстежуємо. Всі вони наразі живі, хоча без деяких кінцівок, і проходять реабілітацію. Коли їх привозили до нас на стабілізаційний пункт, майже всі казали: «Та тут вже без шансів». Але я або хтось інший заперечували: «Ні, давайте спробуємо». Людину заносили й починалася реанімація, яка виявлялася вдалою. Характер поранень був різний. Починаючи від вогнепального проникаючого голови, коли мізки майже витікають назовні, до усіляких поєднаних проникаючих поранень і живота, і грудної клітини.

Але розповім про дуже яскравий випадок, коли ми вже були безсилі. Під час Лиманської штурмової операції привезли бійця, у якого понад добу був накладений турнікет на правій нижній кінцівці. Звичайно, що після такого терміну порушення кровотоку ми нічого не могли зробити, окрім як залити його рідиною, стабілізувати основні життєві показники (тиск та пульс) і зменшити інтоксикацію.

На запитання: «Чому в тебе так довго був накладений турнікет?», він відповів: «Я був один в посадці, по мені прилетіло, я сам собі його наклав. Добу мене не могли забрати». Травма у нього була мінімальна, тобто були всі шанси зберегти кінцівку. На жаль, він не був обізнаний, що можна було цей турнікет з певною періодичністю попускати. Він просто цього не знав. Тому довелося зробити дуже високу ампутацію. Коли ми йому все роз’яснили, у нього з’явилися сльози. Але він сказав: «Ну, нічого, хлопці. Зате я живий».

Щодо тих, хто повертався у стрій після важкого поранення, був у нас один боєць, який в різні періоди п’ять разів отримав поранення. Ми йому надавали допомогу, він проходив реабілітацію та повертався в бригаду. Але на шостий раз йому не пощастило — він загинув.

Є в нашій бригаді люди, які воюють з титановими пластинами в нижніх кінцівках. Звичайно, що не в окопах, тому що їм важко, але, наприклад, на посадах в районах забезпечення виконують свої військові обов’язки.

Робота військових медиків - це повний спектр від легких травм до роздроблених кісток та відірваних кінцівок

Читайте також: «Одного бійця привезли на евакуацію як загиблого. А медики його воскресили»: захисник України про війну «на нулі»

— І військові медики теж герої.

— Прикладів героїзму багато. Від буденного, коли колега проводить вдалі реанімаційні заходи, які дали результат, і людина жива й досі, до такого, коли екіпаж їде на евакуацію і попадає під обстріл. Наприклад, уламок розміром з кисть руки розбив лобове скло і пройшов у п’яти сантиметрах від голови водія, а менший уламок прилетів йому в око, але він все одно поїхав на евакуацію і повернувся звідти.

Звичайно, є й загиблі побратими-медики. Не без цього.

Не можу не сказати про наших бойових дівчат. Більшість персоналу, особливо молодшого, це саме жінки. Зрозуміло, що є нюанси в їхньому перебуванні в таких умовах. Нам важко, коли тиждень ніде помитися, а як їм? Тому зайвий раз треба, щоб пацани потурбувалися і нагріли гарячу воду.

Але жодна з них ніколи не відмовляється виконувати бойове завдання, катається на рівні з хлопцями на будь-яку бойову точку, на будь-яку евакуацію.

— Під час гарячої фази війни на Донбасі у 2014−2015 роках медики оперували в бліндажах, в якихось сільських клубах, літніх кухнях. В яких умовах працюєте зараз?

— Сьогодні ніхто з медиків, які безпосередньо знаходяться в окопах або здійснюють евакуацію найближче до переднього краю, таким не займається. Навіть якщо хірурги або анестезіологи за професією здійснюють евакуацію. Тому що це не відповідає жодним стандартам НАТО. Повний спектр кваліфікованої допомоги надається тільки на стабілізаційному пункті нашої медичної роти.

Щодо ризиків, хоча ми знаходимося на відстані 10−15 кілометрів від лінії зіткнення, дуже часто, коли працюємо, нас криють міномети або щось інше. Навіть є фотографії наслідків цих обстрілів. А під час наступальних дій, коли йдуть переміщення підрозділу кожні два-три дні й ти їдеш за наказом наосліп, попередньо не подивившись куди, то доводилося розташовуватися в різних місцях, починаючи з амбулаторій, де був мінімальний ремонт, до звичайної хатки. Іноді працювали в наметах.

«Під час наступальних дій доводилося розташовуватися в різних місцях, починаючи з амбулаторій, де був мінімальний ремонт, до звичайної хатки. Іноді працювали в наметах», - розповів Віталій Жук

Читайте також: «Поранений військовий з відсутністю дванадцяти з половиною сантиметрів кістки вже проходить реабілітацію»

— Це ж таке навантаження, напруга, відповідальність. Як відновлюєтесь?

— Найчастіше при будь-якому наступі активна фаза триває максимум два-три дні, потім вона йде на спад. Тому дві-три доби без сну — це для нас вже нормально. Ти спокійно працюєш, навіть не помічаючи втоми. Так, фізично вимотуєшся, але ти на куражі, ти на драйві. А от коли все закінчується, тоді вже накочує шалене виснаження.

Хтось може спати потім цілий день, хтось книжки читає, хтось, звичайно, може трішки «вжити» в розумних межах. Всі по-різному. А хтось бігає. Є у нас спортсмени, які навіть після двох днів без сну хочуть лише побігати.

— Доводилося рятувати поранених полонених росіян?

— Це взагалі окрема тема. Доводилося, і дуже часто. Був випадок, коли привезли одразу сімох. Ми надали їм допомогу й потім чекали, поки їх заберуть. Де їх було заховати? Зачинив у підвалі й виставив охорону.

— Як вони себе поводять? Що розповідають?

— Та мовчать або дуже коротко відповідають на поставлені запитання. У них якась образа в очах. Ніхто не зізнається: «Я пришел сюда вас убивать». Але ніхто й не каже: «Я сюда случайно попал». Є й молоді, й літні. Були й з російської федерації, і з білорусі, і навіть один з Вірменії.

"Ніхто з полонених росіян не зізнається: «Я пришел сюда вас убивать». Але ніхто й не каже: «Я сюда случайно попал», - розповів Віталій Жук

Читайте також: «Росіян треба забити під землю на півтора метра за все, що вони накоїли», — письменник Ян Валетов

— Багато спілкувалася з тими, хто побував в російському полоні. Вони про такі жахи розповідали. Зате, кажуть, що у нас ставлення до полонених майже зразкове.

— Тут є дві сторони медалі. З одного боку, я як людина військова можу зрозуміти хлопців, які беруть їх в полон. Тому що він зі зброєю і на нього наставлена зброя. Я його ні в чому звинувачувати не хочу, це його справа, йому з цим жити. З другого, коли такі поранені надходять до нас, то, як би це банально не звучало, я керуюся Женевською конвенцією. Ніхто їх не б’є та не ображає. Я завжди навіть насильно пропоную їм поїсти або попити, бо вони, наприклад, три дні без їжі. Інколи, якщо чесно, навіть якийсь дуже невеличкий жаль до них прокидається, але суто з медичної точки зору. Однак як військовий все прекрасно розумію.

— У 2014 році була серйозна проблема з забезпеченням медиків елементарними речами. Яка ситуація зараз?

— Можу з впевненістю сказати, що забезпечені на двісті відсотків. Звичайно, що левова частка це волонтерська допомога. Так було й у 2014 році. Але зараз за будь-якою потребою нам майже на наступний день все доставлять — будь-які ліки, будь-яку апаратуру, турнікети й так далі.

— Українські військові медики набувають безцінного досвіду. Кажуть, що західні фахівці вже у наших навчаються.

— Особисто зі мною вони не працювали. Але знаю, що в батальйонах були медики з Фінляндії та Німеччини. Впевнений, що після нашої спільної Перемоги нам вже не потрібно буде їздити на якісь навчання в інші країни. Це до нас будуть приїжджати й вчитися.

Віталій Жук з колегами в операційній

Читайте також: «Росіяни кинули в нас бомбу, але ударною хвилею зносить саме їх», — речник InformNapalm Михайло Макарук

— Велика війна триває понад рік. Військові втомлені і виснажені, але всі чекають від них результатів наступу, не розуміючи, наскільки все складно й важко. Як вони налаштовані в такий відповідальний момент?

— Відповім на 90% по формуляру. Всі будуть виконувати поставлені завдання до нашої Перемоги. Люди були втомлені та виснажені ще після перших місяців війни. Але тут більше залежить від особистості. Зайва зірочка на погоні не вирішує характер поведінки. Якщо ти сильний в мирному житті, то й на війні ти сильний. А хто до того тікав від труднощів, той і зараз буде тікати. Хто в цивільному житті стояв до кінця, той і тут буде стояти. Єдине, що можу сказати, що таких, хто буде стояти до кінця, набагато більше.

— Хто вас чекає вдома? У вас є своя сім’я?

— У рідній Полтаві чекають батьки. Сестра, на жаль, була вимушена з дитиною виїхати за кордон. Наразі я неодружений. Але у мене є кохана дівчина. Ми заручені. Відкрию вам секрет, вона теж недалечко виконує ті ж самі функції, що і я.

— Важко бути разом на фронті?

— Навпаки, нам легше. Тому що ми варимося в однаковій ситуації, розуміємо почуття один одного. І проблеми у нас одні й ті ж. А якби хтось з нас був вдома, були б нерозуміння. «Чому ти на дзвінок не відповідаєш? Скільки можна тебе чекати?» Знаю, що багато сімей так руйнувалися. Хтось когось не дочікується навіть під час такої біди, яка тепер у країні.

— Про що ми за вами будемо розмовляти через рік?

— Якісь плани на майбутнє не загадую. Але живу не одним днем. На тиждень у мене точно є якісь певні плани. А через рік — не знаю. Будемо, певно, десь сидіти на Хрещатику й пити каву.

Щодо майбутньої долі після Перемоги, у мене є сумніви, чи залишатися у військах. Все залежить від того, в якому статусі ми закінчимо цю війну. Якщо абсолютною Перемогою, то нам, військовим медикам, вистачить роботи ще як мінімум років на двадцять, а може, й більше. Банально треба буде навчати молодь, передавати свій досвід і т.д. Якщо все закінчиться зі здачею якоїсь території, то особисто я буду звільнятися, тому що не заради цього знаходжуся тут стільки часу.

— Що зробите одразу після Перемоги?

— Перше, що зроблю, — одружуся. Зараз не можу цього зробити з певних причин. І хочеться все ж таки на південний берег Криму з’їздити, бо жодного разу там не був.

Читайте також: «Думаю, чесно буде сказати, що ми не знаємо, коли закінчиться ця війна», — Павло Казарін

1644

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів