«Перше, що сказав після поранення: «Кому я потрібен — сліпий»: боєць бригади Чорних запорожців, який втратив на війні зір, одружується

«Через декілька тижнів після знайомства я запропонував коханій стати моєю дружиною»

— Ви вступили до лав ЗСУ в перші дні відкритого вторгнення?

- Склалося так, що 23 лютого, буквально за декілька годин до початку великої війни, мені зателефонували з військкомату (я якраз їхав додому з роботи), сказали, що наступного дня о дев’ятій маю бути у них.

Вранці незабутнього 24 лютого, прощаючись з батьками, я не загадував, повернуся додому чи ні, бо розумів, що йду на війну. У військкоматі набирали бійців в 72 окрему механізовану бригаду імені Чорних запорожців, і я став її бійцем.

Вже 26 лютого з побратимами зайняли позиції в селищі Мощун, що біля Києва. Там точилися дуже запеклі бої, адже росіяни кинули в район Мощуна особливо багато військ (в тому числі й елітну 155 бригаду морскої піхоти Тихоокеанського флоту рф, яку повністю розгромили українські воїни. — Авт.), намагаючись прорвати українську оборону. Ми боронили свої позиції до 12 березня — поки через значні втрати нас не змінили хлопці з резерву ветеранів «Азову» (зараз це третя штурмова бригада).

— Ви тоді вже були знайомі зі своєю нареченою Владиславою?

— Тоді ще ні. Незабаром після того, як окупанти були змушені втекти з Київської, Чернігівської та Сумської областей, я з підозрою на запалення легень потрапив в госпіталь (це було на початку квітня минулого року). Саме тоді по інтернету й познайомився з Владиславою. Невдовзі повернувся у свій підрозділ. Нас тоді перевели під Іванків (райцентр Київської області), і я мав можливість час від часу на день або на півдня приїздити додому в Київ. Це дало змогу зустрічатися з Владиславою. Відчув, що мені цікаво з нею спілкуватися і що закохався. Через декілька тижнів я запропонував коханій стати моєю дружиною. Вона погодилась.

Читайте також: «Лежав посеред спаленої посадки й чув, як помічник кричав побратимам: «Він мертвий!»: захисник після надскладного поранення в голову став на ноги

Незабаром мене відправили на Донбас. Потім (в серпні минулого року) було поранення. Тому з весіллям вийшла затримка. Але воно має відбутися вже скоро — заплановане на дев’яте вересня. Вже запросили свідка і дружку. На весілля приїдуть хлопці, разом з якими воював з першого дня повномасштабного вторгнення. Отримаємо з Владиславою «Свідоцтво про шлюб», і переїдемо в орендовану квартиру, будемо жити окремо від батьків.

До речі, через день після весілля, 11 вересня, буде мій день народження — виповниться 27 років.

— Де конкретно вас поранило?

— Біля Горлівки. Наші передові позиції знаходилися десь за чотири кілометри від неї. Надійшов наказ відійти на запасні позиції, бо наша передня лінія, на якій ми стояли, була зруйнована, там лишалося мало людей. Почали відхід поночі, але світанок застав нас в дорозі. Ворог помітив рух і відкрив мінометний вогонь. Тоді мене й поранило.

Читайте також: «Уламки застрягли в голові, й медики не давали жодних шансів»: історія мужнього воїна-художника з Вінниччини

— Ви чули «вихід» міни?

— Перші «виходи» ми чули, але «вихід», так би мовити, «нашої» міни, не чули.

— Чому?

— Бо коли міна летить безпосередньо на тебе, ти не чуєш її свисту і шуму.

— Після вибуху ви втратили свідомість?

— Ні, не втратив. Мене відкинуло вибуховою хвилею, я не міг встати. Чітко пам’ятаю, що в той момент промайнула думка: «Це кінець!» Але полежав пару хвилин і зрозумів — не все втрачено, треба щось робити. Я перевернувся на лівий бік, бо права рука висіла на сухожиллях (відкритий перелом). Став кликати хлопців.

«Хочу, щоб у нас було не менше двох дітей»

— Скільки бійців було в вашій групі?

— Десятеро. Але зразу після поранення я не знав, скільки вціліло. Кликав на допомогу, незабаром до мене підбігли побратими, наклали турнікет, щоб зупинити кровотечу. Якраз в той час наша евакуаційна машина мчала в Бахмут. Медикам, які в ній їхали, повідомили, що в нашій групі є поранні, тож машина повернулась, щоб нас забрати. Значною мірою завдяки цьому вдалося мене врятувати.

Читайте також: Життєвий марафон незламності Сергія Храпка: як ветеран війни без кінцівок допомагає побратимам

— Вам було дуже боляче?

— Біль не відчував — через шоковий стан. Я прощупав себе, зрозумів, які отримав ураження.

— Кому першому повідомили, що отримали поранення?

— Обставини тоді склалися так, що майже тиждень ніхто з близьких мені людей, не знав, що зі мною. Вийшло так: 2 серпня я написав повідомлення нареченій. А наступного дня мене поранило. Один з осколків пробив мій телефон, тому майже тиждень я не мав зв’язку. До того ж зі мною не було документів. Тільки 9 серпня зміг повідомити близьким, що живий.

— У вас було передчуття, що отримаєте важке поранення?

— Не виключено, що було. Річ у тім, що десь наприкінці квітня минулого року, коли ми ще були на Київщині, приснився сон: сиджу під сосною, аж раптом в мене влучає міна. А через три місяці, в серпні, вже в реальному житті потрапив з побратимами під мінометний обстріл. Чи був той сон віщий? Не знаю.

— Є шанси на відновлення зору?

— Надія була й зберігатиметься й надалі, адже живемо в епоху стрімкого розвитку технологій, в тому числі медичних. На мою думку, технологія, за допомогою якою стане можливим повернути мені зір, з’явиться саме в Україні. Бо у наших офтальмологів накопичився дуже багатий досвід через війну, яка триває вже дев’ять років. Тож надія на них та їхню співпрацю з колегами зі США, Канади, країн Європейського союзу, Японії, Австралії.

Читайте також: «Окупанти лише на мене одного використали протитанкову ракету. Вважаю — це рівень»: історія війни Дмитра Устименка

— Ви бачите світло?

— Так, але, певно, так триватиме не дуже довго. Бо відбувається субатрофія ока — фактично його відмирання. Коли я ще знаходився в лікарні, мені говорили, що через місяці три повністю перестану бачити світло. Проте минуло вже понад сім місяців, але гірше з очима не стало, бо там ще збереглася частина сітчатки. Що з нею відбуватиметься далі, побачимо.

— Маєте плани освоїти яку-небудь професію або відкрити бізнес?

— Так, маю. Адже мені лише 27 років. Тож є сенс і вищу освіту здобути, і отримати цікаву мені професію. Але конкретного плану поки що не маю, бо минув лише рік після важкого поранення. Всі сили та час забирали лікування, проходження реабілітації. Зараз займаюсь оформленням документів. Коли це завдання буде виконано, матиму час на вибір професії до душі.

Тут слід сказати, що дехто з хлопців вважає, що після таких поранень, як зараз у мене, життя в певному сенсі закінчено. Але я зрозумів, що це не так. Життя стає навіть цікавішим: коли не бачиш, то малюєш в уяві оточуючих, обстановку довкола, події. І це цікаво. Буду працювати над цими навичками, щоб ділитися ними з хлопцями, які перестали бачити через поранення.

— Скільки хочете мати дітей?

— Я хочу не менше двох. А кохана каже, хай народиться перша дитина, а чи заводити другу, вирішимо згодом. Проте я твердо стою на своєму — матимемо як мінімум двох діточок. Адже чисельність населення України не надто велика. Тож треба народжувати більше дітей, виховувати їх, давати освіту, виводити в життя. Цим самим піднімати нашу країну.

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію бійця 79-ї окремої десантно-штурмової бригади Андрія Кучера, який після тяжкого поранення створив Спілку поранених військових України «Міцні 300», щоб допомагати постраждалим на війні побратимам.

Фото надані Іваном Сорокою

3714

Читайте нас у Facebook