ПОИСК
Шоу-бізнес

«Досі страшно тримати зброю в руках»: зірка серіалу «Опер за викликом» про зміни у житті під час великої війни

12:20 8 жовтня 2023
Актриса Марія Пашкурова-Петренко

Популярна акторка Марія Пашкурова-Петренко зізнається, за час повномасштабного вторгнення ні на секунду не думала про зміну професії. Щойно її рідний театр у Дніпрі відновив роботу, вона повернулася до репетицій і вистав. Хоча для цього Марії довелося розриватися між Україною та Нідерландами, де через війну майже рік перебувала її донька. Вона повернулась в Україну заради сімʼї та акторської професії. А вже дев’ятого жовтня на 2+2 стартує прем’єрний шостий сезон детективу «Опер за викликом», де акторка зіграла одну з головних ролей. Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з актором і сержантом взводу Сергієм Лефором про випробування під час великої війни.

В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Марія розповіла про найбільших страх війни, ворожі прильоти в Дніпрі та мрії, які довелося відкласти до нашої Перемоги.

«Навіть думки не мала їхати до родичів на росію»

— Маріє, що докорінно у вашому життя змінила війна?

— Відчуття часу. З'явилося усвідомлення, що майбутнього може не бути, тому нема на коли відкладати життя. Потрібно встигнути сказати друзям, рідним про свою любов, проявити її. Встигнути розповісти дитині найголовніше для її виховання. Війна дала остаточне тверезе усвідомлення, що чернетки не буде, важливо щодня писати своє життя начисто. З одного боку, це страшно. А з іншого — ми всі подорослішали, і я впевнена, якщо виживемо, то до кінця своїх днів будемо цінувати життя, свободу і мир на землі.

РЕКЛАМА
Марія Пашкурова-Петренко з чоловіком Володимиром та донькою Поліною

— Ваша мама родом із Сахаліну. Вона вже давно мешкає в Україні, проте усі ваші родичі на росії. Чи спілкуєтеся з ними?

- З родичами на росії ми не спілкуємось. Останнім приводом контактувати після 2014 року було захворювання моєї двоюрідної сестри. Але, на жаль, минулого року вона померла від раку. Тепер жодних приводів для обговорень немає. Вони цю війну сприймають по-своєму, ми по-своєму. Переконувати бажання немає. Незважаючи на те, що деякі українці після початку повномасштабного вторгнення поїхали до своїх родичів в росію, ми навіть думки такої не мали, хоча нас кликали сестри й подруга мами. Це неприпустимо — їхати в країну, яка підступно щодня знищує твою батьківщину, народ і дім.

РЕКЛАМА

— Яким було ваше 24-те лютого?

- Я прокинулася десь о п'ятій ранку від вибухів. Вони були не гучними, але я їх чітко почула — то росіяни били по нашому аеропорту. Відкрила Фейсбук і побачила у стрічці знайомих напис «почалася війна»… розбудила чоловіка. Ми намагалися не піддаватися паніці. За кілька годин було зрозуміло, що до школи донька не піде. Чоловік написав у чаті театру, де ми працюємо, всім їхати на роботу, щоб зрозуміти, які наші дії і взагалі як бути. На цю зустріч один з наших акторів Олександр Корніленко, який у 2014 став добровольцем, прийшов із зібраним рюкзаком. Прийшов з нами попрощатися, бо він точно усвідомлював, що відбувається. Ми за планом зробили вранішню йогу з тренером і сіли обговорювати ситуацію. Десь приблизно за годину мені зателефонували з лікарні, де на той час лежала моя мама. Попросили терміново її забрати додому, аби звільнити місця для поранених, які скоро з'являться. Мама напередодні потрапила у лікарню з предінсультним станом. Ще не ходила, але була неважка, ми забрали її додому. Наступні два тижні до нас приїжджала медсестра, щоб робити їй крапельниці. Я робила уколи. Так ми підняли її на ноги.

РЕКЛАМА

«Найстрашніше — розлука з чоловіком»

— Що було найстрашніше за цей час?

— Розлука з чоловіком, будинком, країною. Втрата майбутнього. Моє життя змінилося докорінно. Здавалося, що ти потрапив у автокатастрофу. Все зупинилося. Минуле життя просто зникло. Але найбільшим страхом було відчувати небезпеку за дитину. Страшні відчуття… Я боялася, що не зможу її захистити.

Читайте також: «Мене засипало землею, я відчув страшний біль і зрозумів, що залишився без ніг»: військовий Олександр Будько (Терен) став призером «Ігор нескорених»

— З перших днів повномасштабної війни у Дніпрі було небезпечно, адже місто знаходиться недалеко від лінії фронту. Чому ви одразу не виїхали?

— Мабуть, не усвідомлювали, що взагалі коїться навкруги, потім хвилювалися за знайомих у Харкові, Києві, Запоріжжі. Порівняно з цими містами ситуація в Дніпрі здавалася відносно спокійною. До того ж мама ледве ходила. Ми навіть не спускалися з восьмого поверху, бо це було неможливо, сиділи за двома стінами в коридорі. І паніка… Я бачила так багато людей в цьому стані — і він мене лякав. Ми з чоловіком цілодобово читали новини і тільки одного разу з'їздили побачити на власні очі вокзал міста — це було страшне видовище: великі черги, тиснява, крики, метушня… Вирішили, що так вивозити дитину точно не будемо.

— І все ж таки евакуювалися…

- Вирішальним фактором виїхати з Дніпра на захід України був мій страх і постійне відчуття піднятих плечей. В них страх і накопичувався. Навіть в коридорі я так сиділа, тому що ніде не відчувала безпеку. І чоловік попросив виїхати. Спочатку ми поїхали до друзів у Чернівці на декілька днів, потім на місяць до Славського Львівської області. Перебуваючи там, я отримала смс від подруги, яка нещодавно емігрувала з родиною до Нідерландів, з пропозицією декілька тижнів відпочити в неї. Наші доньки дуже близько товаришували, коли вони мешкали в Дніпрі. І ми вирішили поїхати. Потім у Дніпрі був серйозний прильот, і чоловік попросив ще залишитися в Голландії. Театр був у вимушеному простої, майбутнє — невідомо, роботи нема. Нам запропонували житло й допомогу від держави, і ми залишилися. Донька пішла там до місцевої школи.

Марія на зйомках серіалу "Опер за викликом"

— Що відчували, повертаючись до рідного Дніпра після 11 місяців за кордоном?

- Я поверталася поступово. Через півроку життя в Нідерландах до мене прилетіла мама з Америки, де вона цей час перебувала у подруги. Вона сиділа з дитиною, поки я їздила до Дніпра грати вистави — театр повертався до роботи. Щомісяця я приїздила до України майже на три тижні, а потім поверталася до Полі в Голландію. Дві тяжкі доби дороги туди й дві назад. Так ми проіснували ще п'ять місяців. Мені було тяжко жити в такому графіку, але заради дитини я відчувала, що зможу це робити і надалі. Потім Поля почала вголос проявляти страждання і тривогу. Під час зустрічей плакала, під час розставання питала, чи повернуся я до неї, чи не загину в Україні і чому їй я присвячую тільки тиждень свого життя, а театру і чоловікові — три. Голландські вчителі почали писати мені листи на електронну пошту про її тривожний стан, про її відчуття втрати безпеки, коли мене немає поруч. Життя змушувало вирішувати це питання — або лишатися жити з дитиною в Голландії, або повертатися з нею до України. Відверто кажучи, в Голландії і мені, і Полі дуже сподобалося. Вона добре адаптувалася, непогано вчила нідерландську мову, ми там знайшли друзів, вона ходила на гуртки, любила свою школу. Я повернулася не тільки через патріотичні почуття, але й тому що тут мене чекав мій театр і мій чоловік. Якби я не мала цього, заради дитини я б залишилася там. Але в нас було дуже міцне коріння тут, воно нас сильно тримало і врешті-решт повернуло.

Читайте також: «Ми переїхали до театру і декілька місяців жили там»: Ольга Гришина про зміни під час великої війни

«Бачила два прильоти з вікна власної квартири»

— У Дніпрі були страшні прильоти… Ви в цей час були в місті?

- Я бачила два прильоти з вікна власної квартири. Дитини, на щастя, поруч не було. Коли стався прильот по багатоповерхівці на Перемозі, я була в Нідерландах. Але ця трагедія мене вразила найбільше — за кількістю загиблих… Я не можу переїхати до іншого міста, бо тут у мене театр. Щодо дитини, дійсно думала про захід України, але не наважилася знов її з нами розлучати.

— Що відчуваєте зараз на сцені?

— Одного разу після вистави глядачка вийшла на сцену, щоб подарувати мені квіти і пошепки подякувала, що я повернулася до України. Це було так зворушливо, що я навіть заплакала.

Зйомки серіалу "Опер за викликом"

— Незабаром прем'єра шостого сезону детективу «Опер за викликом». Що було найскладніше у зйомках?

- Моя героїня Анна Коган працює у Департаменті кримінальної розвідки і вимушена постійно мати справу зі злочинцями. Згадую всі сцени з перестрілками. Для мене це було складне випробування — мене дуже лякають гучні звуки. І хоча форма мені личить, я відчуваю, що внутрішньо не дуже створена для блокбастерів. Мені досі страшно тримати зброю у руках, тим більше стріляти з неї. Я й досі далека від Анни Коган, незважаючи навіть на війну. Але попри все це, між нами є дещо спільне — внутрішній стержень, тверді життєві принципи та жага справедливості.

— Чого найбільше не вистачає з довоєнного життя?

— Зараз я живу одним днем. Але я досі дуже люблю планувати і мріяти. Мені дуже не вистачає перспективи життя.

— Про що мрієте після нашої Перемоги?

- Про дитину. Я дуже хотіла другу дитину. Напередодні війни вже ходила до лікарів і планувала вагітність, але війна мене дуже налякала і відклала ці плани на майбутнє. Я відчула, що маю забезпечити нормальне життя Поліні, вся моя увага зараз прикута до неї. Але все ж таки я мрію, що колись матиму двох діточок.

Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з актором Олексієм Суровцевим про випробування під час великої війни.

1496

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів